Так само й Мар'яна не повинна була нити з чистої, опроміненої щастям криниці життя. Її натурі більше пасувала втіха, скаламучена смутком і тугою.
Розділ двадцять восьмий
СМЕРТЬ-ВИЗВОЛИТЕЛЬКА
Моя бліда посестра, смерть-визволителька, прийшла до оселі капітана Угли білої серпневої ночі. Але не зважилась відразу зайти в той гостинний дім, бо мало є таких, що її люблять.
Моя бліда посестра, смерть-визволителька, має мужнє серце. Вона любить літати на розпечених гарматних кулях. Або покладе собі на потилицю шипучу гранату й регоче, як та розривається на дрібні скалки. Вона танцює з примарами на цвинтарях, не боїться заходити до лікарень, де лежать хворі на чуму, але тремтить перед порогом чесного і ворітьми доброго. Бо дуже не любить сліз. Хоче, щоб її вітали тихою радістю, адже вона визволяє дух з кайданів болю, помагає йому струсити з себе ваготу земного пороху й спізнати вільного, чудового життя у всесвіті.
Смерть прошмигнула до старого гаю за будинком, де ще й нині густі білокорі берези тиснуться, щоб виграти якнайбільше світла для свого рідколистого гілля. В гаю, що тоді був молодий і повний прохолодної зелені, моя бліда посесґра ховалася за дня, а як наставав вечір, стояла на узліссі, біла, бліда, і її гостра коса блищала в місячному світлі.
О Еросе, це ж ти той бог, що найчастіше володієш гаями. Старі люди оповідали, як закохані пари шукали собі колись у ньому затишку. Навіть тепер, коли я їду повз Бергу, нарікаючи на стомливі пагорби й дражливу пилюку, то радію тому гаєві з поріділими білими стовбурами, що променіють спогадами про молоде, прекрасне кохання.
Але тоді там стояла смерть, і нічні тварини її бачили. Щовечора мешканці Берги чули, як дзявкала лисиця, віщуючи її прихід. Гадюка приповзла стежкою аж до самої хати. Вона не вміла говорити, проте люди збагнули, що то вістунка могутньої володарки. А на яблуні під вікном господині кричав сич — адже все живе, чує смерть і тремтить перед нею.
Якась суддя з Мункерюда та його дружина поверталися з гостини від пробста з Бру о другій годині ночі й помітили світло в капітановій вітальні. Вони добре бачили жовте полум'я над білою свічкою й оповідали, як їх здивувало, що комусь заманулося світити літньої ночі, коли й так було видно.
Веселі дівчата з Борги сміялися й казали, що їм, певне, щось привиділося, бо лойові свічки в них скінчилися ще в березні. Капітан також присягався, що у вітальні давно ніхто не ночував, але його дружина блідла, бо біла свічка та ясне полум'я звичайно привиджується тоді, як до когось із родини має завітати смерть-визволителька.
Невдовзі по тому, сонячного серпневого дня, повернувся додому з землемірних робіт у північних лісах Фердінанд — змарнілий, хворий на невиліковні сухоти. Тільки-но капітаниха глянула на нього, то відразу збагнула, що він має вмерти.
Отака доля чекала їхнього доброго сина, що ніколи не завдав їм прикрощів. Він мав покинути життя, повне радощів і щастя, покинути вродливу, кохану наречену, що чекала на нього, і багаті маєтки, гучні гамарні, що мали стати його власністю.
Врешті, перечекавши до відміни місяця, моя бліда посестра набралася сміливості і вночі підійшла до будинку. Вона знала, як весело тут зустрічали голод і злигодні, то чому б їм не зустріти весело і її?
Смерть повільно ступала піщаною стежкою, кидаючи темну тінь на моріжок, де в місячному світлі блищали крапельки роси. Ішла не як веселий косар із закосиченим капелюхом, що веде за стан дівчину, а похилена, мов виснажений хворий, сховавши косу в згортках плаща, і навколо неї літали сичі та кажани.
Капітаниха не слала тієї ночі. Почувши стукіт у вікно, вона підвелася на ліжку й спитала:
— Хто там?
І старі люди оповідають, ніби смерть відповіла:
— Це я, смерть.
Тоді капітаниха встала, відчинила вікно, але не побачила в місячному світлі-смерті, тільки сичів і кажанів.
— Заходь, посестро й визволителько, — півголосом запросила вона. — Чого ти так довго барилася? Я чекала на тебе й кликала тебе. Заходь і визволи мого сина.
Смерть прошмигнула до хати, радісна, як нещасний, позбавлений трону король, що йому на старість повернено корону, весела, мов дитина, що її кличуть гратися.
А другого дня капітаниха сіла біля ліжка хворого сина й почала йому оповідати про радість визволених душ і про їхнє блаженне життя на тому світі.
— Вони працюють, — казала вона, — творять. Вони митці та ще й які, сину мій! Ким ти станеш, як опинишся між ними? Скульптором без різця, що створює троянди й лілеї, чи майстром вечірніх барв? І коли в осяйній заграві сідатиме сонце, я думатиму: "Її зробив мій Фердінанд".
Подумай, любий сину, скільки там ти усього набачишся, скільки всього створиш! Згадай усі зернятка, що їх весною треба збудити до життя, вітри, що ними треба керувати, сни, що їх треба посилати на землю! Подумай про довгі мандрівки безмежними просторами з одного світа до іншого!
Згадай про мене, сину мій, коли побачиш стільки всього прекрасного! Бо твоя бідна мати, крім Вермланду, нічого більше не бачила.
Та одного чудового дня ти піднімешся до господа нашого й попросиш, щоб він подарував тобі якийсь маленький світ із тих, що кружляють у просторі, і він подарує тобі його. Вік буде холодний і темний, усіяний проваллями й скелями, там не ростимуть квітки й не ходитимуть тварини. І ти докладеш праці рук своїх до тієї зірки, що бог тобі подарує. Наповниш її світлом, теплом, повітрям, оздобиш зелом, заселиш соловейками та ясноокими сернами, пустиш у провалля водоспади й поробиш гори, а долини засадиш найчервонішими трояндами. Ї коли я помру, Фердінанде, коли душа моя тремтітиме перед довгою мандрівкою і боятиметься розлучитись із знайомими місцями, ти чекатимеш на мене, сину мій, за вікном в осяйній золотій кареті, запряженій райськими птахами.
І моя бідна, стривожена душа сяде поруч тебе в карету, шанована, мов королева. І ми поїдемо простором повз блискучі світи, і як наближатимемось до тих небесних осель, одної кращої за іншу, я, недосвідчена, питатиму: "Чи не спинитися нам тут?"
Але ти всміхнешся тихо сам до себе і підженеш крилатих коней. Нарешті ми прибудемо до найменшого, але найкращого за всі попередні світу і спинимось перед золотим замком, і ти заведеш мене до оселі вічної втіхи.
Там будуть повні комори і шафи з книжками. Там не ростиме смерековий ліс, як у Берзі, і не затулятиме чудесного краєвиду. Я бачитиму широкі моря й сонячні рівнини, і тисяча років минатиме як один день.
Так помер Фердінанд, зачарований ясними видивами, усміхаючись назустріч прийдешній красі.
Бліда моя посестра, смерть-визволителька, ще ніколи не бачила такого гарного кінця. Бо хоч біля Фердінанда плакали, сам хворий усміхався гості з косою, коли вона сіла до нього на ліжко, а матері його останнє хрипіння видавалося музикою. Вона тремтіла з ляку, що смерть не здужає доконати свого діла, а коли вже було по всьому, сльози її впали на застигле синове обличчя, але плакала вона з радощів.
Ніколи мою бліду посестру так не вшановували, як на похороні Фердінанда Угли. Якби вона зважилась показатися, то мала б убратися в прикрашений перами капелюшок і гаптовану золотом накидку, мала б танцювати перед похоронною процесією аж на цвинтар. Натомість вона, стара й самітна, сиділа, зіщулившись, на цвинтарному мурі в чорному плащі й дивилася на похорон.
О, що то був за похорон! На небі сяяло ясне сонце й пливли веселі ясні хмарки, поля прикрашали довгі ряди полукіпків, у пробстовому садку світилися прозорі астраханські яблука, а на паламаревому городі цвіли жоржини та гвоздики.
Що за дивний похід посувався дорогою поміж липами! Перед заквітчаною труною ступали діти й посипали дорогу квітками. Ніде не видно було жалобних суконь, чорних серпанків, білих комірців із широкою облямівкою, бо капітаниха захотіла, щоб не понура похоронна процесія, а шлюбний похід провадив до місця вічного спочинку того, хто помер з радісною усмішкою на вустах.
Відразу за труною йшла Анна Шернгек, квітуча, препишної вроди небіжчикова наречена зі шлюбним вінком на голові, в шлюбному серпанку і в довгій сукні з білого мінливого шовку. Вона йшла у весільному вбранні повінчатися біля могили з померлим нареченим.
За нею, пара за парою, йшли поважні дами й шановні літні чоловіки. На величних красунях блищало намисто й шпильки, молочно-білі перли й золоті браслети. На їхніх завоях із шовку й мережив над буйними кучерями маяли пера, з плечей на яскраві сукні спадали тоненькі єдвабні шалі, подаровані їм ще колись на весілля. Чоловіки теж були вбрані якнайкраще, в пишних брижах і фраках з високими комірами й позолоченими гудзиками, в камізельках із цупкої парчі або перетканого золотом оксамиту. То був шлюбний похід, бо так забажала капітаниха.
Сама вона з чоловіком ішла за Анною Шернгек. І якби мала сукню з блискучої парчі, то й собі одяглася б, якби мала оздоби й яскравий завій на голову, то й його вбрала б, щоб ушанувати свого сина в день його весілля. Але в неї лишилася тільки чорна сукня з тафти й пожовклі мережива, що бачили вже не одне свято. Одягла вона їх і сьогодні.
Хоч гості й повбиралися так пишно, але всі плакали, поки під тихий передзвін ішли на цвинтар. Плакали не так над. померлим, як над самими собою. Ось іде наречена в шлюбному вбранні і несуть нареченого, ось вони самі повдягалися, мов на бенкет, а все ж… яке гірке життя. Ідеш по зеленій божій землі й не знаєш, чи не спіткає й тебе горе, клопіт, нещастя й смерть. Ніхто в цьому світі не годен їх захистити.
Капітаниха не плакала, очі в неї були сухі.
Та ось відлунала панахида, засипано могилу, і всі подалися до своїх карет. Тільки капітаниха й Анна Шернгек лишилися біля могили востаннє попрощатися з небіжчиком. Стара сіла біля свіжого горбика, і дівчина примостилася коло неї.
— Знай, Анно, — почала капітаниха, — я просила бога: "Пошли смерть-визволительку й забери мого сина, забери того, кого я найдужче люблю, до тихої оселі вічного спочинку, очі мої зросять тільки сльози радості. Весільним походом відпроваджу я його на цвинтар і посадовлю на його могилі чудовий кущ червоних троянд, що росте під моїм вікном". І так воно й сталося. Мій син номер. Я привітала смерть як посестру, узивала її найласкавішими словами, сльози радості впали на захололе обличчя мого сина, а восени, коли осиплеться листя, я пересаджу сюди трояндовий кущ.