Такі цифри дають певне уявлення про обсяги торгівлі зі сходом. Проблема полягала в тому, що, окрім скла та деяких інших промислових товарів на кшталт кераміки та вина, імперія мусила платити за східну розкіш золотом і сріблом, які її економічна система навряд чи могла дозволити втрачати. Єдиним способом розв'язати проблему, окрім обмеження попиту, було взяти під суворий контроль пункти ввозу товарів і спробувати керувати їхнім потоком за допомогою мита й податків. Саме це намагався зробити Траян на сході.
Двома основними зонами ввозу товарів були Червоне море й різні переправи на Євфраті. У 106 р. н.е. Траян анексував Аравію Петрейську, тобто землі на південь і захід від Юдеї, до складу яких входили східний берег річки Йордан, Синайський півострів і Акабська затока. Захопивши цю територію, Рим отримав контроль над усією північною частиною Червоного моря і, зокрема, над портом Айла (Акаба), перевалочним пунктом і великим транспортним вузлом. Тут судна, що прибували з Індійського океану, вивантажували товари, які далі везли суходолом до середземноморського порту Газа або транспортували на північ, до Сирії. Айла також була кінцевим портом на караванному маршруті вздовж східного узбережжя Червоного моря від крайньої точки Аравійського півострова; цим маршрутом везли ладан і смирну, а також товари з Індійського океану, що розвантажувалися в Аравії Родючій (Адені) або Музі на крайньому півдні півострова.
Унаслідок анексії провінції Аравія Петрейська римляни також узяли під контроль два міста Петра й Бусра, які були кінцевими ринками на пустельних караванних шляхах, що брали свій початок у Ктезифоні та Вавилоні. Саме через цю мережу товари, що надходили в порт Харакс у Перській затоці, переправлялися до Середземномор'я. Приєднавши Аравію Петрейську, Траян зробив дуже розумний крок. Це дало імперії можливість значно покращити контроль над східною торгівлею, і водночас протидіяти спробам ефіопського Аксумського царства послабити монополію Риму на перевезення вантажів Червоним морем.
Ми вже бачили, що стратегія Траяна також передбачала захоплення Месопотамії, Ассирії та парфянської території на сході. Із цього нічого не вийшло, і Євфрат залишився фактичним кордоном між двома державами, але залучення Риму до справ вірменського царства означало, що він міг певною мірою контролювати шляхи між Каспійським і Чорним морями. Однак тоді потенціал цієї мережі розвитку не отримав. Оскільки парфянський фронтир був зоною постійних суперечок, і парфяни мали змогу встановлювати величезні митні збори, римська торгівля зі сходом неминуче мусила використовувати переважно морські шляхи через Червоне море.
7.5 Прикордонна територія між Римською та Візантійською імперіями з одного боку, і парфянами та їхніми наступниками Сасанідами з іншого, була зоною майже безперервного конфлікту між конкуруючими державами з ІІ по VII ст. н.е.
Китай та його північні сусіди
У 221 р. до н.е., після півтисячолітньої війни між державами, династія Цінь на чолі зі своїм лідером Їн Чженем, нарешті, здобула перемогу й об'єднала всі сторони конфлікту, що дало змогу Їн Чжену проголосити себе Цінь Шихуанді, "Першим найяснішим і божественним Імператором Цінь". Під час його короткого правління (221–210 рр. до н.е.) північний фронтир із кочовиками було розширено й укріплено, а на півдні були приєднані нові території, що простягалися аж до В'єтнаму. Для керування величезною імперією було запроваджено нову структуру державного управління, а її функціонування забезпечував величезний бюрократичний апарат, що створило систему, яка залишалася майже без змін до початку ХХ ст. Певне уявлення розмаху, з яким мислив Перший Імператор, можна отримати із задуму його власного знаменитого поховання, яке охороняють понад 6000 "теракотових воїнів".
Задум поховання Першого Імператора є визначним із багатьох причин. Він відображає грандіозне бачення імператором своєї особи, велич його держави й спроможність залучити до примусової праці колосальну робочу силу, без чого здійснення такого проекту було б неможливим. Але до того ж, поховання вказує на щось нове. Скульптурні зображення людей і коней у повний зріст, а також техніка бронзового лиття із застосуванням порожніх форм, що використовувалася для виготовлення водоплавних птахів, не мали аналогів у тогочасному Китаї, але були добре відомі на заході – у Бактрії, Гандхарі та інших країнах. Цілком ймовірно, що культура китайської еліти тепер застосовувала західні ідеї і, можливо, навіть працю західних майстрів.
7.6 У 221 р. до н.е. імператору Цінь Шихуанді вдалося об'єднати Китай після тривалого періоду конфліктів між ворогуючими фракціями. Для захисту північного кордону від набігів кочовиків, які об'єдналися навколо хунну, були збудовані численні оборонні споруди.
Після смерті першого імператора почалася громадянська війна, але у 206 р. до н.е. Китай знову об'єднав один із лідерів повстанців, Лю Бан із роду Хань, започаткувавши династію Хань, яка проіснувала до 220 р. н.е. Династія поділяється на два періоди з коротким міжцарів'ям між ними: Західна (або Рання) Хань (206 р. до н.е. – 9 р. н.е.), столицею якої був Чан'ань (нині Сіань), і Східна (або Пізня) Хань (25 – 220 рр. н.е.), із центром у Лояні. Адміністративна система, що була розвитком системи, встановленої за часів правління Цінь, розділила громіздку імперію на дві нерівні частини. Східні дві третини були поділені на 10 напівавтономних царств, тоді як західна третина складалася із 13 командирств, напряму підпорядкованих центральному уряду. У систему були закладені певні ризики, не в останню чергу можливість узурпації влади, але здебільшого вона давала змогу підтримувати певний рівень єдності на величезній і різнорідній території.
Доба династії Хань була періодом бурхливого розвитку китайської культури в усіх її галузях: літературі, філософії, математиці, астрономії, навігації, медицині та інженерії. Це також був час, коли за підтримки держави почалося написання офіційних історичних хронік. Саме тоді Сима Цянь (145–80 рр. до н.е.) склав об'ємистий збірник Ши-цзі ("Історичні записи"), безцінне джерело періоду ранньої Хань, що містить інформацію не лише про внутрішні державні справи, але й про стосунки з кочовиками хунну, які жили на північних і західних кордонах Китаю.
Ми вже бачили, як у період Воюючих царств було споруджено низку прикордонних мурів для демаркації ліній, які різні держави вважали кордонами своїх територій. Обрані лінії кордонів, як правило, проходили по землях, якими зазвичай користувалися кочовики, і були призначені як для обмеження руху кочовиків, так і для нагляду за торгівлею. Охопивши територію кочовиків, вони створили широку буферну зону, що захищала громади землеробів півдня. Після об'єднання країни у 221 р. до н.е. імперія Цінь з'єднала деякі ділянки стіни й продовжила її далі через область Ордос, включивши величезні ділянки кочової території з метою розширення фронтиру до річки Хуанхе вздовж її західних і північних верхів'їв. Новий кордон охоронявся кількома фортецями. Розширення і формалізація фронтиру за допомогою Великого китайського муру поставило кочовиків на півночі перед новою реальністю, якій вони тепер мали протистояти: у результаті вони об'єдналися під проводом хунну.
Хунну вперше згадуються у IV ст. до н.е. як один з народів серед ху – загальної назви, що китайці вживали для позначення північних варварів. Станом на кінець ІІІ ст. вони стали домінуючою силою. Цілком ймовірно, що хунну починали як невелике плем'я або рід, який поступово встановив свою владу над іншими кочовими народами й дав своє ім'я великій конфедерації, так само, як ім'я і авторитет царських скіфів були поширені на інші кочові племена в причорноморському степу. Побудова ліній кордонів, що проходили через їхні традиційні пасовища, мала спричинити масове невдоволення серед кочовиків. Проблеми ще більше загострилися, коли у 215 р. до н.е. імперія Цінь захопила Ордос, величезну територію родючого степу, необхідну для існування кочового населення. Із суспільного хаосу, що розпочався після цього, з'явилася одна людина, Маодунь, що став верховним вождем хунну. Одною з опор його влади було харизматичне лідерство, а іншою – віддана особиста охорона, яку він зібрав навколо себе. Але досягнуту владу потрібно було утримувати, і вирішальним моментом тут була постійна підтримка оточення. Це були люди, які присвятили себе своєму вождю і були новою елітою. Вони очікували винагород, і своїми подальшими діями сподівалися підвищити свій статус. Цей тиск призводив до мілітаризації суспільства. Маодунь встановлював своє верховенство, роблячи інші клани своїми підлеглими й обкладаючи їх даниною. На момент кінця свого правління (помер у 174 р. до н.е.) влада хунну поширювалася на Монголію, Маньчжурію і Таримський басейн. Тепер він був вождем багатьох племен і вважався носієм сакральної сили.
7.7 Побудована на досягненнях Шихуанді, імперія Хань була заснована у 202 р. до н.е. На момент 220 р. н.е. вона охоплювала величезну територію і поширилася на захід вздовж коридору Ганьсу.
Данина від підлеглих кланів давала змогу Маодуню перерозподіляти блага серед зростаючої армії своїх прибічників, але асортимент ресурсів, наявних у степу, був обмеженим: багато з бажаного можна було отримати лише від осілих землеробських громад Китаю через торгівлю, данину або набіги. Коли китайська влада, стурбована потоком залізної зброї з Китаю до кочовиків, почала запроваджувати торговельне ембарго, суспільна інфраструктура, що підтримувала еліту хунну, опинилася під загрозою. Неминучим наслідком стало збільшення кількості набігів через кордон, і у 200 р. до н.е. ханьці зазнали серйозної поразки, намагаючись стримати вторгнення кочовиків.
Зіткнувшись із новою реальністю зростаючої могутності хунну, китайці були змушені вести переговори про договір, відомий як хецінь[47], який був укладений у 198 р.