хтось за сто миль звідси.
— А! — байдуже сказав Лінгард,— тому ви й не дивуєтесь. Ви і не бачите причин, щоб дивуватись.
— Не бачу, бо розумію.
— Що розумієте?
— Мужчин і женщин, капітане Лінгарде, яких ви..,
— Я не знаю жодної жінки.
— Ви говорите правду,— мовив д'Алькасер і вперше за цей час помалу повернув голову і глянув на свого співбесідника.
— Ви думаєте, що вона теж божевільна? — злякано спитав Лінгард.
Д'Алькасер обмежився тихим вигуком. Ні, звичайно, він так не думав про неї. Було б дуже оригінально підтримувати думку, що у божевільних є спільна логіка, через яку вони розуміють одне одного.
— Ні, капітане, я певен, що жінка, про яку ми говоримо, завжди була при здоровому розумі.
Лінгард одхилився назад і обхопив коліна руками. Він наче й не слухав, і д'Алькасер, витягши з кишені табакерку, довго дивився на три цигарки, що лишилися там. Це були останні, що збереглися з того часу, як його полонили. Д'Алькасер призначив собі найменшу порцію. Він запалював цигарку тільки в особливих випадках; тепер лишилося тільки три, їх треба зберегти на ранок і запалити тоді, як вони проходитимуть крізь браму Беларабової огорожі. Цигарка заспокоювала, полегшувала. Чи відповідний зараз час, щоб запалити одну з них? Д'Алькасер, як справжній латинянин, не боявся самозаглиблення. Серед розмови він поринув у безмежні глибини свого існування. Потім глянув угору на нічне небо. Спортсмен, мандрівник, він часто дивився на зорі, щоб побачити, скільки часу минуло. Тепер час минав дуже помалу. Він вийняв цигарку, закрив табакерку і нахилився до жару. Потім сів знову і випустив маленьку хмарку диму. Той, що сидів поруч нього, схиливши голову й обхопивши коліна, являв мужню, але журливу задуму. Такі пози часом можна бачити на скульптурах стародавніх надгробків. Д'Алькасер почав:
— Вона звичайна жінка, а проте одна з тих, що їх дуже мало на світі. Вони дуже рідко трапляються, але їм мало місця на землі. Вони як веселкові відблиски на темній поверхні. Бо світ дуже жорстокий, капітане Лін-гарде, він жорстокий і в своїй пам'яті, і в своєму забутті. Для таких жінок люди працюють на землі і під землею* а майстрі з усіх галузів мистецтва збуджують для них своє натхнення.
Лінгард, здавалося, не чув жодного слова. Він сидів, схиливши голову на груди. Д'Алькасер подивився, скільки ще лишилося цигарки, і одноманітно й трохи сумно повів далі:
— Ні, їх небагато, а проте вони—все. Вони прикрашають наше життя. Вони — граціозні постаті на темній стіні, що оточує нашу спільну могилу. Вони виконують якийсь ритуальний танок, що його більшість із нас погодилась серйозно сприймати. Ця умова не має зв'язку ні з щирістю, ні з сумлінням, ні з честю. її дуже підтримують. Лихо йому чи їй, коли хто порушить умову. Тільки хтось покине цю виставу, зразу гине.
Лінгард швидко повернув голову і побачив, що д'Алькасер з пильною увагою дивиться на нього
— Вони гинуть у лабіринті,— спокійно говорив д'Алькасер.— Вони блукають, тужачи над собою. Я вжахнувся б з такої долі для коханої людини. Чи ви знаєте, капітане, як кінчають ті, що заплутуються в лабіринті? — говорив він далі, пильно дивлячись на Лінгарда.— Не знаєте?.. Тоді я вам скажу. Вони кінчають тим, що ненавидять самі себе і вмирають без ілюзій і в розпачі.
Наче злякавшись гострих своїх слів, д'Алькасер тихо поклав руку на Лінгардове плече. Лінгард дивився на жар, не відчуваючи дружнього дотику. Проте д'Алькасер був певний, що Лінгард усе чув. Він згорнув руки на грудях.
— Я не знаю, нащо я все це говорив вам,— почав він, ніби просячи пробачення.— Маю надію, що я не заважав вам думати.
— Я не можу думати,— несподівано заявив Лінгард.— Я тільки міркував, що ваш голос дружній, а решта...
— Треба ж, щоб якось швидше минала ніч,— сказав д'Алькасер.— Зорі й ті забарились на своєму шляху. Кажуть, що коли люди потопають, то згадують усе своє минуле. Якраз тепер я відчуваю це і розповідав вам те, що сам переживав. Маю надію, ви мені пробачите. Із цього всього виходить лиш одне: ми завжди кричимо, що хочемо здобути місяць, але було б страшне, якби наш крик почули. Що ми робили б з місяцем, якби нам його дали? Я говорю за нас — звичайних смертних.
Д'Алькасер скінчив, та Лінгард ще сидів. Потім нараз підвівся й пішов геть. Д'Алькасер зі спокійним інтересом стежив, доки він не зник за величезним лісним деревом, що росло серед двору. Густа темрява оповила Беларабів форт. Жар вогнищ померк і тільки де-не-де блищали іскри; постаті заснулих на землі лежали, поклавши зброю біля себе на циновках. Раптом зовсім близько біля д'Алька-сера з'явилась м-с Треверс, і д'Алькасер підвівся.
— Мартін все спить,— сказала м-с Треверс таким тоном, наче відбились у ньому таємничість і спокій ночі.
— Увесь світ спить,— промовив д'Алькасер так тихо, що вона ледве чула ці слова,— крім вас, мене та ще одного, що тільки-но лишив мене.
— Він був тут з вами? Куди ж пішов?
— Певно кинувся туди, де найтемніше,— таємниче мовив д'Алькасер.
— Що він вам говорив?—ледве чутно звернулася вона.
— Я не розпитував його. Я тільки знаю, що з ним щось трапилось і він не може думати... Ну, мені краще піти в хатину. Треба, щоб біля дона Мартіна хтось був, коли прокинеться.
М-с Треверс лишилась і сиділа зовсім тихо. Іноді, затаївши дихання, вона уважно й неспокійно дослухалася до кроків, що віддалились у пітьму. Ані звуку. Тільки ніч ніби ще дужче потемнішала. Та що це, кроки? "Де б мені сховатися?" подумала вона, але й не ворухнулась.
Лінгард, лишивши д'Алькасера, пішов між вогнищами і спинився під великим деревом, тим самим деревом, що під ним стояв Даман ще того дня, коли тубільці віддали бранців на поруки Лінгардові. У нічній тиші старий велетень, цей німий свідок віків, звичайно, бачив, як неспокійний Лінгард подався крізь пітьму.
У цій далекій частині двору було лиш кілька вартових; самі невидні, вони бачили білу постать Лінгарда, що невпинно снувалася сюди й туди. Вони добре знали, хто то був. То був великий білий. Дуже великий; дуже багатий;
володар огнепальної зброї, який міг роздавати коштовні подарунки і заподіювати смерть; приятель їхнього правителя, ворог їхніх ворогів, знаний роками, а проте таємничий. На своїх постах, спершись на стовпи біля бійниць, вони позирали одне на одного і часом пошепки обмінювались словами.
А Лінгард думав, що він сам. Він уже не відчував світу. Те, що сказав він д'Алькасерові, була одверта правда. Він ні про що не думав, бо був у стані людини, що заглянула в двері раю, і це скороминуще видіння розірвало його зв'язок із усіма земними справами. Через своє велике почуття він забув навіть за себе і тільки — споглядав себе, як зовсім сторонній об'єкт величних переживань, що підкосили чи принижували,— він і сам не міг розібратись, що саме було. Кожна тінь думки, кожне скороминуще відчуття порушувало найкращий спогад. Він не міг далі терпіти.
Коли приїхала м-с Треверс, він спробував провадити переговори з Беларабом і побачив, що не має сили, хоч зібрав усю силу волі, щоб стримано скінчити нараду, пославшись на пізній час. Це була найдивовижніша причина для людей, яким час ніщо, бо в житті і вчинках вони не потребують годинника. Лінгард ледве розумів, що він говорить і що робить, і коли вийшов, усі заніміли від здивування, бо велика зміна відчулась в його вигляді й поводженні. Підозріла тиша довго панувала у великій залі Белараба.
Підперши голову рукою, м-с Треверс, уже не стримуючи дихання, зовсім близько почула, як наближалась до неї хода, що викликала в ній тривогу, каяття й надію.
Вона не змінила пози. Темночервоний блиск тьмяно освітлював її обличчя, білу звислу руку, ноги, взуті в сандалі. Кроки, що непокоїли її, спинились біля неї.
— Де ви були ввесь час?—спитала вона, не озираючись.
— Не знаю,— відповів Лінгард. Він казав чисту правду, бо дійсно не знав. З того часу, як він випустив цю жінку з своїх рук, думки в нього переплутались і покинули його. Події, речі зовсім утратили для нього свою силу. Вони більше не обходили його, були порожні, безсилі. Ображений і здивований Белараб, д'Алькасер, з його ласкавим дотиком та приязним голосом, поснулі люди, схвильоване селище і неспокійні мілини немов одсунулись од нього в безмежне, жалюгідне презирство. Може, вони й існували. Може, ждали його. Ну й нехай ждуть: нехай усе жде до завтра або до кінця світу.
— Я тільки знаю,— говорив він далі і так промовисто, що м-с Треверс аж підвела голову,— куди б я не пішов, я понесу вас із собою в своєму серці.
Тонкий слух м-с Треверс відчув у цих словах стриману злість, непевний острах, захоплення і нерішучість*
Вона ще добре пам'ятала все, і так виразно, що не стрималась і ніби крізь сон прошепотіла:
— Чи не збирались ви роздушити мене? Він відповів тим самим тоном:
— Я не міг би цього зробити. Ви надто дужі. Хіба ж я був грубий? Я не хотів бути грубим. Мені часто говорили, що я не знаю своєї сили. Ви, здається, не могли пролізти крізь той отвір; я схопив вас і поміг. В моїх руках ви дуже легко добулися сюди. Тоді зненацька я подумав: "Тепер-то я упевнюсь".
Він спинився, ніби йому захопило дух. М-с Треверс не сміла ворухнутись. Непорушна, в позі людини, що шукає приховану правду, вона прошепотіла: "Упевнитись?".
— Так. І тепер я певний. Ви тут, ось тут! А спершу був непевний.
— О, ви були непевні? — мовила вона.
— Ні.
— Так ви шукали дійсності...
Він повторив, наче говорячи до себе:
— Тепер я певний.
Нога її, уся рожева в блискові жару, відчувала тепло. Теплувата ніч оповивала її тіло. Ще бувши під впливом його сили, вона віддалася хвилинному спокою, що обгорнув її так ніжно, як обгорта нічне повітря в блідому сяйві зорі. "Яка чиста в нього душа", подумала вона.
— Ви ж знаєте, я завжди вірив вам,— почав він знову.— Знаєте, що вірив. Ну от. І я ніколи не вірив вам так щиро, як вірю зараз.
їй спало на думку, що ще ніколи не чула голосу, який подобався б їй так, як цей, крім одного. Та то був голос славетного актора; а ця людина для того світу нічого не значила. Голос його переконував, зворушував, бентежив, заспокоював своєю внутрішньою щирістю. Він хотів упевнитись і очевидно впевнився; і занадто стомившись, щоб протистояти примхам своїх думок, м-с Треверс трохи звеселіла, коли подумала, що очевидно він не розчарувався.