"Що я про них гадаю, капітане? Гадаю, вони здіймаються трохи швидше, ніж належить, і що надто вже вони темні як на хмари, що не мають на думці нічого лихого". "Та і я такої самої думки, – відказав капітан, – і про всяк випадок буду вживати застережних заходів. Забагато вітрил несемо ми для такого вітрюгана, що зараз оце зірветься... Гей, там! Згорніть бом-брамсель і нижче опустіть бом-клівер!"
Та воно й пора вже було: не встигли ми виконати того загаду, як налетів вітер, і корабель почало хилити набік.
"Забагато вітрил, – сказав капітан. – Згорнути велике вітрило!"
За п'ять хвилин вітрило згорнули, і ми пішли під фоком, марселями і брамселями.
"То що, дядьку Пенелоне, – запитав капітан, – чому ви хитаєте головою?"
"А тому що на вашому місці я звелів би ще згорнути вітрил".
"Либонь, твоя правда, старий, – мовив він, – буде добрячий вітер".
"Ох, знаєте, капітане, – кажу я йому, – про добрячий вітер забудьте, буде буря, та ще й страшенна, якщо я бодай трохи знаюся на цьому!"
Треба вам сказати, що вітер летів на нас, немов курява на битому шляху.
Слава Богу, наш капітан знав своє діло.
"Ану взяли два рифи в марселів! – звелів він. – Попустіть линви, брасопіть до вітру, марселі згорніть, підтягніть талі на реях!"
– Цього замало в тих полуденних широтах, – раптом озвався англієць. – Я взяв би чотири рифи і згорнув би фок.
Почувши той твердий і гучний голос, усі здригнулися. Пенелон притулив долоню над очима і зиркнув на того, хто так сміливо критикував накази його капітана.
– Ми вчинили ще більше, мосьпане, – поштиво відказав старий моряк, – ми згорнули контрбізань й повернули через фордевінд, щоб іти разом із буревієм. За десять хвилин ми згорнули марселі й пішли без вітрил.
– Корабель був застарий, щоб ото так ризикувати, – зауважив англієць.
– Так отож! Це нас і погубило. Жбурляло нас дванадцять годин, мов горіхову шкаралупу, а потім корабель почав пропускати воду.
"Пенелоне, – каже капітан, – здається, ми тонемо; передай мені стерно, а сам піди-но у трюм".
Я віддав йому штурвал і попрямував униз; там було вже футів зо три води; побіг я на палубу, гукаю: "Помпуймо!" Де ж пак! Запізно вже було. Заходилися коло помпи, та що дуже помпували, то більше води надходило.
"Ні, – кажу я, попрацювавши кількоро годин, – певне, таки доведеться тонути! Сяк чи так, а помирати треба!"
"Оце така твоя рада, дядьку Пенелоне? – питає капітан. – Зачекай же!"
І пішов до своєї каюти й приніс два пістолі.
"Нехай-но котрий покине помпувати, – каже він, – я відразу ж всаджу йому кулю в довбешку!"
– Добре вчинив, – озвався англієць.
– Та добре, – відказав Пенелон. – Ніщо так не підбадьорює, як гарне слівце. Тим паче що в небі поясніло і вітер ущух; та вода прибувала, не так щоб дуже, дюймів зо два за годину, проте все ж таки її більшало. Два дюйми за годину наче й дрібниця, та за дванадцять годин буде вже принаймні двадцять чотири дюйми, а двадцять чотири дюйми – це два фути. Два фути і три, що їх ми вже набрали, це вже п'ять футів. А як у корабля п'ять футів води, то можна сказати, що в нього водянка.
"Що ж, – мовив капітан, – доста вже, та й пан Моррель не зможе нічого закинути нам; ми зробили все, що могли, для порятунку судна; тепер треба рятувати людей. Спускайте шлюпку, хлопці, та хутчій!"
– Знаєте, пане Моррелю, – провадив Пенелон, – ми дуже любили "Фараона", та хоч як любить моряк своє судно, шкуру свою він любить дужче, тож ми не змусили просити себе двічі; та й корабель так жалібно рипів, наче казав нам: "Ох, ушивайтеся ж хутчій!" І сердешний "Фараон" казав правду. Ми відчували, як він занурюється у нас під ногами. Одне слово, за мить шлюпка була на воді, і всі ми, восьмеро, уже сиділи у ній.
Капітан заліз у неї останній чи радше не заліз, бо не хотів покинути судно; я згріб його в оберемок і кинув хлопцям, а потім і сам плигнув. І вчасно. Ледве встиг я стрибнути, аж палуба репнула з таким гуком, наче випалив залпом сорокавосьмигарматний корабель.
За десять хвилин корабель гойднув носом, потім кормою, потім закрутився на місці, наче пес, що ловить свого хвоста. А далі гаплик! І клямка, край "Фараонові"!
Що ж до нас, то ми три дні не пили й не їли, тож почали вже балакати про те, чи не кинути жереб, кому з нас годувати решту, аж угледіли "Жиронду", послали їй гасло, вона помітила нас, підпливла ближче, послала шлюпку і взяла нас. Отак було воно все, пане Моррелю, повірте слову моряка! Еге ж, хлопці?
Схвальний гомін показав, що оповідач заслужив загальне схвалення правдивим викладом подій і мальовничістю подробиць.
– Добре, друзі мої, – сказав пан Моррель, – ви браві молодці, я заздалегідь знав, що в нещасті, яке спіткало мене, винна тільки моя лиха доля. Тут воля Божа, а людська вина. Здамося ж на волю Божу, та й годі. Тепер скажіть, скільки вам належить платні.
– Облиште, пане Моррелю, про це говорити не будемо!
– Навпаки, поговорімо про це, – відказав судновласник із сумною усмішкою.
– Отож, нам за три місяці належить... – сказав Пенелон.
– Коклесе, видайте їм по двісті франків. За іншої пори, – провадив пан Моррель, – я сказав би: дайте їм по двісті франків винагороди; та зараз пора скрутна, друзі мої, і ті крихти, що в мене лишилися, належать не мені. Тож вибачте мені й не засуджуйте.
Пенелон скорчив жалібну гримасу, обернувся до приятелів, про щось порадився з ними і знову звернувся до господаря.
– Ну, якщо про це... – сказав він, перекинувши жуйку за другу щоку і знову чвиркнувши у передпокій, – як уже про це мова...
– Про що?
– Про грошенята...
– Та й що?
– То хлопці кажуть, пане Моррелю, що їм поки що вистачить по п'ятдесят франків, а з рештою вони зачекають.
– Дякую вам, друзі мої, дякую! – мовив пан Моррель, зворушений до глибини душі. – Усі ви добрі люди; але гроші все ж таки візьміть. І якщо знайдете іншу службу, то наймайтеся. Ви вільні.
Ті слова просто-таки приголомшили чесних моряків. Вони перелякано перезирнулися. Пенелонові забило дух, і він замалим не проковтнув свою жуйку; слава Богу, він вчасно вхопився за горло.
– Як, пане Моррелю? – здушено поспитався він. – Ви звільняєте нас? Ми чимось вам не догодили?
– Ні, друзі мої, – відказав господар. – Навпаки, я дуже задоволений вами. І не звільняю я вас. Але що ж я вдію? Кораблів у мене більше нема, тож і матросів не треба.
– Як це – нема більше кораблів? – вигукнув Пенелон. – то загадайте побудувати нові, ми зачекаємо. Слава Богу, ми звикли до штилю.
– Немає в мене більше грошей, щоб побудувати кораблі, Пенелоне, – з сумною усмішкою відказав Моррель. – І я не можу пристати на вашу пропозицію, хоч яка приваблива вона для мене.
– А якщо у вас нема грошенят, то й платити нам не треба. Ми зробимо, як наш бідолашний "Фараон": згорнемо всі вітрила, та й годі!
– Досить, досить, друзі мої! – задихаючись від хвилювання, сказав пан Моррель. – Ідіть собі, прошу вас. Побачимося, як буде ліпша пора. Емманюелю, – докинув він, – ідіть із ними і нагляньте, щоб моє розпорядження виконали як слід.
– Але ми не прощаємося, пане Моррелю, ми кажемо "до побачення", добре? – сказав Пенелон.
– Авжеж, друзі мої, сподіваюся, так. Ідіть.
Він кивнув Коклесові, і той вийшов наперед; моряки подалися за скарбником, а Емманюель вийшов останній.
– Тепер, – сказав пан Моррель своїй доньці і дружині, – покиньте мене на хвильку: мені треба побалакати з цим паном.
І він показав очима на порученця фірми "Томсон і Френч", що упродовж цієї сцени стояв непорушно в кутку і брав участь у ній тільки декількома словами, що їх ми вже наводили. Обидві жінки зиркнули на незнайомця, про якого вони геть забули, і пішли. Та Жюлі обернулася у дверях і кинула на нього зворушливо благальний погляд, а той відповів на нього усмішкою, яку дивно було бачити на цьому крижаному обличчі.
Чоловіки лишилися самі.
– Ну ось, – сказав Моррель, сідаючи у фотель, – ви все бачили, усе чули, і мені нема чого додати.
– Бачив, – сказав англієць, – що вас спіткало нове лихо, так само незаслужене, як і колишні, і ще дужче усталило мене в моєму бажання бути вам корисним.
– Ох, мосьпане! – зітхнув Моррель.
– Послухайте, – провадив незнайомець, – адже я один із чільних ваших кредиторів, еге ж?
– Принаймні у ваших руках зобов'язання, що їхній термін спливає раніше від усіх інших.
– Вам хотілося б отримати відстрочення?
– Воно могло б порятувати мою честь, а отже, і життя.
– Скільки часу вам потрібно?
Моррель замислився.
– Два місяці, – сказав він.
– Гаразд, – мовив незнайомець, – я даю вам три.
– Але ви певні, що компанія "Томсон і Френч"...
– Не турбуйтеся, я беру на себе всю відповідальність... Ми маємо сьогодні п'яте червня?
– Так.
– То перепишіть мені всі векселі на п'яте вересня, і п'ятого вересня об одинадцятій годині ранку, – (стрілки стінного дзиґаря показували точнісінько одинадцяту), – я прийду до вас.
– Я вас чекатиму, – відказав Моррель, – і ви отримаєте гроші або мене не буде живого.
Останні слова промовив він так тихо, що незнайомець і не почув їх.
Векселі переписали, давніші подерли, і бідолашний судновласник здобув принаймні три місяці пільги, щоб зібрати свої останні кошти.
Англієць вислухав слова подяки із флегматичністю, що притаманна була його нації, і попрощався з Моррелем, що провів його до дверей, висловлюючи вдячність.
На східцях він зустрів Жюлі.
Вона удавала, ніби спускається східцями, та насправді вона чекала на нього.
– Ох, добродію! – сказала вона, благально склавши руки.
– Панно, – сказав незнайомець, – незабаром ви отримаєте листа, підписаного... Синдбад-Мореплавець... Виконайте геть усе, що написано буде в тім листі, хоча яке дивне воно вам здаватиметься.
– Гаразд, – відказала Жюлі.
– Обіцяєте мені це зробити?
– Присягаюся!
– Чудово. Прощавайте, панно. Завжди будьте такою доброю і люблячою донькою, і, сподіваюся, Господь зробить так, що Емманюель буде вашим чоловіком.
Жюлі тихо скрикнула і, зашарівшись мов ружа, ухопилася за поруччя, щоб не впасти. Незнайомець пішов собі, помахавши їй рукою на прощання.
У дворі він зустрів Пенелона, що тримав у кожній руці по згортку у сто франків і наче не зважувався піти.
– Ходімо, друже мій, – сказав йому англієць, – мені треба побалакати з вами.
IX. П'яте вересня
Відстрочення, що його надав Моррелеві порученець банкового дому "Томсон і Френч" тієї хвилини, коли він і не очікував цього, здалося бідолашному судновласникові одним із тих повернень щастя, які сповіщають людині, що доля урешті втомилася переслідувати його.