Цей новий донос напевне не вчинено буде до післязавтра, може за два або за три дні, а ще правдоподібніше, що й за тиждень по цьому. Ви знаєте, що вважають за кримінальний злочин — бути в жалобі або співчувати жертвам ґільйотини. Вона та її батько безперечно будуть винні в такому злочині, а ця жінка (немає сили описати її ненависть) зажде, щоб таким чином зміцнити свою справу й певніше погубити їх. Ви слухаєте мене?
— Так уважно й з таким довір'ям до того, що ви кажете, що на момент спускаю з очей навіть це нещастя, — сказав м-р Лоррі, доторкаючись спинки докторового крісла.
— У вас гроші, і ви можете забезпечити всі засоби, щоб якнайшвидше доїхати до берега. Вже декілька днів тому ви скінчили всі підготування, щоб повернутися до Англії. Завтра раненько майте напоготові коней, щоб могли вирушити в дорогу о другій годині дня по обіді.
— Буде зроблено.
Він говорив це так палко й надхнено, що м-р Лоррі й собі розпалився і став таким жвавим, як молодий.
— У вас благородне серце. Чи не казав я, що ні на кого ми не могли би звіритися краще, ніж на вас. Скажіть їй сьогодні, що та небезпека, яка загрожує їй, загрожує і її дитині та її батькові. Наполягайте на цьому, бо сама вона радо поклала б свою милу голову поруч з чоловіковою.
Він затнувся на хвилину, потім почав говорити далі, як і раніш:
— Задля її дитини й задля батька переконайте її, що потрібно їй залишити Париж разом з ними і з вами тієї самої години. Скажіть їй, що таке було останнє розпорядження її чоловіка. Скажіть їй, що від цього залежить більше, ніж вона наважиться думати й сподіватися. Ви гадаєте, що батько її, навіть у такому сумному стані, послухається її,— чи так?
— Я певен того.
— Я так само думав. Спокійно й рішучо виконайте всі розпорядження тут, у дворі, навіть, щоб усі сиділи на своїх місцях у кареті. В момент, як я прийду до вас, беріть мене і від'їжджайте.
.— Розумію так: я жду вас у всякім разі.
Моє свідоцтво у ваших руках з іншими документами, як ви знаєте, і залишіть для мене місце. Ждіть тільки, поки моє місце буде зайняте, і тоді прямо до Англії.
Ну, сказав м-р Лоррі, схопивши його гарячу, проте й міцну й тверду руку, в такім разі не все залежатиме від однієї старої людини, поруч зо мною буде молодий і палкий чоловік.
Обіцяйте мені урочисто, що ніщо не вплине на вас так, щоб змінити плян, який ми оце встановили й поручилися один одному.
-— Ніщо, Картоне.
— Згадайте собі мої слова завтра: найменше відхилення від цього пляну, або запізнення, хоч би які були підстави, може спричинитися до того, що ні єдине життя не буде врятоване і що багато неминучо буде віддано на жертву.
— Пам'ятатиму.
— Сподіваюся вірно виконати свою ролю.
Хоч він сказав це з поважною й серйозною усмішкою, хоч він навіть поцілував руку старому, проте він не прощався з ним. Він допоміг йому розбуркати постать, що хиталася перед тліючим вугіллям, надягти на нього сертука й капелюха, а потім виманити його, щоб пошукати де заховані ослінчик і робота, що він так жалісно просив у них. Він ішов по другий його бік і провів його аж до двору того будинка, де повинно було пережити страшну ніч те зажурене серце, що було таке щасливе в той пам'ятний час, коли він відкривав йому своє спустіле серце. Він увійшов у двір, залишившися тут на декілька хвилин сам, подивився вгору на світло у вікні її кімнати. Перед тим, як піти, він думкою послав їй своє благословення и останнє "прощай".
Розділ ХШ.
П'ЯТДЕСЯТ ДВА.
В темній в'язниці Консьєржері засуджені цього дня ждали своєї долі. їх було стільки, скільки тижнів у році. П ятдесят два мали сьогодні опівдні поплисти на відпливі міського життя до безмежного моря вічности. Не встигли ще вони вийти із своїх камер, як на їх місце вже призначено було нових пожильців; ще кров їх не спливлася з кров'ю, що її пролито було вчора, а вже було виготувано ту кров, що завтра повинна змішатися з їхньою.
Відрахували п'ятдесят два. Від головного відкупника сімдесяти років, якого всі багатства не могли купити йому життя, до двадцятирічної швачки, якої бідність і неосвіченість не врятували її. Фізичні хворості, що починаються від людських вад і недбайливости, хапають жертви з кожного стану; і страшна моральна розруха, що зародилася в невимовних стражданнях, нестерпучому пригніченні, безпосередній байдужості, однаково знищує, не розбираючи.
Чарлз Дарней, сам у своїй камері, не втішав себе обманливими надіями відколи повернувся з трибуналу. В кожному рядку заслуханого в суді оповідання він чув присуд собі. Він цілком розумів, що ніякий особистий вплив не зможе врятувати його, що його засудили власне мільйони і що одиниці не могли ні в чому допомогти йому.
З усім тим не легко було підготуватися спокійно на те, що він мусів знести, коли перед ним, як живий, стояв образ коханої дружини. Міцно він прив'язаний до життя й дуже, дуже тяжко було розірвати цей зв'язок. Поступовими зусиллями він деякою мірою ослаблював їх у одному місці, однак тим тугіше вони стискували його в іншому місці; і коли він усю силу зосередив на цій руці, і вона піддавалася, тоді знов та стискувалася. Думки наздоганяли одна одну, а серце бешкетувало й розпалювалося, сперечаючися проти поступки. Коли ж він на хвилину и піддавався, тоді його дружина й дитина, що мали жити після нього, протестували проти того й докоряли його егоїзмом.
Проте все це було тільки спочатку. Не в довгім часі поставали міркування, що немає неслави в тій недолі, яку він має зазнати, що численні люди йдуть тією самою дорогою, засуджені несправедливо, і йдуть твердо,—і ця думка підсилювала його.. А за тим з'являлася ще думка, що від його спокійної мужности значною мірою залежить душевний спокій тих, що любі йому. Так, потроху він довів себе до втихомиреного стану; його думки піднеслись далеко вище, і на нього зійшло заспокоєння.
Він пройшов увесь цей останній душевний шлях перш, ніж стемніло того вечора, коли його засудили. Йому дозволено було купити матеріяли до писання й свічку, і він сів і писав аж до— того часу, коли у в'язниці повинні були гасити світло.
Він написав довгого листа до Люесі, оповідаючи їй, що він нічого не знав про ув'язнення її батька, поки не почув про це від неї самої, і що він, як і вона, не знав, що його батько й дядько були відповідальн за те нещастя, поки не прочитано було того листа. Він уже раніш пояснював їй, що він заховав, .од неї своє справжнє ім'я, яке він покинув, томущо це була єдина умова — тепер цілком зрозуміла, яку її батько постановив до її шлюбу, і що це була єдина обіцянка, на якій він настоював уранці перед шлюбом. Він просив її, задля її батька, ніколи не допитуватися, чи батько її забув про існування, листа, чи йому нагадала за нього історія лондонської башти, що він опо-
відав якось у неділю під любим явором у саду. Коли він зберіг певні спомини про того листа, то безперечно він гадав, що той лист загинув разом з Бастілією, бо він не знаходив згадки про нього серед тих решток од в'язнів, які натовп одкрив там і про які потім опубліковано було скрізь. Він просив її — хоч і знав, — що це зайве, — заспокоювати батька, заглиблюючи в ньому всіма ніжними засобами, які тільки вона може вигадати, ту правду, що він не зробив нічого, защо міг би справедливо докоряти собі, і що навпаки — він раз-у-раз забував задля них про себе. Він заклинав її, пам'ятаючи його останню вдячну любов і благословення и перемагаючи свій сум, присвятити себе їх любій дитині та втішати батька.
До самого батька він писав у тому самому тоні, тільки виразно додав, що його піклуванню він доручив свою дружину и дитину. Він висловив йому це дуже рішучо, сподіваючись відвернути його від очайдушности або від небезпечного повороту давнього стану, що, як він передчував, цілком можливий.
М-рові Лоррі він доручив їх усіх і з'ясував йому стан своїх матеріяльних справ. Він додав декілька виразів про свою вдячну приязнь і щиру прихильність і на тому скінчив свою роботу. Ні єдиним словом він не згадав про Картона. Його голова була така повна іншим, що він ні разу й не подумав про нього.
Він встиг дописати світло. Лягаючи на своє солом'яне ліжко, він гадав, що все покінчив з цим світом.
Проте крізь сон він вабив його назад і показувався в сяйних образах. Вільний і щасливий він знов у старому будинкові в Соґо (хоч він ні в чому не був подібний до справжнього будинка), незбагнено звільнений із в'язниці, — на серці йому легко; він знову з Люесі, і вона сказала йому, що все то був сон, і що він ніколи не виїздив із дому. Момент повного забуття, — і тоді його навіть уже покарали, і він повернувся до неї, мертвий і замирений, проте в ньому не було ніякої зміни. Ще момент забуття — і він прокинувся темного ранку, несвідомий, де він був і що з ним трапилося, покине блиснула в його голові думка: "Це день моєї смерти".
~ Так минули години до того дня, коли мали впасти п'ятдесят дві голови. І тепер, коли він заспокоївся і сподівався, що стріне смерть із спокійним геройством, у його невсипущих думках почався новий процес, яким дуже тяжко було опанувати.
Він ніколи не бачив тієї машини, що мала закінчити його життя. Як високо сягала вона понад землею, скільки в ній було сходів, де його поставлять, як доторкнуться до нього, чи руки, що братимуть його, будуть закривавлені, на який бік повернуть його лицем, чи він буде першим, чи може останнім: такі й багато подібних питань, що ними ніяк не могла керувати його воля,
Повість про двоє міст — 16, 225 знов і знов напосідали на нього. Вони не мали нічого спільного зі страхом, — страху він не почував. Найпевніше, що вони походили з дивного бажання, що напосідало на нього, знати, що йому робити, коли прийде час, — бажання, що так дивоглядно не відповідало декільком скороминущим хвилинам, до яких воно стосувалося. Дивно, що це вже було подібно до того, наче якийсь інший дух у ньому спостерігає те, що буде з ним, а не його власний дух.
Минали години; він ходив туди й сюди, а дзвін бив числа їх, яких йому вже не доведеться почути знов. Минула наза— всігди дев'ята година, потім десята, одинадцята, дванадцята мала минути навіки.