І шкарубкі будуть довіку.
— Ну, то й можна буде пишатись ними довіку,— сказав я, беручи її руки в свої. Попри всі свої тверді ухвали я, певно, поцілував би ті любі рученята, якби вона не відняла їх поквапливо.
Наша приязнь дедалі хисткішала. Довго й успішно приборкував я своє кохання, але тепер воно брало гору наді мною. Перше воно свавільно промовляло тільки з моїх очей, а тепер уже підкоряло собі мій язик, та й мої губи — вони загорілись шаленим бажанням цілувати ці маленькі рученята, що працювали так певно й невтомно. Я й сам шаленів. Щось у моєму єстві немов голосом сурми кликало мене до неї, неначе буря мене нахиляла, і я, вже не маючи сили опиратись, хилився в її бік, сам того не знаючи. І вона це відчула. Вона не могла не відчути цього, коли так хутко відняла свої руки. І все ж, перше ніж відвести очі, вона мимоволі кинула на мене швидкий допитливий погляд.
За допомогою хват-талів я взяв гафель-гардель і дирик-фал на брашпиль і підняв грот відразу за обидва верхні кути. Спосіб то був не вельми вдалий, але він не забирав багато часу, і незабаром фок також залопотів угорі.
— В такій маленькій бухточці ми не встигнемо підняти кітву,— сказав я.— Нас викине на скелі, тільки-но вона відірветься від дна.
— А що ж ви робитимете? — спитала Мод.
— Та покину її взагалі,— відповів я.— А поки я відчіпатимусь, вам доведеться стати до брашпиля. Коли ж я побіжу до штурвала, ви негайно піднімайте клівер.
Цей маневр я обмірковував і виконував подумки разів з двадцять. Щодо клівера, найнеобхіднішого тепер вітрила, я знав, що брашпилем Мод зуміє його підняти. В бухту залетів свіжий вітер, і хоч хвиля ще не розходилась, треба було діяти швидко й рішуче, щоб вибратися з бухти неушкодженими.
Коли я вибив прогонича з клямри, ланцюг загуркотів у якірному отворі й упав у море. Я кинувся на корму й поклав стерно під вітер. "Привид", здавалося, знову ожив, накренившись, коли вперше напнулися вітрила. Клівер поволі піднімався. Коли вітер нап’яв його, шхуна почала повертатися, і мені довелось крутнути кілька разів стерно, щоб утримати судно на взятому курсі.
Я придумав автоматичний клівер-шкот, що переносив клівер сам, коли треба, і Мод не мусила про те дбати. Але вона ще не скінчила піднімати клівер, коли я круто повернув стерно на вітер. То був небезпечний момент, бо "Привид" підійшов дуже близько до берега — камінцем докинути. Проте судно слухняно накренилось і привелося до вітру. Вітрила й риф-штерти залопотіли,― правдива музика для мене! — і ось вони нап’ялися під вітром і понесли шхуну вже на іншому галсі.
Закінчивши свою роботу, Мод прийшла на корму і стала біля мене; вітер грався її кучерями, що вибивалися з-під зюйдвестки; щоки її аж пашіли, після фізичного напруження, широко розплющені очі горіли з хвилювання, ніздрі тремтіли, втягуючи свіже, солоне морське повітря, її карі очі нагадували очі сполоханої лані. Я ще ніколи не бачив у них такого тривожно-палкого виразу. Розтуливши уста, вона затамувала дух, коли "Привид", мало не врізавшись у скелясту стіну біля проходу з внутрішньої бухти, підхоплений вітром, вимівся на безпечніший простір.
Те, що я стільки відбув у Ларсена за першого помічника, стало мені в великій пригоді. На одному довгому галсі я пройшов попід берегом зовнішньої бухти, тоді ще один поворот — і шхуна вийшла в чисте море. Її враз підхопив могутній подих океану й поніс уперед, гойдаючи плавно на високій хвилі.
Зранку день був похмурий, небо затягли хмари, та ось прорвалося крізь них сонце і, немов на знак щасливої плавби, осяяло вигнутий дугою берег, де ми колись турбували володарів гаремів і вбивали "холостяків". Весь Острів Зусиль немов світивсь у сонці. Навіть похмурий південно-західний мис здавався тепер привітніший. На камінні, змоченому бризками прибою, грали сліпучі відлиски.
― Я завжди пишатимуся, згадуючи про нього,—сказав я Мод.
Вона велично піднесла голову, але мовила:
— Рідний наш, рідний Острів Зусиль! Я довіку любитиму його.
— І я теж,— сказав я хутко.
Здавалося, наші очі ось-ось зустрінуться і висловлять своєю мовою все, проте на превелику силу ми опанували себе і розвели свої погляди.
Настала мовчанка, трохи аж ніякова. Нарешті я порушив тишу:
― Гляньте, які он чорні хмари на обрії з навітряного боку. Пам'ятаєте, я казав вам учора ввечері, що барометр падає?
— І сонце сховалося,—сказала вона, не відриваючи погляду від нашого острова, де ми здобули перемогу в змаганні з природою, де зав’язалася найщиріша дружба, яка лишень можлива між чоловіком та жінкою.
— Зате ж і понесе нас до японських берегів! — скрикнув я весело.— "За свіжим вітром, попустивши шкоти..." Чи як там?
Закріпивши штурвал, я побіг послабити фока— й грота-шкоти і підтягти талі гіків — поставити вітрила так, щоб використати як слід ходовий вітер. То був свіжий вітер, навіть занадто свіжий, але я вирішив іти на всіх вітрилах якомога довше. Шкода, що при ходовому вітрі штурвала не закріпиш, і я мусив стояти на вахті цілу ніч. Мод пропонувала чергуватися за стерном, однак скоро переконалася, що під таким вітром і на такій хвилі їй просто не стало б на те сили, навіть якби вона змогла так швидко навчитися стернувати. З того вона зовсім зажурилась, та незабаром утішилася, змотуючи в бухти талі й фали та збираючи розкидані на палубі кінці. До того ж їй треба було ще варити обід, стелити постелі, доглядати Вовка Ларсена. Закінчила вона свій робочий день, поприбиравши як слід у кают-компанії й кубрику.
Цілу ніч без зміни я стояв за штурвалом. Вітер дужчав поволі й невпинно, хвилі здіймалися все вище. О п’ятій ранку Мод принесла мені гарячої кави й печива, що спекла сама, а о сьомій я покріпився гарячим сніданком.
Цілий день сила вітру поволі й невпинно зростала, мовби він затявся віяти дедалі міцніше й міцніше, і все без упину. А "Привид" усе пінив хвилі, лишаючи позаду милю за милею, аж урешті я подумав, що ми вже робимо добрих одинадцять вузлів. Мені хотілося до останку використати потужний вітер і не скидати швидкості, але надвечір я відчув, що знесилився вже вкрай. Хоч як я досі загартувавсь і поздоровшав, проте тридцять шість годин за штурвалом були понад мою силу. Мод благала мене лягти в дрейф. Я й сам знав, що коли вітер і хвилі дужчатимуть отак ще й цілу ніч, то я потім не зможу вже покласти "Привида" в дрейф. Отже я, щойно смеркло, полегшено й воднораз розчаровано почав приводити шхуну до вітру.
Та не знав я, яка це неймовірно тяжка робота — одному взяти рифи на трьох вітрилах. Пливучи весь час за вітром, я не відчував його справжньої сили, але тепер, повернувши проти нього та спізнавши цілу його несамовиту лють, я вжахнувся мало не до розпачу. Вітер паралізовував усі мої зусилля, виривав з рук парусину, в одну мить нищив те, що мені вдавалося зробити за десять хвилин неймовірної натуги. До восьмої години я встиг узяти тільки два рифи на фоку. До одинадцятої діло не посунулось ні на крихту далі. Мої пальці були в крові, нігті позаламувалися до живого м’яса. Від болю й знесилля я плакав у темряві — тільки нишком, щоб не почула Мод.
Зневірившись, я кинув спроби взяти рифи на гроті й вирішив лягти в дрейф під самим зарифленим фоком. Три години пішло в мене на те, щоб підв’язати спущені грот та клівер, і тільки о другій ночі, напівмертвий з утоми, я зрозумів, що нарешті домігся свого. Зарифлений фок робив те, що треба. Шхуна трималася круто до вітру, не виявляючи нахилу підставляти хвилі борт.
Я виголоднів страшенно, та даремно Мод силкувалася нагодувати мене. Я куняв з повним ротом, засинав, не донісши їжі до рота, і збентежено прокидався з ложкою в ще піднятій руці. Я був такий сонний і безпорадний, що Мод мусила підтримувати мене на стільці, аби хитавиця не скинула мене додолу.
Не пам’ятаю, як я дістався від камбуза до каюти. Певно, Мод відвела мене туди, мов сновиду. Чи довго я спав,— не знаю, але прокинувся я в своїй каюті, роззутий. Було поночі. Я весь був як побитий, не міг поворухнутися, а коли торкнувсь укривала своїми обдертими пучками, то аж скрикнув з болю.
Очевидячки, ще не ранок, подумав я і, заплющивши очі, знову заснув. Я й не здогадувався, що проспав цілий день і що то була вже друга ніч.
Потім я знову прокинувся, й чогось мені вже не спалося. Черкнувши сірника, я глянув на годинника. Він показував дванадцяту годину. А я ж був на палубі до третьої години ночі! Спершу я спантеличивсь, але відразу зрозумів, у чому справа. Не диво, що мені вже не спалося: я ж проспав двадцять одну годину! Хвилинку я лежав, прислухаючись, як іде "Привид", як плещуть хвилі і як гуде вітер на палубі, а тоді повернувся на другий бік і таки доспав спокійно до ранку.
Встав я о сьомій годині. Мод у кают-компанії не було, і я вирішив, що вона в камбузі варить сніданок. Вийшовши на палубу, я переконався, що "Привид" тримається дуже добре під своїм клаптем парусини. У камбузі в печі горіло, кипів чайник, але Мод не було й там.
Знайшов я її в мисливському кубрику, біля койки Вовка Ларсена. Я глянув на цю людину, що скотилася нагло з найвищих життєвих вершин у безодню і опинилася в домовині ще за живоття, тобто зазнала гіршої долі, ніж сама смерть. Щось нове з’явилося в застиглих рисах його обличчя. То був спокій. Мод подивилась на мене, і я все зрозумів.
— Його життя згасло під час бурі,— сказав я.
— Але він усе одно живий,— відповіла вона впевнено.
— Сила його була надмірна.
— Так,— сказала вона,— але тепер вона вже не сковує його. Дух його вільний.
— Авжеж, тепер дух його вільний,— погодивсь я і, взявши її за руку, вивів на палубу.
Тієї ночі буря почала вщухати, тільки так само повільно, як і була наростала. Вранці другого дня, після сніданку, коли я підняв наготовлене до похорону тіло Вовка Ларсена на палубу, вітер ще був свіжий і хвиля висока. Палубу раз у раз захлюпувало водою. Раптовий подув так накренив шхуну, що планшир завітряного борту заривсь у воду. Вітер свистів, аж завивав у снастях. Стоячи по коліна в воді, я зняв шапку.
— Я пам’ятаю тільки одну частину поховальної відправи,— сказав я.— А саме: "Тіло ж нехай прийме море".
Мод глянула на мене здивовано й обурено. Але я згадав сцену, що її свідком був колись, і той спогад владно вимагав від мене поховати Вовка Ларсена саме так, як він поховав свого помічника.