Звісно, сутінь у камері за контрастом навіює мені спогади про пекуче сонце, під яким я сиджу на березі зі своїм плем'ям. Ось човен, з якого Лалі пірнає по скойки, погойдується на незрівнянному зелено-опаловому морі за двісті метрів від мене. Я гребуся ногами в піску. Зораїма приносить мені спечену на вогні велику рибину, дбайливо загорнуту в банановий листок, щоб вона не охолола. Я їм, природно, пальцями, а вона сидить переді мною, схрестивши ноги, і дивиться на мене. Їй приємно бачити, як легко відриваються великі шматки риби, й читати на моєму обличчі те задоволення, з яким я ласую цією смакотою.
Я більше не в камері. Навіть забув про дисциплінарну в'язницю, про острів Сен-Жозеф, взагалі про острови Салю. Я качаюся в піску й чищу руки, натираючи їх таким тонким, наче борошно, коралом. Потім іду до моря полоскати рот чистою й водночас солоною водою. Набираю води в пригорщі й хлк" паю собі на обличчя. Коли ж проводжу долонею по потилиці, помічаю, що в мене вже відросла чуприна. Треба буде попросити Лалі, аби вона поголила мені шию. Цілу ніч проводжу зі своїм плем'ям. Розв'язую на Зораїмі стегенну пов'язку й просто на піску, під пекучим сонцем, беру її. Вона закохано стогне, як це вона любить робити, коли відчуває утіху. Може, вітерець доносить цю музику кохання до Лалі. В усякому разі. Лалі не може не бачити нас, не розгледіти, як ми із Зораїмою пригорнулися одне до одного, вона надто близько від нас, щоб не помітити, що ми кохаємося. Справді, вона, мабуть, бачить нас, бо човен повертається до берега. Лалі, всміхаючись, ступає на пісок. Ще в човні вона розплела свої коси й розчесала довгими пальцями мокре волосся, яке почало сохнути на вітрі й сонці цього спекотного дня. Я підходжу до неї. Лалі обвиває правицею мій стан і тягне мене до нашої хижки. І всю дорогу вона дає мені зрозуміти: "А я, а я?" Коли ми заходимо до хижки, вона повалює мене на гамак, що, складений, лежить на долівці, і я забуваю, що довкола нас існує світ. Зораїма дівчина розумна, вона зайде сюди тільки тоді, коли ми, за її підрахунками, скінчимо кохатися. І справді, вона заходить, коли ми, наситившись коханням, ще лежимо голі на гамаку. Зораїма сідає біля нас і починає попліскувати по щоках сестру, мовби промовляючи до неї: "Ненаситна!" Потім сором'язливо, сповненими цнотливості рухами зав'язує на мені й на Лалі стегенні пов'язки.
Цілу ніч я провів подумки серед гуахірів. Ні на хвильку не склепив очей. Навіть не ліг на нари, щоб, зажмурившись, пригадати колишнє своє життя. Отак ходячи безперестану, мовби загіпнотизований, я мимоволі знову перенісся в той напрочуд гарний день, який прожив ось уже близько півроку тому.
Гасне світло, і я бачу, що надворі вже розвидняється, а темрява в камері помалу розсіюється. Лунає свист. Чути, як стукають об стіни нари; з камери праворуч навіть долинає клацання гачка, що ним нари прикріплюються до вмурованого в стіну кільця. Мій сусіда кашляє, і я чую, як у нього тече вода. Як тут умиваються?
– Пане наглядачу, як тут умиваються?
– На перший раз я вам пробачаю, в'язню, оскільки ви цього не знаєте. В'язні не мають права розмовляти з наглядачами, які стоять на варті, за це їх суворо карають. Щоб умитися, треба нахилитись над парашею, однією рукою злити з горщика воду, а другою вмитись. Ви не розгортали свою ковдру?
– Ні.
– У ній лежить рушник.
Отакої! Ти не маєш права розмовляти з вартовим? У жодному разі? А якщо занедужаєш? Або коли здихатимеш? А що робити, коли в тебе буде інфаркт, приступ апендициту або гострий напад астми? Невже тут заборонено кликати на допомогу, навіть коли людині загрожує смерть? Це вже занадто! А втім, ні, це цілком нормально. Бо тоді кожен, у кого забракне терпцю й не витримають нерви, вчинятиме скандал. Аби лиш почути людські голоси, аби лиш йому що-небудь сказали, хай навіть таке: "Здихай, але мовчи". По двадцять разів на день десятків зо два із двохсот п'ятдесяти в'язнів, що сидять тут, заводили б якусь суперечку, щоб порозважатись.
Ці лев'ячі клітки збудував не психіатр, ні, лікар до такої ганьби не дійшов би. І не лікар визначає тут режим. Ті двоє, тобто архітектор і державний чиновник, які спорудили цей ансамбль, ретельно продумали кожну деталь покарання – бридкі страховиська, мерзенні й злостиві, сповнені садистської ненависті до в'язнів!..
З карцерів центральної в'язниці в Кані, хоч вони розташовані в підземеллі на глибині двоповерхового будинку, якогось дня могло б пробитися до публіки відлуння про катування чи про якесь інше жорстоке збиткування над в'язнями.
Доказом того є те, що коли там з моїх рук скинули наручники, я побачив страх на обличчях наглядачів, вони, безперечно, боялися, що матимуть неприємність.
Службовці з адміністрації можуть заходити до цієї каторжної в'язниці спокійно: з ними тут нічого не станеться.
Клац, клац, клац – відчиняються віконця у дверях. Я підходжу до свого, визираю з нього, потім вистромлюю голову в коридор і бачу праворуч і ліворуч від себе безліч інших голів. Мені одразу стає зрозуміло: як тільки відчиниться віконце, кожен поспішає виглянути в нього. Очі того, що праворуч від мене, нічого не виражають. Його божевільне обличчя бліде й брезкле. Той, що ліворуч, швидко запитує мене:
– Скільки?
– Два роки.
– Мені чотири. Один я вже відсидів. Як тебе звати?
– Метелик.
– А мене – Жорж, Жожо Овернець. Де тебе посадили?
– В Парижі. А тебе?
Він не встигає відповісти: за дві камери від нас уже роздають каву й невеличкі буханці хліба. Мій сусіда втягує голову назад, я роблю те саме. Потім простягаю кухля, мені наливають кави й дають хліб. А що я беру його не відразу, то він, коли зачиняється віконце, падає на підлогу. Не минає й чверті години, як знову настає тиша. Мабуть, сніданок роздавали в обох коридорах водночас. Ополудні приносять суп зі шматком вареного м'яса. А ввечері – сочевицю. Впродовж двох років це меню змінювалося тільки ввечері, коли нам давали то сочевицю, то червону або білу квасолю, то горошок, то засмажений салом рис. На обід щодня було те саме.
Щодва тижні в'язні висовують голови у віконце, і один каторжанин стриже їм машинкою бороди.
Я тут уже три дні. Мене тривожить одна річ. На острові Руайяль друзі пообіцяли передавати мені їжу й куриво. Поки що я нічого не одержав і все міркую: як же вони зроблять це чудо? Якби мені передали чогось поїсти, то я підкріпився б, бо цей наш суп на обід – просто тепла водичка з двома-трьома листками зелені й шматком м'яса, грамів на сто. А ввечері – знов ополоник води, де плавають кілька квасолин та ще якісь овочі. Сказати відверто, я підозрюю, що нас обкрадає не так адміністрація, як самі в'язні, котрі варять або роздають їжу. На цю думку мене навів одного вечора низенький марселець, що роздавав овочевий суп. Його ополоник пірнув тоді на саме дно шаплика, і тепер щоразу, коли він роздає, я одержую більше овочів, ніж води. А інші, навпаки, зачерпують ополоником зверху. Тому мені дістається багато рідини й мало овочів. Це недоїдання дуже небезпечне. Щоб вистояти морально, треба мати неабияку фізичну силу.
Хтось прибирає в коридорі, і мені здається, що він надто довго мете біля моїх дверей. Віник настирливо шкрябає підлогу. Я придивляюся і бачу, як з-під дверей витикається ріжок паперу. Видно, хтось намагається передати мені записку, але вона не пролазить, і чоловік жде, коли я потягну її до себе. Я висмикую з-під дверей того папірця й розгортаю його. Він списаний фосфоресцентним чорнилом. Я перечікую, поки наглядач відійде, й швидко читаю:
"Метелику, від завтра в парашу тобі щодня кластимуть п'ять сигарет і кокосовий горіх. Як хочеш, щоб горіх ішов на користь, добре його пережовуй. М'якуш ковтай. Вранці кури, коли випорожнюють параші. Ніколи не кури після кави. Потім кури ополудні, коли з'їси суп, і ввечері – після овочів. Передаємо шматочок грифеля з олівця. Як щось буде потрібне, пиши на клаптику паперу, його ми теж передаємо. Коли підмітальник черкне віником по твоїх дверях, пошкрябай нігтем у відповідь. Коли він черкне ще раз, просунь під дверима записку. Не просовуй записки, якщо він не відповість на твоє шкрябання. Чистий клаптик паперу сховай у вухо, а грифель поклади під стіну в камері. Не падай духом. Обіймаємо тебе. Іньяс, Луї".
Записку передали Галгані й Дега. До горла мені підкочується клубок. Як добре мати таких вірних, таких відданих друзів!
І в мене міцнішає віра, що я вийду з цієї могили живий, і я знову ступаю швидко й рішуче: раз, два, три, чотири, п'ять, кругом… Ходячи по камері, я думаю: скільки ж у тих двох благородства, скільки бажання робити іншим добро! Вони ж, мабуть, дуже ризикують втратити свої посади, один – бухгалтера, другий – начальника пошти. Скількох людей їм довелося підкупити, щоб простягти руку допомоги з острова Руайяль аж сюди, до моєї камери в "Людожерці"!
Ти повинен знати, читачу, що в сухому кокосовому горіху дуже багато олії. В цій олії, крім поживних речовин, яких нам так бракує при нашому режимі, чимало вітамінів. Коли щодня з'їдати по кокосовому горіху, матимеш добре здоров'я. Тепер я понад два місяці отримую без будь-яких пригод їжу й куриво. Я курю обережно, як це роблять індіанці сіу: глибоко вдихаю дим, а видихаю його поволі, помахуючи правою долонею, мовби віялом, щоб він швидко розвіявся.
А вчора сталося щось дивне. Не знаю, добре я вчинив чи погано. Вартовий на підвісному містку сперся на поручень і задивився в мою камеру. Припалив сигарету, затягся кілька разів, а потім випустив з руки. А сам пішов. Я зачекав, поки він повернувся, і відверто розтоптав сигарету ногою. Вартовий на мить зупинився й, побачивши, що я зробив, рушив далі. Що він відчув – жаль до мене чи сором за адміністрацію, до якої сам належить? А може, то була пастка? Я нічого не розумію, і це мене тривожить. Коли страждаєш, стаєш надміру вразливий. Якщо вартовому забаглося стати на хвилину порядною людиною, то мені не хотілося б образити його своєю зневагою.
Ось уже понад два місяці я в "Людожерці". Це, на мою думку, єдина в'язниця, де нічого навчитися. Бо тут не маєш ніяких планів. Я звик ніби роздвоюватись. Виробив собі надійну тактику. Щоб поринути в спогади, збудити в уяві картини зі свого життя, дитинства чи щоб почати будувати повітряні замки, треба спершу добре втомитися.