Того ж таки дня він розповів усе своїй доньці, дружині й Емманюелеві, і якась надія, якщо не заспокоєння, повернулися у їхній дім. Та, на жаль, Моррель мав справи не лише з компанією "Томсон і Френч", що так лагідно поставилася до нього. Як він ото сказав, у торгових справах є кореспонденти, а друзів нема. У глибині душі він був спантеличений, коли думав про великодушний учинок фірми "Томсон і Френч", пояснюючи його тільки розумними егоїстичними міркуваннями: ліпше підтримати людину, що винна тобі триста тисяч франків, і отримати ті гроші за три місяці, ніж прискорювати її крах і здобути шість чи вісім відсотків.
На жаль, зі злості чи з нерозсудливості всі інші Моррелеві кредитори міркували не так, а дехто навіть навпаки. Тож векселі, що їх попідписував Моррель, надійшли до його каси в означений термін, і завдяки відстроченню, що його надав англієць, їх негайно поплатив Коклес. Отак той Коклес і далі був собі спокійнісінький. І тільки пан Моррель із жахом бачив, що якби йому довелося заплатити п'ятнадцятого числа сто тисяч франків де Бовілю, а тридцятого числа – тридцять дві тисячі п'ятсот франків за іншими, теж відстроченими векселями, то він пропав би вже в цьому місяці.
Усі марсельські купці гадали, що Моррель не витерпить халепи, яка спіткала його. І всі дуже здивувалися, коли він зі звичайною певністю поплатив у червні всі векселі. Та попри це до нього й далі ставилися недовірливо і одностайно відклали банкрутство бідолашного судновласника до кінця наступного місяця.
Цілий липень Моррель докладав відчайдушних зусиль, щоб зібрати потрібну суму. Бувало, усі його зобов'язання хоч на який термін приймалися з великою довірою і навіть користувалися великим попитом. Моррель спробував видати тримісячні векселі, та їх не взяв жоден банк. Слава Богу, сам Моррель розраховував на певні надходження; вони прийшли, і до кінця місяця Моррель знову задовольнив кредиторів.
Порученця компанії "Томсон і Френч" у Марселі більш не бачили; він зник на другий чи на третій день після тих відвідин пана Морреля; а оскільки в Марселі він мав справи тільки з мером, інспектором в'язниць і судновласником, то його коротке перебування в тому місті не лишило жодних слідів, крім тих неоднакових спогадів, що їх зберегли про нього тільки ці троє. Що ж до моряків із "Фараона", то вони, либонь, понаймалися на іншу службу, бо теж кудись позникали.
Капітан Ґомар, оговтавшись після недуги, що затримала його в Пальмі, повернувся до Марселя. Він не зважувався заявитися до пана Морреля, але той, дізнавшись про його приїзд, сам подався до нього. Чесному судновласнику було вже відомо з Пенелонових слів про мужню поведінку капітана під час кораблетрощі, і він сам намагався втішити його. Він приніс йому цілком його платню, за якою капітан Ґомар не зважився б прийти.
Виходячи від нього, пан Моррель зіткнувся на сходах із Пенелоном, що, либонь, незлецько розпорядився отриманими грошенятами, тому що вбраний був у новісіньку одіж. Угледівши судновласника, чесний стерновий страшенно збентежився. Він забився у найдальший куток майданчика, перекинув свою жуйку спершу з правого боку на лівий, потім з лівого у правий, перелякано витріщив очі й відповів тільки ніяковим потиском на приязний, як завше, потиск Моррелевої руки. Пан Моррель подумав, що Пенелон збентежився за своє чепурне вбрання; певне, старий моряк не за свій рахунок придбав таку розкіш; либонь, він уже найнявся на якесь інше судно і соромився того, що так швидко, якщо можна так сказати, скинув траур за "Фараоном". Може, він навіть прийшов до капітана Ґомара поділитися з ним своїм успіхом і передати йому пропозицію від імені свого нового господаря.
– Ох, люди добрі! – йдучи відтіля, зітхнув Моррель. – Дай Боже, щоб ваш новий господар любив вас так само, як я, і був щасливіший од мене.
Серпень минув у безнастанних Моррелевих спробах відновити свій давніший кредит або ж відкрити собі новий. Двадцятого серпня в Марселі стало відомо, що він придбав місце в поштовому ридвані, і всі відразу ж вирішили, що він оголосить себе неплатоспроможним наприкінці місяця і навмисне їде, щоб не бути присутнім під час цього сумного обряду, що його він, либонь, доручив своєму старшому заказникові Емманюелю і скарбникові Коклесові. Та, всупереч усім очікуванням, коли настало тридцять перше серпня, каса відчинилася, як завжди. Коклес сидів за ґратами як завжди незворушно, розглядав зі звичною увагою векселі, які йому подавали, і зі звичною своєю точністю поплатив їх від першого до останнього. Довелося навіть, як і передбачав пан Моррель, погасити два чужі зобов'язання, і за ними Коклес заплатив з тією ж таки ретельністю, що й за особистими векселями судновласника. Ніхто нічогісінько не розумів, і кожен з упертістю, що притаманна провісникам сумних подій, відкладав оголошення неплатоспроможності до кінця вересня.
Першого вересня Моррель повернувся. Уся родина з великою тривогою очікувала його; від цієї мандрівки до Парижа залежала остання можливість порятунку. Моррель згадав про Данґляра, що став мільйонером і колись був зобов'язаний йому, тому що за його рекомендацією Данґляр вступив на службу до іспанського банкіра, з якої й розпочалося його швидке збагачення. Ходили чутки, що Данґляр мав шість чи вісім мільйонів і необмежений кредит. Не виймаючи жодного таляра з кишені, Данґляр міг порятувати Морреля. Йому варто було тільки поручитися за нього, і Моррель був би порятований. Моррель давно вже думав про Данґляра, та через якусь несвідому відразу Моррель до останньої хвилини зволікав і не вдавався до цього скрайнього засобу. І він таки мав рацію, бо повернувся додому пригнічений принизливою відмовою.
Та переступивши поріг своєї домівки, Моррель не обмовився ні словом нарікання чи докору; він зі слізьми обняв дружину і доньку, приязно простягнув руку Емманюелеві, замкнувся в кабінеті, на третьому поверсі, і погукав до себе Коклеса.
– Цього разу, – сказали обидві жінки Емманюелеві, – ми пропали.
Після короткої наради вони вирішили, що Жюлі напише братові, що стояв із полком у Німі, щоб він негайно приїхав.
Бідолашні жінки інстинктивно почували, що їм треба зібрати всі сили, щоб витерпіти удар, який їм загрожував.
Та й Максимільян Моррель, хоч йому було тільки двадцять два роки, мав великий вплив на батька.
То був юнак простого і твердого характеру. Коли йому довелося обирати рід діяльності, батько не захотів силувати його і надав юнакові вільний вибір згідно з його смаками і нахилами. Той заявив, що має намір вступити на військову службу. Ухваливши це, він старанно взявся до наук, здав конкурсні іспити до Політехнічної школи і був призначений молодшим лейтенантом до п'ятдесят третього піхотного полку. Він уже з рік служив у цьому званні й розраховував на підвищення до лейтенанта. У полку Максимільян Моррель вважався суворим виконавцем не лише вояцького, а й людського обов'язку, тож дістав прізвисько Стоїк. Звісно, багато хто з-поміж тих, що прозивали його так, повторювали його за іншими, навіть не тямлячи, що воно означає.
Цього молодого старшину матінка й сестра і погукали на поміч, щоб він підтримав їх тяжкої хвилини, що її настання вони передчували.
Вони не помилялися у серйозності становища, бо за кілька хвилин по тому, як пан Моррель подався до свого кабінету разом із Коклесом, Жюлі побачила, як скарбник виходить звідти весь блідий і тремтячи, із несамовитим обличчям.
Вона хотіла було зупинити його, як він минав її, і розпитати, та бідолашний чоловік, спускаючись із невластивою йому поквапністю східцями, лише зняв руки догори і вигукнув:
– Ох, панно Жюлі! Що за лихо! І хто б оце міг подумати!
За кілька хвилин він повернувся з кількома грубими рахунковими книгами, гаманцем і торбою з грішми.
Моррель проглянув ті книги, відкрив гаманця і полічив гроші.
Уся його готівка становила сім чи вісім тисяч франків; до п'ятого вересня можна було чекати надходження ще чотирьох чи п'яти тисяч, тож усі його статки становили щонайліпше чотирнадцять тисяч франків, тоді як за борговими зобов'язаннями йому потрібно було заплатити двісті вісімдесят сім тисяч п'ятсот франків. Не було змоги запропонувати таку суму навіть у залік.
Та коли Моррель з'явився на обід, він здавався досить спокійним.
Той спокій налякав обох жінок дужче, ніж найглибший смуток.
По обіді Моррель звик виходити з дому, він вирушав до "Клубу фокейців" випити філіжанку кави і проглянути "Семафор", та цього разу він не вийшов з дому і повернувся до свого кабінету.
Коклес, здавалося, геть розгубився. Більшу частину дня він просидів на камені у двориську, без капелюха, на тридцятиградусній спеці.
Емманюель намагався підбадьорити пані Моррель і Жюлі, та йому забракло слів. Надто вже добре обізнаний він був зі справами фірми, щоб не передбачати, що родині Моррелів загрожує страшенна катастрофа.
Настала ніч. Ні пані Моррель, ні Жюлі не лягали спати, сподіваючись, що Моррель, вийшовши з кабінету, зайде до них. Та вони чули, як він, скрадаючись, щоб його не гукнули, пройшов повз їхні двері.
Вони прислухалися, та він увійшов до своєї спальні й замкнувся.
Пані Моррель звеліла доньці вкладатися до ліжка; потім, за півгодини по тому, як Жюлі пішла, вона підвелася, скинула черевики і тихенько вийшла в коридор, щоб підглянути крізь замкову шпарину, що робить її чоловік.
У коридорі вона помітила тінь, що швидко віддалялася. То була Жюлі, що, теж занепокоївшись, випередила свою матір.
Дівчина підійшла до пані Моррель.
– Він пише, – сказала вона.
Обидві жінки без слів зрозуміли одна одну.
Пані Моррель нахилилася до замкової шпарини. Моррель справді писав, проте пані Моррель помітила те, чого не завважила її донька: чоловік писав на гербовому папері.
Тоді вона збагнула, що він пише заповіт; вона затремтіла усеньким тілом, та все ж таки знайшла в собі силу нічого не сказати Жюлі.
Наступного дня пан Моррель здавався спокійнісіньким. Він, як завше, клопотався у бюро, як завжди, прийшов снідати. Тільки по обіді він посадив доньку біля себе, узяв обома руками її голову і міцно пригорнув до грудей.
Увечері Жюлі сказала матінці, що хоч батько їй і здавався спокійним, та серце його страшенно калатало.