Вони всі сперлися руками на прилавок і, близько схилившися один до одного, тихо розмовляли. Помовчавши декілька хвилин, протягом яких вони дивилися на нього, в той час, як він не відривався від газети, уважний до якобінського редатора, вони знов почали свою розмову.
— То правда, що каже мадам,—зауважив Жак Третій.— Чому спинятись? Це так переконуюче. Чому спинятися?
— Все так, все так, — міркував Дефарж, — проте треба ж десь спинитися?
— На викоріненні, — сказала мадам.
— Чудово, — крякнув Жак Третій. Помста так само притакнула дуже радо.
— Викорінення —добра засада, моя дружино,—сказав Дефарж,. трохи стурбований; — взагалі я не від того. Проте цей доктор страждав багато; ви бачили його сьогодні; ви стежили за його лицем, коли читали папера.
— Я стежила за його лицем, — повторила мадам зневажливо й досадливо. — Так, я стежила за його лицем. Я спостерегла, що то не було лице справжнього друга Республіки. Нехай краще стежить за своїм лицем.
— І ти стежила, моя дружино, — сказав Дефарж з докором, — за тугою його доньки, що мусить бути подвійною тугою для нього.
— Я стежила й за його донькою, — повторила мадам, — так, я стежила за його донькою більш, ніж хто інший. Я стежила за нею сьогодні, я стежила за нею й іншими днями. Я стежила за нею в судовій залі, я стежила за нею й на вулиці коло в'язниці. Мені треба тільки піднести пальця...—Здавалося, що вона й справді піднесла його (Картон, слухаючи, ввесь час дивився в газету) і стукнула ним по прилавку так, ніби впала, сокира.
— Чудова громадянка! — крякнув присяжний.
— Вона — янгол! — сказала Помета й обняла її.
— Щодо тебе, — говорила далі мадам невблаганно, звер— таючися до свого чоловіка, — коли б це залежало від тебе, — на щастя це не так, — ти б і тепер звільнив того чоловіка.
— Ні, — запротестував Дефарж. — Ні, хоч для цього треба б було піднести тільки оцю шклянку. Однак, я на цьому й скінчив би. Я кажу: спинімось на цьому.
— Отже глядіть, Жаку, — гнівно сказала мадам Дефарж,— гляди і ти, моя маленька Помсто, — глядіть обоє. Слухайте. За інші провини, як тиранів та гнобителів, я давно вже прирекла цей рід у моєму списку на знищення й викорінення. Спитайте мого чоловіка, чи це так?
Так, погодився Дефарж, хоч його и не питали.
На початку великих днів, коли піддалася Бастілія, він знаходить сьогоднішнього листа ñ приносить його додому, і серед ночі, ^коли тут не. було нікого й крамницю було зачинено, ми читали його, на цьому самому місці, при світлі цієї самої лямпи. Спитайте мого чоловіка, чи це так?
— Так, — погодився Дефарж.
Тієї ночі, я кажу йому, коли листа було дочитано й лямпа догоріла и займалося на світ, що маю оповісти йому тайну. Спитайте його, чи це так?
Так, знову ствердив Дефарж.
Я оповідаю йому цю тайну. Я б'ю в ці груди цими двома руками, як б ю тепер і кажу йому: "Дефарже, мене виховано серед рибалок на морському березі, а та селянська родина, що її так покривдили два брати Евремони, як описує той Бастіль— ський лист, — моя родина, Дефарже; сестра того хлопця, що його поранено на смерть, була моя сестра; той чоловік був чоловіком моєї сестри; та ненароджена дитина була її дитиною; той брат був моїм братом, той батько був моїм батьком; ті мерці — мої мерці, і я дістала спадок вимагати відповіді за всі ті вчинки". Спитайте його, чи це так?
— Так.
— Отож скажіть ви бурі и вогневі, де спинитися, — сказала мадам, — тільки не кажіть мені.
Обидва її слухачі захоплені були смертельною ненавистю — Картон почував, яка вона була бліда, не бачивши її, — і обоє радісно похваляли її. Дефарж, слаба меншість, нагадав кількома словами про жалісливу маркізову дружину; однак міг здобути від своєї дружини тільки повторену її останню відповідь: "Так говори бурі й вогневі, де спинитися, а не мені".
Почали приходити гості, і гурток розійшовся. Англієць заплатив за своє вино, довго й натужно перелічував решту й спитав, як чужинець, дорогу до Національного Палацу. Мадам Дефарж підвела його до дверей і, показуючи дорогу, поклала йому руку на плече. Англійцеві спало на .думку, що було б дуже добрим вчинком схопити цю руку, піднести її и ткнути під неї гостро й глибоко.
Однак він пішов своєю дорогою, і незабаром його поглинула тінь тюремної стіни. В призначений час він вийшов звідтіля і знов пішов до кімнати м-ра Лоррі; старий джентлмен дуже схвильовано ходив туди й сюди. Він сказав, що до цього часу був у Люесі й залишив її декілька хвилин тому, щоб прийти сюди, як умовилися. Батька її він не бачив від того, як він залишив банк о четвертій годині. В неї ще була деяка мала надія, що його заступництво може врятувати Чарлза, проте вона дуже зменшилася. Минуло вже більш, як п ять годин: де ж він міг бути?
М-р Лоррі ждав до десятої години; однак доктор Манетт не повертався; йому не хотілося залишати Люесі саму надовще, і було вирішено, що він піде назад до неї й прийде знов до банку опівночі. Тим часом Картон залишиться сам біля каміна ждати доктора.
Він ждав і ждав; вдарило й дванадцять, а доктор Манетт не повертався. Прийшов знову й м-р Лоррі и не приніс ніяких звісток. Де він міг бути?
Вони обмірковували це питання і вже навіть почали мріяти на якісь надії, покладаючися на те, що його так довго немає, аж ось вони почули, що він іде по сходах. За хвилину він прийшов до кімнати, — стало ясно, що все пропало.
Чи він справді був у кого, чи ввесь той час блукав вулицями, так ніколи про це й не дізналися. Він стояв, витріщивши на них очі, а вони ні про що не спитали його, бо лице його сказало їм усе.
— Не можу знайти його, — сказав він, — а мушу мати його. Де він?
Голова й шия були голі, він говорив, безпорадно озира— ючися навкруги, потім скинув свій сертук і кинув його на підлогу.
— Де мій ослін? Я скрізь шукав мого ослона й не міг знайти його. Що вони зробили з моєю роботою? Час короткий: я мушу закінчити ці черевики.
Вони подивилися один на одного, і серця їм завмерли.
— Ну, що ж?—сказав він нещасним плаксивим голосом,— пустіть мене працювати. Дайте мені мою роботу.
Не одержавши ніякої відповіді, він почав рвати на собі волосся й тупотіти ногами, як вередлива гдитина.
— Не мучте бідної пропащої людини, — благав він їх із страшним криком, — дайте ж мені мою роботу. Що буде з нами, коли тих черевиків не буде скінчено цієї ночі.
Пропащий, зовсім пропащий!
Було так ясно, що не було ніякої надії урезонювати його або опитуватися привести його до пам'яті, що обидва, наче умовившись, поклали руки на його плечі заспокоюючи, посадили його перед огнем і обіцяли невідмінно знайти йому роботу. Він сів на крісло, зігнувся над жевріючим вугіллям і проливав сльози. Наче все те, що сталося від того ч^су, як він був на горищі, було скороминущою фантазією, мрією; м-р Лоррі бачив перед собою ту саму зігнуту постать, яку він колись застав у Дефар— жевій комірці.'
Хоч як вони зворушені й пригнічені були жахом, побачивши таке несподіване руйнування, проте не час було вдаватися в такі почуття. Обом їм надто ясно прийшла на думку його самотня донька, що втратила свою останню надію й підпору. Знов, наче умовившись, вони подивилися один на одного з тією самою думкою на лиці. Картон перший висловив її.
— Остання надія пропала, а втім вона була невелика. Так, краще відвести його до неї. Однак перш ніж ви підете, можете ви на єдиний момент уважно вислухати мене? Не питайте мене, чому я роблю такі розпорядження, і дайте мені обіцянку, що ви точно виконаєте те все, що я скажу. Я маю на те причини... й причини ґрунтовні.
— Не маю сумніву, — відповів м-р Лоррі, — кажіть.
Тим часом постать на кріслі між ними одноманітно хиталась туди й сюди і стогнала. Вони говорили таким тоном, наче сиділи вночі коло ліжка хворого.
Картон нахилився, щоб підняти з підлоги сертука, який майже заплутався йому між ногами. Коли він робив це, з кишені впала на підлогу записна книжка, в якій доктор звичайно носив список того, що йому треба зробити протягом дня. Картон взяв її й там побачив згорнутий папір.
— Погляньмо лише на нього, — сказав він. М-р Лоррі кивнув головою на знак згоди. Він розкрив його и викликнув: — Оце добре.
— Що таке? — спитав зацікавлений Лоррі.
— Хвилинку. Я про це згадаю в свій час. — Поперше, — він засунув руку в свій сертук і витяг звідтіля другий папір, — це свідоцтво, що дає мені право виїхати з цього міста. Погляньте на нього. Бачите?.. Сідней Картон, англієць.
Містер Лоррі тримав його розкритим у руках, дивлячись на його серйозне лице.
— Сховайте його для мене до завтра. Як пам'ятаєте, я побачу його завтра, і краще не брати його з собою до в'язниці.
— Чому?
— Не знаю: вважаю за краще не брати. Тепер, візьміть цей папір, що його носив із собою доктор Манетт. Це таке саме свідоцтво, яке дає право йому, його доньці з дитиною повсякчас виїхати за заставу й закордон. Бачите?
— Так.
_ Мабуть він здобув його вчора, як останній і крайній засіб проти можливого лиха. Коли його датовано? А втім, це нічого не важить; не спиняйтеся, щоб ще дивитися; покладіть старанно його разом із вашим і моїм власним документом. А тепер пильнуйте. Я ніколи не мав сумніву до цієї останньої чи двох годин, що він має або міг мати такого папера. Він добрий доки його не скасували. Проте незабаром можуть скасувати, а я маю підстави гадати, що його скасують.
— їм не загрожує небезпека?
— Вони у великіц небезпеці. їм загрожує небезпека доносу від мадам Дефарж. Я це знаю від неї самої. Я підслухав сьогодні ввечері слова тієї жінки, що змалювали ту небезпеку найяскравішими фарбами. Я не тратив марно часу и зараз бачився з шпигуном. Він підтвердив мої здогадки. Він знає, що дроворуб, який живе коло тюремних мурів, відданий Дефаржам, 4 мадам Дефарж навчила його сказати, що він бачив, коли вона — він ніколи не називав Люссиного імення, — подавала знаки й сиґнали в'язням. Легко передбачати, що зачіпка буде звичайна: змова у в'язниці, і що це загрожуватиме її життю... може життю її дитини... а може й батьковому... бо їх обох бачили з нею на тому місці. Ви не дивіться на мене з таким жахом. Ви мусите врятувати їх усіх.
— Нехай саме небо допоможе мені, Картоне. Тільки як?
— Зараз скажу вам, як. Все залежатиме від вас, і, звичайно, ніхто краще за вас не виконає цього.