— Ех, брате, чи ми ж з вами не бранці при дворі короля французького, не заложники нашої партії?
Герцог Франсуа здригнувся при цих словах і глянув на Генріха, ніби викликаючи його на дальші пояснення, але Генріх сказав уже й так більше, ніж звик говорити, і мовчав.
— Що ви хочете сказати, Генріх? — спитав герцог Франсуа, видимо, роздосадуваний, що зять не говорить і затримує з'ясування справи.
— Я кажу, брате, — відповів Генріх, — що ці озброєні люди, які ніби дістали завдання не спускати нас з очей, мають вигляд сторожі, призначеної, щоб перешкодити втечі двох осіб.
— Втечі? Чому? Як? — спитав герцог д'Алансон, якнайкраще удаючи здивування й наївність.
— У вас чудовий кінь, Франсуа, — сказав Генріх, докінчуючи свою думку, але удаючи, ніби змінює розмову, — я певен, що він міг би зробити сім льє за годину і двадцять льє від цього часу до полудня. Погода чудова, так і хочеться пустити повіддя. Гляньте, яка прекрасна дорога йде впоперек нашій. Вона не вабить вас, Франсуа? А в мене шпори аж горя і ь.
Франсуа не відповів нічого. Він тільки то червонів, то полотнів; потім наставив вухо, ніби дослухаючись, чи не чути шуму полювання.
— Вісті про Польщу справили враження, — сказав сам собі Генріх, — і в мого шурина є якийсь план. Треба б мені рятуватись, але я не рятуватимусь сам.
Не встиг він подумати цього, як під'їхали малим галопом кілька новонавернених, що були при дворі два чи три місяці, і з найприємнішими усмішками привітали принців.
Ясно було, що коли б герцог д'Алансон, спровокований відкриттями Генріха, вимовив слово, зробив рух, усі тридцять чи сорок вершників, що зібралися в цю хвилину коло них, ніби для того, щоб протистояти групі герцога де Гіза, допомогли б його втечі; але він відвернувся і, піднісши ріг до губів, затрубив на збір.
Тим часом новоприбулі, ніби гадаючи, що вагання герцога д'Алансона має за свою причину присутність гізовців, потроху втиснулися між ними і двома принцами і вишикувались із стратегічною вправністю, яка свідчила про звичку до військових диспозицій. Справді, щоб дістатися до герцога д'Алансона і короля Наварського, треба було пройти через їх лаву, тим часом як перед двома братами простяглась, скільки оком сягнеш, цілком вільна дорога.
Враз ізза дерев, за десять кроків від Генріха, виїхав ще якийсь дворянин, якого принци досі не бачили. Генріх намагався угадати, хто він, як дворянин підняв свого капелюха, і Генріх упізнав віконта де Тюренна, одного з вождів протестантської партії, що був, як гадали, у Пуату.
Віконт насмілився навіть зробити головою знак, який означав:
— Їдьте.
Але Генріх, подивившись на байдуже обличчя і тьмяний погляд герцога д'Алансона, двічі чи тричі похитав головою, ніби йому щось давило в комірі камзола.
Відповідь була негативна. Віконт зрозумів, пришпорив коня і зник в гущавині.
В той самий момент гавкання собак почулося ближче, потім в кінці алеї пробіг кабан, за ним собаки, а потім, як пекельний мисливець, Карл IX, без капелюха, з рогом коло губів, трублячи так, що мало не розривались легені; за ним мчали три-чотири псарі. Таванн десь зник.
— Король! — скрикнув герцог д'Алансон і кинувся слідом.
Генріх, заспокоєний тим, що друзі були близько, подав їм знак не від'їздити далеко і під'їхав до дам.
— Ну, що? — сказала Маргарита, роблячи кілька кроків йому назустріч.
— Нічого, пані, — сказав Генріх, — ми полюємо на кабана.
— Та й все?
— Так, вітер повернув з учорашнього ранку в другий бік. Та ви, здається, пророкували, що так буде.
— Ці переміни вітру несприятливі для полювання, правда, пане? — спитала Маргарита.
— Так, — сказав Генріх, — це перевертає часом усі заздалегідь визначені наміри, і весь план доводиться переробляти.
В цю мить, швидко наближаючись, знову почулося гавкання собачої зграї, і якась безладна курява попередила мисливців бути обережними. Кожен підвів голову і нашорошив вуха.
Майже слідом за цим вискочив кабан і, замість того, щоб кинутись у ліс, помчав дорогою, простуючи до перехрестя, де зібралися дами, дворяни, що залицялись до них, і мисливці, що відбились від ловів.
За ним, мало не хапаючи його за щетину, бігло тридцять чи сорок найдужчих псів, а за собаками, кроків на двадцять позаду, король Карл без берета, без плаща, в подертому колючками вбранні, з кров'ю на обличчі й на руках.
З ним зосталось тільки один-два псарі.
Король віднімав ріг від рота тільки для того, щоб підцькувати псів, і переставав цькувати тільки для того, щоб знову взятись за ріг. Увесь світ зник сперед його очей. Коли б кінь його впав, він гукнув би, як Річард III: "Корону за коня!"
Але кінь, здавалося, був такий же запальний, як і його господар, копита його не торкалися землі і ніздрі дихали вогнем.
Кабан, пси, король промчали, як привид.
— Галлалі, галлалі! — гукав, пролітаючи, король і знову притуляв ріг до скривавлених губів.
За кілька кроків позад його мчали герцог д'Алансон і двоє псарів; в інших коні вибилися з сил, а декотрі розгубилися по дорозі.
Усі пустилися слідом за погонею, бо ясно було, що кабан не витримає довго.
Справді, хвилин через десять кабан звернув зі стежки і кинувся в ліс, але, вибігши на галявину, притулився до скелі і повернувся мордою до собак.
На поклики Карла, що примчав слідом за кабаном, зібрались усі мисливці.
З'їхались в найцікавіший момент полювання. Тварина, здавалося, зважилась на одчайдушну оборону. Собаки, розпалившись від тригодинної біганини, кинулись на неї з розлюченням, яке ще подвоювали поклики та прокльони города.
Усі мисливці стали колом, король трохи попереду, за ним герцог д'Алансон з аркебузою і Генріх з самим лише своїм простим мисливським ножем.
Герцог д'Алансон зняв аркебузу з крюка і запалив ґніт. Генріх спробував, як виймається ніж із піхви.
Герцог де Гіз, зневажаючи всі ці мисливські забавки, тримався з своїми дворянами осторонь.
Дами, зібравшись в один гурт, стояли групою окремо, як і гурток герцога де Гіза.
Усі стояли, втопивши очі в звіра, в тривожному чеканні.
Осторонь стояв псар, ледве стримуючи двох вдягнутих у кольчуги королівських меделянів[81]; вони, рикаючи і рвучись так, що, здавалося, от-от зірвуться з своїх ланцюгів, дожидались моменту, коли вони вчепляться в кабана.
Звір витворяв чудеса: зазнавши відразу нападу чотирьох десятків псів, що, гарчачи, огортали його, мов морський приплив, вкривали строкатим килимом, намагалися рвонути з усіх боків шаршаву шкіру з наїжаченою щетиною, він кожним ударом своїх іклів кидав на десяток футів угору собаку, і собака, падаючи з розпоротим животом і тягнучи за собою тельбухи, знову кидалась в колотнечу, а Карл, з розкуйовдженим волоссям, з палаючим зором, роздутими ніздрями, припавши до шиї свого коня, вкритого милом, шалено кричав.
Менш як за десять хвилин двадцять собак вибуло з бою.
— Догів! — крикнув Карл. — Догів!
На цей поклик псар скинув з крючка шворку, і два меделяни в кольчугах врізались в саму гущу колотнечі, все перевертаючи, розкидаючи, пробиваючи собі дорогу до звіра, і вхопили його кожен за вухо.
Кабан, відчувши, що його здолали, клацнув зубами від люті й болю.
— Браво, Дюрдан! Браво, Ріскту! — крикнув Карл. — Сміло, собаки! Рогатину! Рогатину!
— Чи не хочете мою аркебузу? — сказав герцог д'Алансон.
— Ні, — крикнув король, — яка втіха з кулі, коли не відчуваєш, як вона входить в тіло! А як входить рогатина, відчуваєш. Рогатину! Рогатину!
Королю подали рогатину, затверділу на вогні, з залізним вістрям на кінці.
— Будьте обережні, брате! — крикнула Маргарита.
— Вперед! вперед! — гукнула герцогиня де Невер. — Не схибте, сір! Добре вдарте безбожника!
— Будьте спокійні, герцогиня! — сказав Карл.
І, наставивши рогатину перед собою, кинувся на кабана, якого держали за вуха два пси, так що він не міг уникнути удару. Проте, побачивши блискуче вістря рогатини, кабан метнувся вбік, і зброя, замість врізатись у груди, сковзнула по лопатці і затупилась на скелі, до якої кабан притулився.
— Тисяча дияволів! — крикнув король. — Не влучив!.. Рогатину! Рогатину!
І, відступивши назад, як робили рицарі, беручи поле, кинув геть на десять кроків від себе негодящу зброю.
Псар кинувся до нього з новою рогатиною.
Але в ту саму мить кабан, ніби передбачаючи долю, що його чекала, і бажаючи уникнути її, скаженим рухом вирвав у меделянів пороздирані вуха і, з залитими кров'ю очима, наїжачений, гидкий, дихаючи шумно, як ковальський міх, клацаючи зубами, кинувся, нагнувши голову, на королівського коня.
Карл був надто добрий мисливець, щоб не передбачити цього нападу. Він підняв коня дибки, але кепсько розрахував натиск: кінь, надто стиснутий удилом або, може, настрашений, перекинувся назад.
Усі страшенно скрикнули: кінь упав і придавив собою стегно королю.
— Руку, сір, визволіть руку! — сказав Генріх.
Король кинув поводи, вхопився лівою рукою за сідло, намагаючись витягти правою мисливський ніж, але ніж, придавлений вагою його тіла, не виймався.
— Кабан! Кабан! — крикнув Карл. — Домене, д'Алансон! До мене!
Але кінь, якому дано було волю, ніби зрозумів небезпеку, що загрожувала його панові, напружив мускули і вже підвівся на три ноги, коли король гукнув до брата. Генріх побачив, що герцог Франсуа страшенно зблід і приклав аркебузу до плеча. Але куля, замість поцілити у кабана, що був не далі як за два кроки від короля, розбила коліно коневі, і кінь упав носом у землю. В ту ж хвилину кабан роздер іклою чобіт Карла.
— О, — прошепотів д'Алансон зблідлими устами, — гадаю, що тепер герцог д'Анжуй — король французький, а я — король польський.
Справді, кабан терзав уже стегно Карла, коли король відчув, що хтось тягне його за руку вгору, потім побачив, як блиснуло гостре лезо і по саме держално застромилося кабанові під лопатку, і в той же час рука в залізній рукавиці відхилила кабанячу морду, що дихала парою вже над його одежею.
В ту мить, коли кінь зробив рух, щоб підвестися, Карл звільнив ногу, важко підвівся і, бачачи, що весь залитий кров'ю, став блідий, як труп.
— Сір, — сказав Генріх, не встаючи з колін і держачи кабана, враженого в серце, — це нічого, я відтягнув зуби, ваша величність не поранені.
Він устав, впустивши з рук ножа, і кабан упав, виригуючи горлом кров.
Карл, оточений схвильованими мисливцями, чуючи крики жаху, що могли б стривожити найспокійнішу мужність, одну мить сам мало не впав коло конаючої тварини.