Відома доза банальності не тільки неминуча, але навіть потрібна в будь-якому творі, зверненому до широких мас. Не можна писати епопею художніми засобами Рембо чи Малларме. Данте, незважаючи на всю свою поетичну дисципліну та принциповість, звертається до банальних терцин, щоб освіжити фантастичні кришталеві палаци в раю диханням звичайного земного повітря.
Але — про це ніколи не згадують — є автори, які пишуть приземлено із скромності. Ця надзвичайно рідкісна в літературному світі доброчесність все-таки має своїх представників, часом осяяних таким чарівливим німбом, як це було з Болеславом Прусом. Прус, який був мудріший, розумніший, освіченіший від більшості своїх читачів, ніколи над ними не вивищувався, звертався до них як рівний до рівних, виявляючи доброзичливість і повагу. Так само ставився він і до своїх героїв, навіть найсмиренніших. Іноді доводиться писати нижче своїх можливостей.
Не варто переоцінювати письменників популярних, вважаючи їх вершиною мудрості: найчастіше їм нічого більше сказати, крім того, що вони вже сказали. В очах читачів Сенкевич дуже підупав, після того як кілька років тому в Польщі був виданий том його невеликих речей, куди ввійшли тексти публічних виступів, інтерв'ю, дрібні статті, тобто речі, в яких він говорив від себе, а не устами своїх героїв — Кміциців та Володийовських. Тут повною мірою виявилася нездатність художника сказати своє власне, нове, глибоке слово. Вибрані ж з його творів "золоті думки" — це мудрість з відривного календаря. Реймонт подібного не сказав би. А яким наївним поза своїми творами був Флобер! Пруст проглянув його порівняння і побачив, що жодне з них не перевищує розумового рівня персонажів його романів. Це ще не зовсім переконливий аргумент, якби в нас не було листування Флобера. Листи, які належали до найвитонченіших у літературі, де відбито незабутню боротьбу за слово, палку любов до мистецтва, одночасно вражають убозтвом думки, наївністю поглядів та суджень в усьому, що не стосується гармонії досконалих фраз.
Є дуже чутливі письменники (кажу це не осудливо, тому що бути чутливими примушує їх не тільки читач, але й — куди більшою мірою — прагнення до популяризації свого мистецтва), які намагаються урізноманітити жанри, теми, стиль. Флобер, використовуючи двоїстість своєї природи, робив систематичний плодозмін: то занурювався в реалізм, то жив фантастикою. Заповзятлива мадам де Кайаве примусила Франса написати "Червону лілію", вважаючи, що в літературному фонді її друга має бути "світський роман", інакше могли б подумати, що він ні на що інше не здатен, крім того, щоб забавляти своєю ерудицією. Конрад у пізніший період творчості уникав морської тематики, віддаючи перевагу темам, щораз більше віддаленим від його перших романів, повною мірою використовуючи й свою уяву, і творчу силу. Зловживаючи різноманітністю жанрів і тематики, перекидаючись з роману на драму, з есе на лірику, можна геть збитися зі шляху і зазнати невдачі в кожному з цих жанрів.
Мало знайдеться письменників, чиє життя, від початку й до кінця, текло б гладенько й рівно, згідно з одними й тими ж переконаннями та ідеалами. Більшість зазнає різних змін. Наприклад, безтурботність, веселість, хтивість зраджують людину, і для неї починається період тяжких роздумів, смутку, меланхолії, вона відмовляється від насолод життя. Письменник, який впадає в такий стан, уже не може розраховувати на читачів, яких він досі розважав, небагато хто з них сприйме перелом у його творчості й лишиться йому вірний, зате він знайде інших. Відбуваються дуже глибокі зміни і в психіці, і в способі життя: прийняття іншої релігії, іншої суспільної ідеології, участь у політичному житті, якого раніше письменник уникав. Зміна може стати кінцевою фазою тривалого процесу, може статись і раптово — сама по собі або під впливом інших осіб чи певних подій, які примушують письменника робити вибір, приймати рішення, під чого б він охоче ухилився б, якби того не вимагали обставини. Змінившись, письменник уже не думає про колишніх читачів, а починає шукати нових. Якщо він знаменитий, то не тратить і давніх, проте вже не вони будуть заохочувати чи стримувати його. Так сталося з Честертоном після його переходу в католицтво.
Дуже цікава в літературному житті Франції історія справи Дрейфуса, досі цьому приділяють ще багато уваги, адже через нього ціла група видатних письменників раптом опинилася в двох ворожих таборах. Мов на долоні бачимо там вагання, тривоги й сміливі рішення, обережність поряд î відвагою, розриви з давнім середовищем і перехід у нове. Завдяки численним мемуарам ми ніби чуємо відверту мову, майже вгадуємо думки тих, хто завтра мав втратити своїх видавців, часописи, де вони друкувались, домівки, де гостювали, нарешті — колишніх читачів. Нашому погляду відкриваються терези, на шальках яких коливаються відоме минуле й невідоме майбутнє. Видно й результати вибору, які іноді і рунтовно змінюють характер творчості (так було з Жюлем Леметром).
Перший том "Vers les temps meilleurs" ("До ліпших часів") Анатоля Франса в обробці Клода Авеліна, що виходить тепер, містить низку статей та промов автора на тлі епохи й дає нам найяскравіший приклад того, що можна було назвати літературною стратегією. Франс, вільнодумець і прибічник прогресу, довгі роки змушений був приховувати свої істинні погляди під різними масками й вбраннями, які згладжували гостроту й актуальність його думок. Поблажлива іронія і добродушний (з вигляду лише) скепсис не шокували навіть консервативний "Temps" ("Час"), де Франс писав щотижневі фейлетони. Першою відвертою книжкою була "Під міськими в'язами", і недаремно. Фаге після її появи вигукнув: "Enfin!" Нарешті обережний скептик бурхливо кинувся в розпечену атмосферу сучасного життя.
Окремі розділи роману друкувалися протягом двох років в "Echo de Paris", проте вони не давали можливості скласти правильне уявлення про роман у цілому, а кінця довелося чекати досить довго. Та ось 24 грудня 1896 року. Франс був обраний до Академії. Через двадцять днів роман "Під міськими в'язами", вже давно готовий, але затриманий автором, з'явився в книгарнях окремою книжкою. Ще не встигли замовкнути вигуки здивування, як уперше зазвучав голос Франса з академічної трибуни: він захищав Вірменію. Так почався тридцятирічний період його громадської діяльності. Ні на день раніше, щоб не програти Академію — його мрію з шестирічного віку. З моменту обрання він міг дозволити собі цілковиту свободу висловлювань. "Це дуже велике задоволення — мати можливість відверто говорити про те, що вважаєш корисним і справедливим!" — зітхнув він з полегкістю в передмові до "Життя Жанни д'Арк". Раптова зміна вразила тисячі людей, пролунали вигуки обурення, але за межами Парижа їх не дуже було чути. Придбавши нових прибічників, Франс не втратив колишніх, а закордон лишився йому вірним навіть і після його смерті.
Якщо я згадав слово "закордон", йому слід приділити трохи уваги. Воно не Завжди мало однакове значення. У греко-римському світі, в епоху Римської імперії, ніякого закордону, власне, не існувало: ніхто не призначав своїх творів для партів чи китайців. Дві мови, грецька й латинська, грецька більшою мірою, обслуговували усіх тодішніх читачів. Для цих читачів писали й іноземці, наприклад, євреї — єдиний народ, який мав у той час власну літературу. Філон і Александра, Йосип Флавій старалися передати всім відомості про свою країну, її історію, традиції та літературу. Те ж саме на два століття раніше робив для своєї країни вавілонець Берос.
У середні віки латинська мова не знала кордонів, не було їх і в епоху гуманістів, які мислили в загальноєвропейських масштабах, а не національних. Петрарку в один і той же день увінчали поетичними лаврами і Париж, і Рим. Клеменс Яніцький одержав вінок у Болоньї. Твори гуманістів видавалися скрізь, незалежно від національної приналежності і місця проживання автора. Письменник-гуманіст писав не для читача-співвітчизника, а для читача, спорідненого з ним інтелектом, ким би ця людина не була й де б не перебувала.
Розвиток національних літератур воскресив ті давно минулі часи, коли римляни писали по-грецькому, щоб завоювати інтерес і похвалу греків, а греки, як, приміром, Полібій, писали, "орієнтуючись" на римлян. Смаки читача-чужоземця, його типаж легко було розпізнати. Деякі літератури нового часу завойовували цього читача без будь-яких зусиль, завдяки поширеності їхньої рідної мови. Найраніше це вдалося французькій літературі, французькою мовою вже в XIII і XIV столітті писали навіть іноземці (Марко Поло, Брунетто Латіні), в подальшому до французької приєдналися італійська та іспанська, значно пізніше — англійська (на рубежі XVIII та XIX століть) і німецька, яка вийшла на світову арену в минулому столітті. Всім іншим літературам доводилося завойовувати іноземного читача з допомогою перекладів.
Англійські та французькі письменники рідко орієнтуються на іноземного читача, так мало приділяють йому уваги, що ніколи й не подумають заради нього щось змінювати в своєму творі. Зустрічаються іноді винятки, продиктовані особливим розрахунком, наприклад, бажанням здобути широкий читацький ринок, яким кілька десятиліть тому була Німеччина, і яким може стати Америка з її примхливими бестселерами. Може служити стимулом і приціл на одержання Нобелівської премії.
Зате письменники інших країн, якщо їм відкривається шлях до іноземного читача, починають серйозно рахуватися із забобонами, звичками й смаками іноземців. Свідомо, рідше несвідомо, письменник починає уникати певних тем, наприклад, вузьконаціональних, надто тісно пов'язаних з історією та звичаями його країни, уникати певних прийомів композиції, стилю, настроїв, моральної оцінки людей та явищ. Я знав одного польського письменника, який, передбачаючи, що його будуть перекладати, уникав прізвищ, котрі важко вимовляються, і ускладненої орфографії, не кажучи вже про те, що фабула була настільки позбавлена локального колориту, ніби її автор навіть польський краєвид вважав перешкодою. У такому пристосуванстві можна зайти ганебно далеко, як це сталося з відомою голландською письменницею, що протягом чверті століття боролася за емансипацію і права жінок, а завоювавши німецький книжковий ринок і боячись його втратити в часи Гітлера, почала прославляти ідеал жінки — домашньої господині, взірцевої матері, яка старанно церує панчохи.
Вжитий вище вислів "літературна стратегія" — це метафора.