— Хтось має побачити його. Сьогодні ж.
Але вирушити туди ніхто не міг. Адвокат Сергія — єдиний, кому було дозволено з ним бачитися, — поїхав з міста до понеділка.
Тієї ночі, за чверть перша, мій смартфон завібрував — надійшло повідомлення на голосову пошту. Ніхто ніколи не телефонував мені на цей номер, ніхто його навіть не знав. Я глянув на Олену й натиснув кнопку голосової пошти. Там було залишено одне нове повідомлення.
Я почув крики й благання людини, яку жорстоко били. Запис тривав дві хвилини й обривався напівзойком. Я дав Олені прослухати запис. Ми до ранку просиділи в ліжку так і не заснувши, думаючи про найгірші сценарії.
На світанку я зателефонував усім хлопцям з нашої команди. Усі були в нормі. Єдиний, кому я не міг телефонувати, був Сергій.
У понеділок, 16 листопада 2009 року, адвокат Сергія, Дмитро Харитонов, вирушив до нього в "Бутирку". Проте працівники слідчого ізолятора не привели Сергія — він "не може залишити камеру за станом здоров'я". Дмитро попросив показати йому медичний висновок, але вони не надали його, повідомивши, що документ у слідчого Сільченка. Дмитро зателефонував Сільченку й попросив копію висновку про стан здоров'я Сергія, але й Сільченко сказав, що медичний висновок є "внутрішньою справою слідства", і навідріз відмовився повідомляти будь-які подробиці.
Вони навмисно давали адвокатові ухильні відповіді. Насправді Сергій не просто "не здужав". За час ув'язнення в нього розвинулися панкреатит, каміння в жовчному міхурі та холецистит. Декілька місяців без лікування закінчилися тим, що організм здався, у Сергія почалося серйозне загострення. До цього начальство "Бутирки" відмовляло Сергію в численних проханнях про медичну допомогу, але того дня направило його під конвоєм до лікарні "Матроської тиші" для невідкладної госпіталізації.
Після прибуття в СІЗО його відвели не до лікарняного відділення, а до ізоляційної камери, де прикували наручниками до нар. Там його відвідало вісім конвоїрів й оперативників. Сергій вимагав терміново викликати його адвоката й прокурора, і кричав: "Мене кинули сюди тому, що я розкрив, як чиновники й працівники органів вкрали 5,4 мільярда рублів". Але спецзагін прийшов не для того, щоб допомогти йому. Їхня мета полягала в іншому — і саме для цього вони прихопили із собою гумові кийки. Через одну годину та вісімнадцять хвилин допущений до слідчого ізолятора цивільний лікар виявив мертве тіло Сергія Магнітського на підлозі камери.
Дружина Сергія більше ніколи не почує його голос, матір ніколи не побачить його лагідної усмішки, а діти не відчують тепла батьківських рук.
"Кримінальне переслідування, яке вчиняли проти мене — писав Сергій у своїй заяві з ув'язнення, — спрямоване не на досягнення цілей, визначених ст. 6 КПК РФ, а репресивним заходом, метою якого є покарання мене за допомогу, що я надавав своєму клієнтові під час розслідування обставин викрадення товариств, які йому належали — ТОВ "Ріленд", ТОВ "Махаон", ТОВ "Парфеніон". Під час надання допомоги клієнту, мені стало відомо про можливу причетність працівників МВС РФ до розкрадання, а також про те, що викрадені компанії згодом зловмисники використали для крадіжки з державної скарбниці суми податків розміром 5,4 мільярда рублів, які раніше сплатили зазначені товариства саме тоді, коли їх контролював мій клієнт".
Сергія Магнітського вбили за його ідеали. Його позбавили життя, бо він вірив у закон. Його вбили за те, що він любив свій народ і свою батьківщину — Росію.
Йому було лише 37 років.
31. "Катинський принцип"
У квітні 1940 року на початку Другої світової війни працівнику НКВС Василію Блохіну, який перебував у Білорусі, було наказано розстріляти якнайбільше польських військовополонених[14]. Щоб ефективно виконати наказ, не привертаючи уваги полонених до уготованої ним долі, Блохін розпорядився про будівництво спеціального сараю біля табору. Вхід зробили з одного боку, вихід — з іншого. Сарай з усіх боків обклали мішками з піском. Поляків заводили туди по одному й наказували стати на коліна. Потім Блохін приставляв пістолет до потилиці полоненого й стріляв. Тіла витягували через вихід із протилежного боку й складали у вантажівку. Наповнивши кузов, "вантаж" відвозили в ліс і скидали в загальну яму.
Роботу свою Блохін виконував добре. Він був "совою" і під покровом ночі працював не покладаючи рук від заходу сонця до світанку. Спочатку він використовував стандартний пістолет радянського зразка, але згодом перейшов на німецький вальтер. У того менша віддача, тож не так сильно втомлювалася рука. За двадцять вісім днів, із невеликою перервою на травневі свята, Блохін вбив понад сім тисяч польських військовополонених. Цей результативний кат був далеко не єдиним виконавцем волі комуністичної партії та Сталіна. У найкоротший термін знищили майже 26 тисяч польських солдатів й офіцерів — більшість поховано в Катинському лісі.
Коли війна закінчилася й виявили масові поховання, радянське керівництво заявило, що в цих жахливих злочинах винні нацисти. Світ знав про жорстокі й немислимі неподобства нацистів під час війни, і ця брехня здавалася цілком правдоподібною. Щоб закріпити її у свідомості людей, радянські чиновники сфабрикували докази, підготували офіційні експертні висновки й повторювали їх стільки разів і в такій кількості місць, зокрема на знаменитому Нюрнберзькому процесі, що їхню версію подій не брали під сумнів.
І тільки через десятиліття, на початку 1990-х років, коли Радянський Союз стояв на межі розпаду й на приховування правди в цій справі не лишалося сил, російське керівництво зізналося, що ж насправді сталося в лісі під Катинню.
Ви, мабуть, подумаєте, що все це лишилося в минулому — зробивши крок у ХХІ століття, російська держава припинила подібну практику. Однак, прийшовши у 2000 році до влади, Володимир Путін замість того, щоб розформувати цей апарат брехні та фальсифікації, удосконалив його й зробив ще потужнішим.
Вбивство Сергія Магнітського стало яскравим свідченням такого принципу, і нам на собі довелося відчути, як працюють поршні та шестерні машини брехні.
Вранці 17 листопада 2009 року задовго до світанку мама Сергія, Наталія Миколаївна, поїхала до Бутирського слідчого ізолятора, щоб передати синові пакет з їжею та ліками, як вона робила щотижня. О 5:30 ранку вона вже стояла в черзі. Родичі ув'язнених юрмилися біля бокового входу в "Бутирку". Приїжджати треба було рано, бо передачі приймали лише з дев'ятої до одинадцятої ранку у вівторок. Якщо пропустити це вікно, то наступної нагоди передати потрібне рідним доводилося чекати тиждень. Багато ув'язнених без цих передач не вижили б, і Наталія Миколаївна ніколи не запізнювалася.
Того ранку черга рухалася повільно. Разом з півсотнею таких самих, як вона, Наталія Миколаївна стояла у вузькому сирому коридорі, який вів до віконця, де двоє службовців ізолятора приймали передачі. Нарешті, о 9:40 ранку настала черга Наталії Миколаївни. Вона простягла працівниці список вмісту своєї передачі.
Жінка глянула на нього й енергійно замотала головою.
— Цей ув'язнений більше не в нас. Його перевели минулого вечора до "Матроської тиші".
— В їхню лікарню? — з тривогою спитала Наталія Миколаївна. За кілька днів до цього Сергій мав поганий вигляд на судовому слуханні, мама хвилювалася за його здоров'я й сподівалася, що йдеться не про екстрену госпіталізацію.
— Не знаю, — жорстко промовила приймальниця.
Тримаючи передачу синові в руках, Наталія Миколаївна швидко вийшла. На метро вона дісталася "Матроської тиші". О 10:30 ранку вона вже стала в чергу. Перед нею було лише троє осіб. Дійшовши до вікна приймання передач, вона звернулася до працівниці:
— Мені сказали, що мого сина, Сергія Магнітського, переведено сюди.
Не глянувши в журнал або екран комп'ютера, праціниця відповіла:
— Так, його доставили сюди вчора ввечері в дуже тяжкому стані.
— Що трапилося? З ним все гаразд? — запанікувала Наталія Миколаївна.
Декілька секунд жінка мовчала, а потім відповіла:
— Я дуже шкодую. Він помер учора о дев'ятій годині вечора.
Наталія Миколаївна скрикнула.
— Я-як? Як це відбулося?
— Помер від панкреонекрозу, розриву черевної мембрани й токсичного шоку, — повідомила приймальниця монотонним голосом. — Співчуваю вашій втраті.
Наталія Миколаївна затремтіла. Від почутого вона не могла й кроку ступити. Вона важко сперлася на стійку. Сенс почутого почав доходити до неї, й обличчям ринули сльози.
— Жінко, відійдіть, будь ласка, убік, — холодно відрізала працівниця слідчого ізолятора. — У мене наступний на прийомі.
Пелена застилала очі Наталії Миколаївни.
— Вам слід відійти вбік, — повторила працівниця й показала на убогий пластмасовий стілець біля стіни.
Наталія Миколаївна зробила кілька кроків до стільця, насилу переставляючи ноги. Черга безмовно дивилася на неї.
Наталія Миколаївна опустилася на стілець. По щоках текли сльози. Через кілька хвилин їй вдалося опанувати себе, щоб зателефонувати Дмитру, адвокату Сергія — його офіс був розташований поблизу. Коли за чверть години він прибув на місце, Наталія Миколаївна вже не могла говорити. Дмитро попросив покликати чергового лікаря. Через кілька хвилин з'явився чоловік у білому халаті, повторив причину смерті й сказав, що тіло перевезли до моргу № 11, тож якщо вони хочуть з'ясувати щось іще, слід їхати туди.
Того дня мій домашній телефон задзвонив о 7:45 ранку (10:45 за московським часом). Я підняв слухавку. Телефонував Едуард. Він щось швидко говорив російською мовою, і я передав телефон Олені. Вона слухала, потім зойкнула, й очі її наповнилися слізьми. Олена закричала. Не російською і не англійською: у цьому було щось первісне — такого стогону я в житті не чув.
Коли Олена сказала мені, що Сергій помер, я схопився і заметався по кімнаті, як птах, який вперше опинився в клітці. Смерть Сергія перевершувала найгірші побоювання, і я не знав, як із цим упоратися. Я відчував біль, ніби мене вдарили ножем у живіт.
Відійшовши від першого потрясіння і метань, віддихавшись трохи від сліз, що переповнювали серце, я зібрався з силами, аби зателефонувати.
Першим я набрав Володимира.