Тоді Губерт звернувся до суду: чи, мовляв, квартирну плату слід збирати, чи приносити, чи надсилати — адже не можна з нього вимагати, щоб він витрачав десять або навіть двадцять пфенігів на поштовий переказ, бо він тільки підсобний робітник і заробляє небагато — і це була правда. Вони й справді стали обидва перед судом, і Губерт виграв справу — отже, Гойзер мусив вибирати, де він має слухати диявольський сміх: у нас чи в себе дома. І він слухав той сміх сорок місяців, кожного першого числа, аж поки нарешті додумався найняти управителя,— але я вас запевняю, Гойзер того диявольського реготу ще й досі не забув, і тепер мусить розплачуватись Лені: він їй допікає, чим тільки може, і вижене її з помешкання, якщо ми чого не придумаємо. (Зітхання, кава, сигарети — див. раніше,— тоді рух рукою по коротко підстриженій сивуватій зачісці). То були щасливі часи для нас — до сорок восьмого року, поки не сталось те жахливе нещастя з Губертом. Таке страшне безглуздя, і я відтоді не можу бачити отого Пельцера, не хочу й чути про нього, не хочу... яке це було страхіття, а незабаром і дітей у мене відібрали, старий як заповзявся, то вже не спинявся ні перед чим, чіпляв мені в полюбовники кожного чоловіка, що в нас жив чи бодай заходив до нас, аби тільки відняти в мене дітей, спершу здати під державну опіку, а потім забрати до себе. Навіть сердешного Генріха Пфайфера він мені закидав, того бідолаху, що тоді ще шкутильгав без протеза й ночував у нас, коли, бувало, приїде до лікаря чи до відділу соціального забезпечення. Адже ми мусили брати пожильців, мусили, бо він весь час підвищував квартирну плату, мов той кліщ уп'явся,— ну, й інспекторка з опіки декілька разів... та де там декілька, вона часто приходила, і щоразу несподівано, і хай йому чорт, думайте що хочете, але, хай йому чорт, таки тричі застукала мене з одним чоловіком: двічі, як вона висловилась, у "недвозначно двозначній ситуації", тобто я, просто кажучи, лежала в ліжку з отим Богаковим, Борисовим товаришем, він тоді часом навідував нас. А втретє вона застала мене в двозначній ситуації, коли Богаков стояв у спідній сорочці біля вікна й голився перед моїм кишеньковим дзеркальцем, поставивши миску з водою на підвіконня. "Згадані ситуації,— написала вона в своєму рапорті,— змушують зробити висновок, що моральні умови в родині несприятливі для виховання дітей такого віку". Звісно, Куртові було дев'ять, а Вернерові чотирнадцять, і воно, мабуть, справді не годилося, тим більше, що я того Богакова й не любила зовсім, він мені навіть не дуже подобався, просто життя нас докупи зіпхнуло; і дітей, звичайно, допитували, а потім таки відняли їх у мене, зовсім відняли. Спершу вони плакали за мною, коли їх відводили, але потім, як уже дід забрав їх від черниць до себе, то й чути про мене не хотіли — адже я була не тільки повія, а ще й комуністка і таке інше; але одне треба визнати, ніде правди діти, старий вивчив їх, до вищої школи віддав, і ділянкою тією, що пані Груйтен Куртові Гойзеру подарувала, він дуже добре розпорядився — тепер, через тридцять років, на ній стоїть чотири будинки з магазинами в підвальному поверсі, і вона варта добрих три мільйони, а за прибуток з неї ми всі, й Лені теж, могли б у достатку жити, а тоді її Куртові подаровано просто так, мов чашку з позолотою... звісно, це інша річ, ніж нидіти зі старою, підтоптаною ма-ТФ ю, що мусить день у день на службу ходити за тисячу сто дванадцять марок — та ще податки відрахують. І треба сказати правду, що я б ніколи в світі не зуміла так розпорядитись нею. А тим часом оте, що з Богаковим,— то була дурниця, просто дурниця,— я була така втомлена й сумна, бо Губерт загинув так жахливо, а сердега Богаков уже тоді весь час скиглив і не знав, вертатись йому до "матушки Росії" чи ні, й усе співав сумних пісень, як Борис, отож ми й злізлись докупи раз чи двічі. Згодом я ще довідалася, що то більш ніхто як старий Гойзер капнув на нас німецькій допоміжній поліції, нібито у нас спекулянтський склад. Він ніяк не міг забути того, що йому нічого не перепало в Шнюрерга-се, і ось одного дня, на початку сорок шостого, приперлися до нас ті зануди, ті нишпорки і, звичайно, знайшли наші запаси в підвалі: засолене масло, копчене сало, сигарети, каву, цілі купи шкарпеток та білизни — все, все конфіскували, а нам би його ще років на два — на три вистачило, і не поглядай. От тільки довести, що ми спекулянти, вони ніяк не змогли, бо ми ні грама нічого не продали, хіба що міняли і навіть роздавали чимало — особливо Лені з її натурою. Всі наші англо-американські зв'язки нам тоді не помогли, бо то була цілком парафія тих німецьких нишпорок: вони навіть квартиру обшукали і знайшли у Лені отой ідіотський диплом найчистокровнішої німецької дівчини в школі. І один з тих лобурів хотів на неї заявити, ніби вона нацистка, за той смердючий диплом, що вона одержала в десять чи дванадцять років, та, на щастя, я пригадала, що колись бачила його в формі штурмовика, й сказала йому про те, він і припнув язика, а то могла б вийти неабияка халепа для Лені: спробуйте-но, втовкмачте англійцеві чи американцеві, що такий диплом — то дурниця. А Пельцер тоді вчинив справді по-людському: він свою пайку зі Шнюрергасе заховав добре, і ніхто його не виказав, то як він почув, що в нас усе конфісковано, зразу сам з нами поділився, без грошей, без ніякої плати — певне, щоб підлеститись до Лені. Все ж таки цей гангстер виявився порядніший за Гойзера. Але про те, що нас виказав мій власний свекор, я аж пізніше дізналася, набагато пізніше, здається, аж у п'ятдесят четвертому: мені один з тих поліцаїв розповів".
Гельтоне, з якою авт. цього разу домовився зустрітись у дуже фешенебельній, дорогій кав'яреньці — не тільки щоб показати себе джентльменом, а й щоб курити скільки завгодно, без ніяких обмежень внутрішнього чи зовнішнього характеру,— перебула кінець війни якраз у тому колишньому монастирі кармеліток, у підвалі колишньої монастирської церкви, "в такому підземеллі, де, мабуть, колись був карцер для провинних черниць. Про те, що склади грабують, я й не знала, а другого чула тільки далекий жахливий, невпинний глухий грім — страшний, звичайно, але дуже далекий,— і нізащо не хотіла вийти з того підземелля, поки не дізналась напевне, що в місті вже американці. Я боялася. Тоді стількох людей вішали й розстрілювали, і хоч я мала цілком справні, законні документи, та однаково боялася, що який-небудь патруль може щось запідозрити й розстріляти мене. Отож я й сиділа там, під кінець уже зовсім сама, поки нагорі всі грабували склад та бенкетували. Аж коли почула, що справді вже прийшли американці, тоді вийшла й заплакала з радості й з жалю: з радості, що прийшло визволення, й з жалю за безглуздо знівеченим, зруйнованим містом,— а тоді знов з радості, коли побачила, що всі мости, всі до одного розбито: нарешті Рейн знову став кордоном Німеччини, нарешті! То була така нагода, що гріх не скористатися: просто не будувати більше мостів, нехай кілька поромів ходить через річку, під суворим контролем. Ну, я негайно пішла до американського командування, там зателефонували туди-сюди й розшукали мені мого знайомого французького полковника, я виклопотала собі перепустку до англійської та французької зон і мала щастя двічі чи тричі визволяти Лені Груйтен із скрутного становища, коли вона ото їздила так по-дитячому, розшукуючи свого Бориса. А вже в листопаді одержала дозвіл на квітникарство, заорендувала ділянку, якось зліпила теплиці, відкрила крамничку й відразу взяла Лені до себе. То була для мене дуже важлива хвилина, коли я одержала дозвіл і нове посвідчення особи: стати мені знов Еллі Маркс із Саарлуї а чи залишитись Ліаною Гельтоне? Я вирішила лишитися Ліаною Гельтоне. У паспорті моєму тепер записано: "Еллі Маркс, прозвана Гельтоне". Ну, а чай у мене ви пили кращий, ніж у цьому нібито шикарному закладі. (Що авт. ґречно й цілком щиро потвердив). Але що тут справді добре, так це печиво — треба запам'ятати. Що ж до того "радянського підземного раю", як вам сказав дехто, то мене й Грунча теж туди запрошували, але ми побоялися — не мертвяків, ні, а живих, та ще того, що кладовище лежало якраз у фокусі бомбардувань, посередині між старим містом і передмістями. Мертвяки в тому раю мені б нітрохи не вадили: адже люди споконвіку сходились у катакомбах і навіть справляли там свята. Підвал під церквою в монастирі кармеліток здався мені надійніший — нехай навіть туди зайшов би патруль і перевірив мої документи, а на кладовищі, та ще в склепах,— це місце підозріле, та й, кінець кінцем, тоді сам чорт не добрав би, ким безпечніше бути: замаскованою єврейкою чи замаскованою сепаратисткою, солдатом-не-дезертиром чи солдатом-дезертиром, в'язнем чи втікачем, а дезертирів у місті аж кишіло, і біля них було не дуже затишно, бо стрілянина там не вщухала. Того ж таки побоявся й Грунч, хоч він, так би мовити, не залишав кладовища вже років сорок чи п'ятдесят, а тоді, десь у середині лютого сорок п'ятого року, він таки втік тимчасово на село, навіть зголосився до фольксштурму, і то правильно: тоді будь-яка форма легальності була найкращим захистом. Мій тодішній девіз — ніяких витівок! Десь принишкнути з більш-менш справними документами, втягти голову в плечі й чекати. Я цілком свідомо — хоча й через силу, повірте, бо там були речі, про які ми не сміли й мріяти,— цілком свідомо, кажу, не пішла грабувати склад, бо то, звичайно, річ незаконна, за це карали смертю, адже в місті тоді офіційно ще панували німці. Я хотіла жити, жити — мені був тільки сорок один рік, я любила життя й не хотіла ризикувати ним у ті останні дні. Отож я принишкла, мов миша, і навіть за три дні перед приходом американців не наважилась хоч би писнути, що війні кінець або що її програно. Адже з самого жовтня скрізь плакати й листівки кричали, що весь німецький народ жадає невблаганної суворої кари панікерам, поразникам, скигліям і ворожим полигачам — а кара та мала тільки одну назву: смерть. Ті кати шаленіли чимраз дужче: вони десь розстріляли одну жінку тільки за те, що вона повісила випрані простирадла сушитися. Вирішили, ніби то вона вивішує білий прапор,— і вбили її на місці, просто у вікно з кулемета.