Розповідь про мецената, яку він чув від Нісона Швальба, набрала в його очах особливого інтересу. Він спитав у свого нового приятеля:
— Отже, де він проживає, цей... я хотів спитати, цей знаменитий скрипаль?
— Не поспішай! — промовив Нісон Швальб.— Я ще не дійшов до сина, я тільки почав розповідати, як ми познайомилися з батьком-меценатом. Познайомилися ми в буфеті під час антракту. Бачу, крутиться якийсь черевань і дивиться на мене, як кажуть, у два ока. Він на мене, я на нього. Слово по слову: "Звідки ви? Щось,— кажу,— ви мені знайомі".—"Я,—каже він,—Стельмах".— "Он лекажу,— то ви оце й є сам Стельмах? Тоді поясніть мені, будь ласка, містер Стельмах, з яких ви, власне кажучи, Стельмахів?.." Він глянув на мене, як на пришелепуватого, і, трохи ображено посміхнувшись, вигукнув: "Як то — з яких Стельмахів? Ви ніколи,— спитав він,— не чули імені Гриші Стельмаха? Ха-ха, людина живе в Лондоні і не знає, що на світі існує такий собі Гриша Стельмах, який ось уже скільки разів грав у палаці перед самим королем..." — "Що,— кажу,— в Лондоні,— кажу,— є Гриша Стельмах, який грає у королівському палаці, це я знаю, хоч,— сказав я,— в палац я не часто навідуюсь. Але ким він,— кажу,— доводиться вам?" Він засміявся дужче й гордовито перепитав: "Ким він мені доводиться? Ха-ха! Я його батько".— "Поздоровляю,— кажу,— щасливий той син, що має такого батька". Так ми розбалакались. Власне, балакав цей блазень. Він дуже не любить, коли говорить хтось інший і воліє розмовляти сам. А надто коли заводить розмову про свого Гришу, тоді не спиниві його десятьма кіньми. Тра-та-та! Тра-та-та! Гриша — король — концерт — музика... Кінця-краю не видно! Я перебив йому мову: "Бачу,— кажу,— що ви знаєтесь на музиці й любите її. Коли хочете,— кажу,— послухати трохи справжньої музики, то я поведу вас в одну місцину, де задурно почуєте, що таке справжня музика!.." — "Ох,— зрадів він,— з превеликою насолодою. Мені,— каже,— єврейський театр, музика і тому подібні речі такі любі, що я ладен,— каже,— пройти сім миль пішки". "Чудово! — подумав я,— сам господь бог наслав тебе, дебелий череваню! Може, судилося, щоб з твоєї ласки скінчилися злигодні ці-
лої родини?.." Коротше кажучи, ми намітили певний день, я взяв череваня, привів його до ломжинського кантора, раз, удруге і втретє,— мій Стельмах не тямився від захвату. Ще трохи — і він гигне 1 Щоразу, приходячи туди, йому не хотілося іти звідти. Сидить разом з усіма й їсть разом з усіма, розповідаючи про свого синка всякі чудеса,— волосся дибом стає! Одного разу я собі подумав: "Якщо вже ти такий добрий друг, то, може, була б рація, містер Стельмах, щоб ви подбали про цю родину?"
"Треба,— сказав я йому наздогад,— порозпихати цих обдарованих дітей по консерваторіях, вивести їх у люди". А він дивиться на мене, як нетутешній, блимає очима, не розуміє, бідолашний, про що йдеться... Тоді я заявив йому одверто й неприховано: "Містер Стельмах,— кажу,— по
трібні гроші!.." Почувши слово "гроші", Стельмах змінився на виду. Ха-ха-ха! Повіриш? Кращого в домовину кладуть, отак як бачиш мене, що я плаваю! Одне слово, він похапцем попрощався — і з тієї пори нема його, був Стельмах — і загув! Я почекав на нього в театрі один вечір, другий, третій — наче язиком злизало. "Пусте! — подумав я собі.— Від Нісона Швальба не втечеш!" Я, сам розумієш, довідався, де він живе, цей перевертень, і гайда до нього додому. Постукав у двері і чую його голос — одразу впізнав його: "Поглянь-но, хто там стукає. Якщо це дебелий і високий чоловік, скажи, що мене нема вдома". Точнісінько цими словами, бодай йому подавитися цим столом! Побачивши, як стоїть справа, я собі подумав: "Гей, хочеш з моїх рук випручатися, тоді це тобі дорого коштуватиме!"
Так розповідав далі Нісон Швальб і почав, хапаючи свого юного друга за руку, з пальця висмоктувати цілу інтригу з скандалом, з двома й трьома скандалами, гаря-чився, вергав громи й блискавки і закінчив, за його звичкою, голосним сміхом та божбою: "Ха-ха, щоб я так мав чуже добро!.."
Для годиться Рафалеско удавав, що дивується дуже, а насправді він з усієї розповіді чув тільки закінчення: "Ха-ха, щоб я так мав чуже добро". Голова у Рафалеска була заклопотана зовсім іншим. "Гриша Стельмах" не давало йому спокою. Адже це той самий Гриша Стельмах, Розчин наречений!.. Коли так, справа посувається... Тепер лишається тільки познайомитися з цим Гришею Стельмахом.
257
17 Шолом-Алейхем, т. 'і
Розділ 9
ВОНИ ЇДУТЬ ДО АМЕРИКИ
Блискуча комбінація з трьома єврейськими театрами в Лондоні, яку намислив геніальний комбінатор Ні-сон Швальб, не цілком вигоріла.
Не тільки три єврейські театри, як планував Нісон Швальб, але й один нещасний "Павільйон-театр" на тонку пряв. Хоч, правда, лондонський люд приходив подивитися незрівнянного Лео Рафал^ска з Бухареста і знамениту примадонну Швальб з Буенос-Айреса: театр був переповнений, ніде було голці впасти. Але біда в тому, що публіка лишалася та сама, що й завжди. Той самий Уайтчепел з його жителями. Ті самі вагітні жінки з немовлятами, що оглушують увесь театр своїм плачем. Ті самі парубки й дівчата, які швиргають одне в одного апельсинові шкурки, голосно розмовляють, заразливо регочуться і поводяться так невимушено й фамільярно, що "Павільйон-театр" більше скидається на подвір'я синагоги в теплий святковий день, ніж на театр. Жителі Вест-Енда, лондонська єврейська аристократія з лордом Ротшільдом на чолі, на якого, власне кажучи, й розраховував Нісон Швальб у розпочатій грі, як на чотири тузи, навіть носа не показували в Уайтчепелському театрі, як не ходили вони досі та й не ходитимуть аж до пришестя месії *. Скоріше свято-божний рабин вихреститься, ніж лондонський єврей, житель Вест-Енда, завітає до Уайтчепела в тяатр єврейських голодранців, де розмовляють, грають, співають і танцюють по-єврейському.
Одне слово, справи були не блискучі. Усі кошти пожерла мандрівна трупа "Гольцман, Швальб і К°". Не було на що утримувати своїх акторів. Капіталіст, містер Геч-кінс, витратив майже всю асигновану суму фунтів стерлінгів і мав намір припинити вистави в середині сезону. Звичайна річ, нашому комбінаторові Нісонові Швальбу це було дуже прикро. Англієць залишається англійцем. Він не хотів зрозуміти Швальбової теорії, що чим більша голова, тим більша шапка, а чим більший глек — тим більше полум'я.
Швальб доводив, що не треба опускати руки й не можна зупинятись на півдорозі. Навпаки, треба розширити театр. Розширити, збільшити склад акторів, прикрасити театр. Треба виписати Адлера з Америки, зробити турне по всій Англії. Не можна шкодувати грошей. Він з цифрами в руках доводив, що кожний фунт стерлінгів, який містер Гечкінс вкладає сьогодні, дасть свого часу три фунти, десять фунтів, двадцять фунтів, без ліку й міри фунтів!
Однак містер Гечкінс і слухати не хотів. Він додержувався думки, що "менше галасу, а більше діла", або, як кажуть: "гостей менше — господареві веселіше".
Слів багато він не витрачав. І переспорити запального агента він не вважав за потрібне. Постукуючи нігтем по трьох золотих зубах і дивлячись у вікно на вулицю, містер Гечкінс вислухав Швальба до кінця. А коли той закінчив, Гечкінс, зітхнувши, підвівся, простяг два холодні пальці й промовив холодно й сонливо: "Ол райт. Більше ні шилінга".
Що мав зробити Нісон Швальб? Свою голову посадити на плечі цього англійця-сухаря або вкоротити собі віку не було ніякої рації. "Пусте! Не тільки того світу, що в вікні. Бог не залишить, і в Лондоні не пропадеш. Коли не це, то щось інше..." — так сказав собі Нісон Швальб, і його геніальна голова не заспокоїлась, аж поки він придумав нову комбінацію.
Ця комбінація складалася лише з одного слова. Але це слово мало таку притягальну силу, це був такий магніт, таке чарівництво, що треба тільки дати йому зринути з уст, як сонний прокинеться, ледачий стане працьовитим, а найбільший безвірник, найзапекліший скептик пройметься вірою й надією.
Слово це — "Америка",
Якби я схотів порівнювати, проводити паралелі, я б сказав, що Америка — велике море, яке вбирає в себе всі річки, щасливий сон, що не завжди здійснюється, кінцевий пункт, бо далі вже нікуди їхати, останні ліки, бо коли й вони не допоможуть, ніякі лікарі чи знахарі вже не вилікують...
Нашого запального комбінатора Нісона Швальба давно вабило туди, в "золоту країну". Він змалку мріяв збагатіти, а збагатіти можна тільки там, у країні доларів. Був уже такий час, коли він збирав гроші на шифскарту *. Але різні комбінації щоразу затримували його, і щоразу, коли та чи та комбінація завалювалась, він негайно поспішав до контори замовляти квиток на найближчий пароплав до Нью-Йорка. Проте, поспішаючи до контори, він захоплю-
вався новою комбінацією, що виникала в його голові, по" вертався назад і брався за роботу, ще раз зазнавав невдачі й знову біг купувати квиток, та повертався назад. І так декілька разів.
Однак цього разу його ухвала була остаточна, грунтована на міцних підвалинах і непорушна, хоч би там що. Усі обставини складалися так, що єдиний вихід був — Нью-Йорк.
Розкішна думка про переїзд до розкішної країни зародилася в підвалі, в оточенні знайомої нам музичної родини. Ломжинський кантор одержав цими днями листа з Америки, щоб він неодмінно приїхав з усіма дітьми. Його там озолотять. Його й дітей. "Співи й музика,— було написано в листі,— це такий сорт краму, якого Америка сама не має і змушена виписувати з Європи. Який-небудь задрипаний музикантисько,— писали йому,— що цілий вік ходив дома, вибачайте, у драних штанях та дірявих чоботях, стає на другий тиждень по приїзді до Америки професором..."
Коли ломжинський кантор прочитав йому цього листа, Нісон Швальб підхопився як ошпарений, ляснув себе по лобі, а другою рукою ляснув кантора по плечі.
— їдьмо до Америки! Щоб я так мав чуже добро, як ми поїдемо до Америки! У мене, чуєте, є чудова, блискуча комбінація! Завтра чи післязавтра побачимось. Усе буде гаразд. Гуд бай! Бувайте здоровенькі!
За мить Нісон Швальб уже був на вулиці. Веселий, жвавий, щасливий, він виступав великими кроками по Уайтчепелу. Зсунувши капелюшок набік і насвистуючи, він прокладав собі широкими плечима дорогу серед густого лондонського натовпу, що сунув по обох тротуарах, наче хмара чи буйний потік, якому немає кінця-краю.
"Оце так місто!—насвистуючи, думав Нісон Швальб.— Приємно, любо жити на світі.