Ця обставина, а також всі відправлені до бабусі рахунки трактирника, в якого містер Дік зупинявся на ночівлю, змусили мене припустити, що йому дозволяли тільки дзеленчати своїми грошима, а не витрачати їх. Подальші дослідження показали, що це було справді так, чи принаймні мала місце згода з бабусею, за якою містер Дік зобов'язаний був звітувати про витрату кожного пенні. Він усіляко намагався догодити міс Бетсі, завжди був занадто далекий від думки обдурити її хоч з якого приводу. Такий стан речей рятував його від усіх марних витрат, і містер Дік, взявши з мене обіцянку зберігати цю таємницю, розповідав мені тисячу разів, що як у цьому, так і в усьому іншому, бабуся моя була найрозумнішою жінкою в світі. Ці слова він завжди супроводжував таємничими жестами і вимовляв не інакше, як пошепки.
– Тротвуде, – таємниче сказав мені одної середи містер Дік, – що це за чоловік, який ховається біля нашого будинку й лякає її?
– Лякає мою бабусю, сер?
Містер Дік кивнув головою:
– Я гадав, що ніщо не може налякати її, бо вона... – тут він почав шепотіти, – майте на увазі, вона – наймудріша й найдивовижніша з жінок!
Мовивши це, він відступив назад, щоб побачити, який ефект справив на мене його опис.
– Уперше він прийшов, – знову заговорив містер Дік, – стривайте... тисяча шістсот сорок дев'ятий рік – дата страти короля Карла. Здається, ви казали про тисяча шістсот сорок дев'ятий рік?
– Так, сер!
– Не знаю, як це може бути, – промовив містер Дік, дуже збентежено похитуючи головою. – Не думаю, щоб я був такий старий!
– То був рік, коли той чоловік з'явився вперше, сер? – спитав я.
– Отож, – сказав містер Дік, – не можу зрозуміти, як воно могло бути в той рік, Тротвуде! Ви взяли цю дату з історії?
– Так, сер!
– Гадаю, що історія ніколи не бреше, чи, може, бреше? – спитав містер Дік з певною надією.
– Та що ви, ні, сер! – якнайрішучіше відповів я. Я був ще молодий і щиро так вважав.
– Не можу скласти докупи, – містер Дік знову похитав головою. – Тут щось десь негаразд. Так чи так, але невдовзі після того, як помилково переклали деякі турботи з голови короля Карла в мою, цей чоловік прийшов уперше. Я гуляв з міс Тротвуд після чаю, коли щойно стемніло, і тоді він опинився перед нашим будинком.
– Він прогулювався? – спитав я.
– Прогулювався? – повторив містер Дік. – Стривайте. Дайте мені пригадати. Ні... ні, ні, він не прогулювався.
Я нетерпляче спитав, що ж він робив.
– Та його там зовсім не було, – сказав містер Дік, – аж раптом він з'явився за її спиною і зашепотів. Тоді вона обернулася й знепритомніла, а я стояв нерухомо й дивився на нього, а він пішов геть. Але найдивніша річ, що відтоді він завжди ховається в землі чи ще десь.
– Чи він справді від того часу завжди ховається ? – спитав я.
– Певно, що ховається, – відказав містер Дік, суворо похитуючи головою. – І не виходив до вчорашньої ночі. Ми гуляли вчора вночі, і він знову з'явився за її спиною, і я знову впізнав його.
– І він знову налякав мою бабусю?
– Вона аж затремтіла, – сказав містер Дік і зацокотів зубами. – Зблідла. Заплакала! Але слухайте, Тротвуде, – він притулив мене ближче до себе й зашепотів зовсім тихо, – чому це вона дала йому гроші, коли місяць сяяв?
– То, мабуть, жебрак!
Містер Дік похитав головою, ніби рішуче відкидаючи цю думку, і кілька разів уперто повторив:
– Не жебрак, не жебрак, не жебрак, сер!
Далі він розповів, як побачив зі свого вікна пізно вночі, що бабуся дала цій особі гроші за садовою огорожею, коли місяць сяяв. Особа ця після того зникла – очевидно, провалилася крізь землю, як він вважав, бо її більше не бачили. А бабуся моя поквапливо й потайки повернулася до будинку і навіть була вранці якась не в собі, чим дуже вразила містера Діка.
Коли він мені це розповідав, я не мав жодного сумніву, що невідомий існував тільки в уяві містера Діка, був одним з тих нещасливих принців, які завдавали йому стільки клопоту. Але поміркувавши, я почав думати, що хтось двічі погрожував забрати бідолашного містера Діка з-під опіки моєї бабусі. А бабуся, очевидно, змушена була платити викуп за нього. Я встиг дуже прив'язатися до містера Діка і бажав йому добра, тому неабияк налякався з такого припущення. Щодругої середи хвилювався я, що він може не з'явитися з візитом до мене. Але він незмінно приїздив, сидячи на передку біля кучера – сивоволосий, усміхнений і щасливий; і ніколи вже більше він не згадував про чоловіка, який може налякати мою бабусю.
Ці середи були найщасливішими днями в житті містера Діка, і я був щасливий разом з ним. Невдовзі він познайомився з усіма вихованцями школи. Хоч він ніколи не брав безпосередньої участі в жодних іграх, крім як з паперовим змієм, але надзвичайно цікавився всіма нашими розвагами. Часто, затамувавши подих у критичну хвилину, стежив він за рухами хлопців, коли вони грали в кульки або бавились із дзигою. Часто, піднявшись на пагорбок, з капелюхом у руках, гукав він щосили і вимахував руками, коли вихованці школи збиралися перед його очима грати в зайця і хортів. У ці хвилини Карл Перший залишав його голову, і вона повністю належала містерові Діку. Скільки щасливих годин улітку мав він на майданчику для гри в крикет. Скільки разів у зимові дні траплялося мені бачити, як стояв він, синьоносий, на снігу, під східним вітром, і захоплено стежив, як ми ковзаємося на кризі, й плескав у долоні.
Його любили всі вихованці школи і визнавали неперевершеною його винахідливість у будь-яких дрібних справах. Він вирізав з апельсинових шкоринок такі дивні візерунки, яких не міг би зробити жоден з нас. Він міг зробити човен з будь-чого, навіть з тички. Зі старих кісток вирізав він шахові фігури, зі старих карт робив римські колісниці, з мотовил лагодив дивні колеса, а зі старого дроту споруджував чудові клітки для птахів. Але найбільшу вправність виявляв він в усяких виробах з мотузки і соломи: ми всі були переконані, що з цих матеріалів містер Дік міг зробити абсолютно все, на що тільки здатні людські руки.
Слава містера Діка зростала щодня і незабаром дійшла до самого директора. Якось доктор Стронг закликав мене до кабінету і спитав докладно про містера Діка; я розповів усе, що знав і що чув про нього від бабусі. Доктор надзвичайно зацікавився і доручив мені познайомити його з містером Діком, щойно він приїде наступної середи. Так я й зробив, і містер Дік негайно завоював прихильність доктора Стронга. Йому навіть дозволено було з'являтися безпосередньо до нашої школи після приїзду з Дувра й чекати до кінця ранкових уроків. Від того часу містер Дік, вважаючи себе за найщасливішого з людей, акуратно приходив на шкільне подвір'я о дванадцятій годині й походжав, чекаючи на мене, іноді дуже довго, бо в середу ми мали особливо багато уроків. Тут, на подвір'ї, пощастило йому познайомитися з гарною молодою дружиною доктора Стронга, яка була весь цей час надзвичайно бліда й рідко виходила зі своїх кімнат. Отже, популярність містера Діка дедалі зростала, і незабаром він дістав дозвіл заходити навіть до класної зали. Тут він завжди сідав в один і той же куток на один і той же стілець, що був через це названий "Діком". Сидів він, зітхав і мовчав, схиливши свою сиву голову і напружено прислухаючись до лекцій учителів. З усього видно було, що містер Дік сповнений глибокої пошани до науки, якої він ніколи не міг збагнути.
Цю пошану містер Дік поширив і на доктора, якого він вважав за найдотепнішого й найглибокодумнішого філософа всіх віків. Довгий час містер Дік розмовляв з доктором не інакше, як з непокритою головою. І навіть тоді, коли вони зовсім заприятелювали й гуляли разом у тій частині подвір'я, що ми її називали "Докторовою алеєю", містер Дік безнастанно стягав капелюха зі своєї голови, виявляючи таким чином відданість і пошану до мудрості та знань. Як це трапилось уперше, що доктор Стронг під час цих прогулянок почав читати своєму другові уривки з грецького словника – ми ніколи не могли довідатись, і ця обставина для всіх нас лишалася нерозгаданою таємницею. Можливо, що спочатку докторові здавалося, ніби він читає сам собі. Так чи так, але це стало їхньою звичкою. Доктор Стронг читав і перечитував; містер Дік, пройнятий тепер гордою свідомістю своєї гідності, слухав, сяючи всім обличчям і вважаючи, безперечно, що грецький словник – наймудріша книжка в світі.
Бачу, ніби зараз, як вони походжають туди й сюди перед вікнами нашого класу: доктор читає з люб'язною усмішкою, розмахуючи листами манускрипту чи виразно хитаючи головою; містер Дік захоплено слухає, затамувавши подих, хоч думки його часом літають в невідомі краї на важких крилах грецьких слів. Це здається мені одним з найкращих видовищ у моєму житті. Здається мені, що коли б вони довіку гуляли так туди й сюди, то світ міг би від цього покращати. Та й справді, тисячі речей, про які гомонить світ, не можуть зробити ні йому, ні мені більше добра.
Агнес також заприятелювала з містером Діком. Часто заходячи до нашого будинку, познайомився він і з Гіпом. Моя дружба з ним підтримувалася трохи дивним способом. Він приїздив до Кентербері, власне, як мій опікун, але вийшло так, що насправді мені доводилося опікувати й оберігати містера Діка. В усіх випадках, що потребували деяких зусиль розуму, містер Дік питав моєї думки та незмінно робив за моїми порадами. Він глибоко поважав мої високі здібності, які, на його переконання, я дістав у спадщину від моєї бабусі.
Якось уранці в четвер, коли перед навчанням я проводжав містера Діка до контори диліжансів, на дорозі зустрівся зі мною Урія і нагадав дану йому обіцянку – відвідати його з матір'ю. Кривляючись, він додав:
– Але я не сподіваюсь, що ви виконаєте свою обіцянку, мастере Копперфілд! Ми занадто смиренні та вбогі люди!
Досі мені важко було зрозуміти, чи подобався мені Урія, чи я його зневажав. Думки мої металися між цими протилежними почуттями, коли я стояв серед вулиці, дивлячись йому в обличчя. Але в усякому разі мені прикро було чути підозри в гордощах, і я відповів, що чекаю тільки на запрошення.
– О, якщо так, мастере Копперфілд, – сказав Урія, – і коли ви справді не гребуєте нашим убозтвом, то чи не завгодно вам завітати до нас сьогодні ввечері? Але якщо ви гребуєте, то не турбуйтеся, мастере Копперфілд, ми добре розуміємо свою нікчемність.
Я відповів, що спитаю про це містера Вікфілда, і якщо він дозволить, у чому я не мав ніяких сумнівів, то з охотою прийду до них на чашку чаю.