Боюсь тільки, щоб після такої передмови...
— Доручення не було страшне? А хіба не таких саме й шукають ті, хто хоче висунутись? Тому, про яке я кажу, позаздрили б Таванни і навіть самі Гізи.
— Пані, — відповів чоловік, — повірте, хоч би яке воно було, я до послуг вашої величності.
— Ну, то читайте, — сказала Катерина.
І подала йому пергамент.
Чоловік прочитав і зблід.
— Як! — скрикнув він. — Наказ арештувати короля Наварського?
— Що ж у цьому надзвичайного?
— Але ж короля, пані! Їй-богу, не зважусь, боюсь, що я не досить добрий дворянин.
— Моя довіра робить вас першим дворянином при дворі, пане де Морвель, — сказала Катерина.
— Приношу подяку вашій величності, — сказав убивця, зворушений цими словами так, що почав ніби здаватись.
— Ви згоджуєтесь?
— Якщо ваша величність наказуєте, то чи це не мій обов'язок?
— Так, я наказую.
— То я слухаюсь.
— Як ви його візьмете?
— Не знаю, пані, і просив би вказівок вашої величності.
— Ви уникаєте шуму?
— Я думаю.
— Візьміть дванадцятеро вірних людей, а якщо треба, то й більше.
— Розумію. Ваша величність бажаєте дати мені перевагу, і я дуже за це вдячний. Але де я заарештую короля Наварського?
— Де вам краще заарештувати його?
— В такому місці, яке самою своєю значністю гарантувало б мені безпеку, коли це можна.
— Так, розумію, в якомусь королівському палаці. Що сказали б ви, приміром, про Лувр?
— О, якщо ваша величність дозволите, це була б велика ласка.
— То ви заарештуєте його в Луврі.
— В якій частині Лувра?
— В самій його кімнаті.
Морвель уклонився.
— А коли саме, пані?
— Сьогодні ввечері або, краще, вночі.
— Добре, пані. Тепер дозвольте, ваша величність, запитати ще про одно.
— Про що?
— Про ознаки пошани до його сану.
— Пошана!.. Сан!.. — сказала Катерина. — Хіба ви не знаєте, пане, що король французький не зобов'язаний пошаною ні до кого в своїй державі, і ніхто не може своїм саном дорівнюватись його санові?
Морвель уклонився вдруге.
— Проте, я наполягатиму на цьому пункті, якщо ваша величність дозволить, — сказав він.
— Дозволяю, пане.
— Якщо король не визнає дійсності наказу, — це неймовірно, але...
— Навпаки, пане, напевне.
— Він не визнає?
— Без сумніву.
— І, значить, відмовиться скоритись?
— Боюсь, що так.
— І вчинить опір?
— Можливо.
— Чорт візьми! — сказав Морвель. — В такому разі...
— В якому разі? — спитала Катерина, пильно дивлячись на нього.
— Якщо він вчинить опір, що належить зробити?
— Що робите ви, коли у вас в руках королівський наказ, тобто коли ви представник короля, і хтось чинить опір, пане де Морвель?
— Що ж, пані, — сказав сбір, — коли я вшанований таким наказом, і наказ стосується до простого дворянина, я вбиваю його.
— Я сказала вже вам, пане, — відповіла Катерина, — і гадаю, що минуло не так багато часу, щоб ви могли забути мої слова, що король французький не визнає ніякого сану в своїй державі, тобто, що король у ній тільки один — король французький, і що найзначніші особи перед ним — прості дворяни.
Морвель зблід, бо вже почав розуміти.
— О, о! — сказав він. — Убити короля Наварського?..
— А хто ж каже вбити? Де наказ убити? Король хоче відпровадити його в Бастилію, і наказ тільки про це й говорить. Якщо він дасть заарештувати себе, дуже добре; а якщо не дасть, чинитиме опір, спробує вбити вас...
Морвель зблід.
— Ви оборонятиметесь, — казала далі Катерина. — Ніхто не може вимагати, щоб такий відважник, як ви, дав убити себе, не боронячись, а коли людина обороняється, все може статися. Розумієте мене, — так?
— Так, пані, проте...
— Ну, може хочете, щоб після слів: "наказ арештувати" я написала власною рукою: "живого або мертвого"?
— Гадаю, пані, це полегшило б мої сумніви.
— Добре, якщо ви без цього не хочете взяти на себе доручення.
І Катерина, знизавши плечима, однією рукою розгорнула пергамент, а другою написала: "живого або мертвого".
— Візьміть, — сказала вона. — Тепер наказ задовольняє вас?
— Так, пані, — відповів Морвель, — я тільки прошу вашу величність дозволити мені взяти на себе цілком виконання цього доручення.
— Хіба щось із того, що я говорила, може пошкодити виконанню?
— Ваша величність звеліли мені взяти з собою дванадцять чоловік.
— Так, для більшої певності...
— Прошу дозволу взяти тільки шестеро.
— Чому?
— Бо коли б трапилось нещастя з принцом, пані, — а це річ можлива, — шести чоловікам легко пробачити страх втратити заарештованого, а дванадцятьом ніхто не простить, що вони підняли руку на його величність перш, ніж половина з них не була перебита.
— Хороша величність — без королівства!
— Пані, — сказав Морвель, — не королівство робить королем, а походження.
— Що ж, — сказала Катерина, — робіть, як хочете. Тільки мушу попередити: я хочу, щоб ви не виходили з Лувра.
— Але, пані, як же зібрати людей?
— Ви маєте сержанта, якому могли б доручити це?
— У мене є лакей, хлопець надійний, він не раз допомагав мені в таких справах.
— Пошліть по нього і порадьтеся з ним. Знаєте збройовий кабінет короля, — так? Чудово! Вам подадуть туди сніданок, і там ви дасте свої накази. Місце підбадьорить ваш дух, якщо він підупав. А коли син мій повернеться з полювання, ви перейдете до моєї молільні, де дочекаєтесь свого часу.
— Але як нам увійти в кімнату? Король, безперечно, має підозри і замкнеться з середини.
— У мене є ключі від усіх дверей, — сказала Катерина, — а засуви з дверей у Генріха знято. Прощайте, пане де Морвель, до скорого побачення. Я звелю провести вас у збройовий кабінет короля. Ах, до речі, пам'ятайте, що королівський наказ мусить бути виконаний хоч би що, ніяких виправдань не приймається, і поразка, навіть просто невдача, скомпрометувала б честь короля. Справа серйозна.
І Катерина, не давши Морвелю часу відповісти їй, покликала пана де Нансея, капітана гвардії, і звеліла провести Морвеля в збройовий кабінет короля.
— Чорт візьми! — говорив Морвель, ідучи за своїм провідником. — Я підвищуюсь в ієрархії вбивства: від простого дворянина до капітана, від капітана — до адмірала, від адмірала — до короля без корони. І хто знає, чи не дійду колись до короля в короні!..
XXХI. Полювання з псами
Псар, який вислідив кабана і запевнив короля, що тварина не покидала барлогу, не помилився. Собаки, як тільки їх пустили на слід, кинулись у чагарник і з тернової зарослі вигнали кабана, що, як пізнав по його слідах псар, був самітник, тобто звір дуже великий.
Тварина бігла прямо перед собою і перебігла дорогу за п'ятдесят кроків від короля, переслідувана тільки собаками, що вислідили її. Зараз же спустили першу свору, і двадцять псів кинулись за ним навздогін.
Полювання було пристрастю Карла. Не встигла тварина перебігти дорогу, як король кинувся за нею, трублячи в ріг, а слідом помчали герцог д'Алансон і Генріх, якому Маргарита дала знак, щоб він не покидав Карла.
Усі мисливці помчали слідом за королем.
Королівські ліси за тих часів були зовсім не схожі на ті прорізані проїжджими дорогами великі парки, якими вони стали тепер. Лісного господарства не існувало майже ніякого. Королям і на думку не спадало стати комерсантами і розподіляти свої ліси на ділянки для порубу, лісосіки та будівельний ліс. Дерева, засіяні не вченими лісничими, а рукою випадку, що кидав зерно по волі вітру, не були розташовані в шахматному порядку, а росли як самі хотіли, — це ми бачимо ще й тепер у незайманих лісах Америки. Отже, ліс в ту епоху був пристановищем кабанів, оленів, вовків та розбійників; і тільки дванадцять стежок, виходячи з одного пункту, мов зіркою, прорізували ліс Бонді, а кругова дорога обвивала його, як обід колеса обвиває косяки.
Продовжуючи порівняння, ступицю колеса можна було б прирівняти до того єдиного перехрестя, яке було в центрі лісу і на якому збирались, коли їм доводилось заблудитись, мисливці, щоб звідти знову кинутись на полювання.
Через чверть години трапилось те, що завжди трапляється в таких випадках: по дорозі мисливці натрапляли на майже непереможні перешкоди, собаче гавкання загубилося десь вдалині, і сам король вернувся на перехрестя, клянучи й лаючись, за своїм звичаєм.
— Гей, д'Алансон! Гей, Анріо! — кричав він. — Ви тут, чорт візьми, байдужі й спокійні, мов чернички, що йдуть за ігуменею! І це називається полювання! Ви, д'Алансон, маєте такий вигляд, ніби вилізли з кубельця, а напарфумовані так, що коли б пройшли між звірем і моїми псами, могли б збити псів із сліду. А ви, Анріо, де ваша рогатина, де ваша аркебуза?
— Сір, — сказав Генріх, — навіщо тут аркебуза? Я знаю, що ваша величність любите самі стріляти в звіра, коли він б'ється з псами. Щодо рогатини, я погано володію цією зброєю, і вона не в ужитку у наших горців, що ходять на ведмедя з звичайним кинджалом.
— Чорт візьми, Генріх! Коли ви вернетесь у свої Піренеї, ви мусите прислати мені повний віз ведмедів, бо це, мабуть, чудесне полювання — вийти сам на сам із звірем, який може задавити вас! Слухайте, здається, чути собак. Ні, я помилився.
Король узяв ріг і затрубив. Йому відповіло кілька рогів. Враз з'явився якийсь псар і протрубив інший знак.
— Знайшли! Знайшли! — скрикнув король.
І пустився в галоп, а за ним усі, що зібралися коло нього.
Псар не помилився. Почулося гавкання цілої зграї собак, яких було понад шістдесят, бо на кабана спустили одну по одній кілька свор в місцях, де він пробігав. Король побачив, як кабан пробіг удруге, і кинувся за ним в лісну гущавину, з усієї сили трублячи в ріг.
Якийсь час принци мчали за ним. Але кінь у короля був такий дужий і нісся в запалі по таких урвищах, по таких густих чагарях, що спершу дами, потім герцог де Гіз із своїми дворянами, а далі й два принци змушені були відстати від нього. Ще якийсь час не відставав тільки Таванн, але й він, нарешті, відстав.
Усі, крім Карла та кількох псарів, що, сподіваючись на щедру нагороду, не хотіли покинути короля, почали з'їздитися до перехрестя.
Обидва принци стояли в довгому проїзді один коло одного. За сто кроків від них зупинився герцог де Гіз з своїми дворянами. На перехресті зібрались дами.
— Чи не здається вам, — сказав герцог д'Алансон Генріху, кивнувши на герцога де Гіза, — що він із своїм закутим у залізо ескортом виглядає, як справжній король? На таких нещасних принців, як ми, він і оком не хоче глянути.
— А чому ж би він мав поводитись з нами краще, ніж поводяться власні наші родичі? — відповів Генріх.