Якщо когось застануть за перестукуванням, його суворо покарають. Якщо ви захворієте не дуже серйозно, не викликайте лікаря. За невиправданий виклик у нас теж карають. От і все, що я хотів вам сказати. Ага, ще одне: в нас суворо забороняється курити. Наглядачі, розведіть їх по камерах. Шарр'єр, Клузйо й Матюрет не повинні бути в одному корпусі. Подбайте про це самі, пане Санторі.
За десять хвилин мене замикають у камері №234 корпусу А, Клузйо потрапляє до корпусу Б, Матюрет – до корпусу В. Прощаємося поглядами. Якщо ми хочемо вийти звідси живими, то повинні коритися цим нелюдським законам. Ми збагнули це, ще коли входили сюди. Я дивлюся вслід своїм товаришам, мужнім і гордим людям, які гідно трималися під час нелегких випробувань, ніколи не нарікали й не шкодували, що послухалися мене. Серце стискається, бо ті кільканадцять місяців, протягом яких ми пліч-о-пліч боролися за свою свободу, навіки скріпили нашу дружбу.
Я озираю свою камеру. Ніколи я не припускав і не думав, що така країна, як моя Франція, мати свободи в усьому світі, земля, котра народила Права людини і громадянина[21], має навіть тут, у Французькій Гвіані, на загубленому в Атлантичному океані острівці завбільшки з носовичок, такий варварський репресивний заклад – оцю сен-жозефську дисциплінарну в'язницю. Уявіть собі сто п'ятдесят камер, розташованих одна побіля одної, з дверима в протилежні боки, оті чотири товстелезні стіни, і в одній із них невеликі залізні двері з віконцем. І над кожним віконцем напис: "Без розпорядження начальства двері не відчиняти". Ліворуч у камері відкидні нари з дерев'яним підголівником – такі самі, як у в'язниці Больє: вони піднімаються й прикріплюються до стіни; на них ковдра, в кутку – цементна брила у вигляді табурета, віник, солдатський кухоль, дерев'яна ложка, вертикальний залізний щит, який затуляє металеву парашу з ланцюжком (парашу можна витягувати за ланцюжок знадвору, щоб спорожнити, і зсередини – щоб користуватися нею). Сама камера заввишки метрів три. За стелю правлять грубезні залізні грати завтовшки з трамвайні рейки й такі густі, що крізь них не пролізе й най– худіша людина. Вище, на висоті метрів сім від землі, – дах в'язниці. Між двома рядами камер нависає місток завширшки з метр і з залізними поручнями. По ньому без упину ходять двоє наглядачів; вони вирушають з протилежних кінців корпусу, посередині містка зустрічаються й повертають назад. Враження жахливе. Підвісний місток освітлений досить непогано. А на дні камери навіть серед білого дня майже темно. Я починаю ходити, чекаючи, що пролунає свисток чи дадуть якийсь інший сигнал опустити нари. Щоб не чути було кроків, в'язні й наглядачі ходять у м'яких капцях. Я одразу ж наказую собі: "Шарр'єр, прозваний Метеликом, постарайся прожити тут, у камері номер двісті тридцять чотири, два роки, тобто сімсот тридцять днів, і не збожеволіти. Спростуй назву, яку дали цій в'язниці каторжани, – "Людожерка".
Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом! Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом! Наглядач щойно пройшов над моєю камерою. Я не чув його кроків, я побачив його самого. Нараз спалахує лампочка, але дуже високо, під самим дахом, на висоті понад шість метрів. Лампочка освітлює тільки підвісний місток, а в камерах і далі панує сутінь. Я ходжу, наче маятник, туди-сюди, туди-сюди. Спіть собі, шкарбуни засідателі, які мене засудили, спіть; коли б ви знали, куди запроторили мене, то, напевне, відмовилися б підписувати мені такий вирок.
Про те, що можна опустити нари, тут справді дають знати свистом. Потім чую грубий голос:
– Новачкам пояснюємо, що тепер можна, якщо хочете, опустити нари й лягти.
До моєї свідомості доходять лише слова "якщо хочете". Отож я й далі крокую. Настає вирішальна хвилина, й навряд чи варто лягати. Раз, два, три, чотири, п'ять – і я одразу набираю ритму маятника. Понуривши голову, заклавши руки за спину, я без упину сную туди-сюди, мов сновида. Ступаю п'ять кроків і навіть не бачу стіни, тільки легенько черкаю по ній, коли обертаюсь, а тоді знов продовжую цей свій марафонський біг, і не має він ні фінішу, ні наперед визначеного часу, коли повинен скінчитись.
А й справді, Метелику, ця "Людожерка" – зовсім не жарт! Щоразу, коли на стіну камери падає тінь наглядача, на душі стає гнітюче й тяжко. Задираєш голову, дивишся на той місток, і тобі стає ще осоружніше: відчуваєш себе леопардом у ямі, якого згори роздивляється мисливець. Враження жахливе, і ще багато місяців ти не зможеш до цього звикнути.
Рік – це триста шістдесят п'ять днів, два роки – сімсот тридцять, якщо один із них не високосний. Подумавши про це, я всміхаюся. Ти ж знаєш, Метелику: сімсот тридцять днів і сімсот тридцять один день – це те саме. Чому ж те саме? Ні, це зовсім різні речі. Зайвий день – то зайвих двадцять чотири години. А двадцять чотири години – чималий час. Ті сімсот тридцять днів можуть виявитись довшими на цілі двадцять чотири години. А скільки годин складають усі ті дні? Чи я підрахую це усно? А чом би й ні? Це неважко. Спробую. Сто днів – це дві тисячі чотириста годин. Помноживши це число на сім, матиму шістнадцять тисяч вісімсот годин і додам тридцять днів, які складають сімсот двадцять годин. Одне слово, додавши до шістнадцяти тисяч восьмисот сімсот двадцять, матиму, якщо не помиляюся, сімнадцять тисяч п'ятсот двадцять годин. Отже, любий пане Метелику, вам належить згаяти в цій клітці для хижих звірів сімнадцять тисяч п'ятсот двадцять годин. Скільки ж хвилин я вже провів тут? Та хвилини не викликають у мене ніякої цікавості, години – це так, а хвилини? Не будемо перебільшувати. А чом би не зацікавитися секундами? Має це значення чи ні, але не це мене цікавить. А те, що ці години, ці хвилини треба буде чимось заповнити, перебуваючи наодинці із самим собою! Хто ж сидить у камерах праворуч, ліворуч і ззаду? Ті троє, якщо вони там є, теж, мабуть, запитують себе: "А хто ж зайняв камеру номер двісті тридцять Чотири?"
Чути глухий звук – ніби щось упало до моєї камери. Що то може бути? Невже мій сусіда ухитрився щось кинути мені через грати? Я намагаюсь розгледіти, що воно таке. Невиразно бачу якусь довгасту річ. У ту мить, коли я хочу її підняти, вона починає ворушитись – я аж сахаюсь – і швидко повзе до стіни. Там зупиняється, завмирає, а тоді лізе на стіну, однак невдовзі знову сповзає на землю. Стіна досить гладенька, і ця істота не може як слід ухопитися за неї лапками. Я тричі даю їй змогу видертися на стіну, та коли вона сповзає вниз учетверте, розчавлюю її ногою. Під капцем відчувається щось м'яке. Що ж воно таке? Я вклякаю на коліна й розглядаю зблизька. Нарешті мені вдається роздивитись: це величезна стонога завдовжки сантиметрів двадцять і завтовшки з два великі пальці. Мені стає так гидко, що я навіть не піднімаю її і не викидаю в парашу. Просто підсовую її ногою під нари. Завтра вдень побачу, що з нею робити. Я ще встигну надивитися на цих стоніг – вони падають з даху. Я ще навчусь, лежачи на нарах, дозволяти їм повзати по своєму голому тілу. Ще матиму змогу переконатися, якого болю коштує тактична помилка щодо стоноги, коли вона повзе по тобі. Укус цієї бридкої істоти викликає страшну гарячку на цілий день і жахливий біль годин на шість.
У всякому разі, тепер у мене буде розвага. Коли впаде така стонога, я, якщо не спатиму, візьму віника й добряче позбиткуюсь над нею або ж бавитимусь, даючи їй змогу сховатися, а тоді шукаючи її.
Раз, два, три, чотири, п'ять… Мертва тиша. Невже тут ніхто не хропе? І не кашляє? Адже тут страшна задуха.
І це вночі! А що буде вдень? Мені судилося жити із стоногами. Коли карцер у Санта-Марті затоплювала вода, вона приносила їх туди силу-силенну; ті стоноги були набагато дрібніші, але це все ж таки одне поріддя. У Санта-Марті нас затоплювало щодня, це правда, одначе ми мали змогу розмовляти, чули співи й крики, белькотіння божевільних. Там було інакше. Якби мені дали вибирати, я вибрав би Санта-Марту. Але в твоїх словах нема логіки, Метелику! Там усі одностайно твердили, що в тому карцері людина може витримати щонайбільше півроку. А тут багато хто витримує чотири-п'ять років або й більше. Але – одна річ, коли людей засуджують на такі довгі терміни, й зовсім інша – як вони їх витримують. Скільки тут буває самогубств? Та я навіть не бачу, як тут можна накласти на себе руки. Зрештою, спосіб якось знайдеться. Хоч це й нелегко, але можна, скажімо, повіситися. Зсукуєш із штанів вірьовку, прив'язуєш до одного кінця віник, потім стаєш на нари й просуваєш кінець із віником крізь грати. Якщо робитимеш це біля стіни під навісним містком, то наглядач навряд чи помітить вірьовку. І саме тоді, коли він відійде, ти повиснеш у повітрі. А коли наглядач повернеться, ти вже віддаси Богові душу. А втім, він, певне, не дуже квапитиметься бігти вниз, відмикати камеру й виймати тебе із зашморгу. Та й відчинити камеру він не має права. Адже на дверях написано: "Без розпорядження начальства двері не відчиняти!" Тож боятися нічого тому, хто схоче накласти на себе руки, часу вистачить, поки його "за розпорядженням начальства" виймуть із зашморгу.
Я описую все це, що, може, не дуже зворушує й цікавить людей, яким до вподоби дія й різні зіткнення. Вони можуть перегорнути сторінки, які їм видадуться нудними. Одначе мені здається, я повинен якнайдокладніше розповісти про ці свої перші враження, перші думки, що опосіли мене, коли я потрапив до своєї нової камери, про свою реакцію в перші години перебування в цій могилі.
Я ходжу дуже довго. Потім чую в темряві якийсь шепіт: то міняються вартові. Перший був високий і худий, а цей – низенький і товстий. Він човгає капцями. Це його човгання чути ще за дві камери до моєї. Його товариш ходив тихіше. Я все ще не лягаю. Мабуть, уже пізно. Котра година? Завтра я навчуся вимірювати час. Щодня віконечко в дверях має відчинятися чотири рази, і по ньому я зможу приблизно визначати час. А вночі, знаючи, о котрій міняються перший раз вартові й по скільки годин вони чергують, я зможу ділити час на ці зміни – перша, друга, третя…
Раз, два, три, чотири, п'ять… Я мимоволі знову починаю свою нескінченну прогулянку, а стомившись, легко поринаю в спогади.