Для фільму про складний злочин і порушення прав людини це були дуже добрі цифри. Раніше я розповідав про нашу справу й про Сергія в нескінченній низці розмов тривалістю хвилин по сорок п'ять кожна. Тепер тисячі людей могли одночасно дізнатися про це з відео.
Щойно фільм виклали в інтернеті, посипалися дзвінки від друзів, колег, знайомих і всі дивувалися цій неймовірній історії. Вони чули про те, що трапилося із Сергієм, але не усвідомлювали всієї трагічності ситуації, поки не побачили наш ролик. Телефонували не лише знайомі, а й журналісти. Фільм став подією. Уперше люди наочно побачили, що МВС Росії замість служити народові стало прикриттям для шахраїв-казнокрадів. Фільм допоміг нам розповісти правду й захиститися від нападок ворогів.
Тим часом у неволі, попри всі муки, Сергій, як і раніше, твердо стояв за правду.
14 жовтня 2009 року він дав нові свідчення на дванадцяти сторінках, продовжуючи документально закріплювати в справі свідчення співучасті чиновників у розкраданні та приховуванні. Він вказував імена людей, дати та місця подій, не залишаючи нічого уяві. Насамкінець він зазначив: "Я вважаю всіх членів слідчої групи виконавцями чийогось злочинного замовлення".
То справді був видатний документ. Те, що Сергій наважився його написати, було неймовірно хоробрим вчинком. Тим, хто далекий від реалій сьогоднішньої Росії, важко зрозуміти, на яку небезпеку він наражав себе, даючи ці свідчення. У Росії вбивають людей за набагато менше. Те, що Сергій говорив, перебуваючи під владою людей, які його запроторили за ґрати й проти яких він свідчив, демонструвало його рішучість. Він не збирався замовчувати корупцію в правоохоронних органах і вимагав кримінального переслідування своїх катів.
У ті ж дні я мав виступити з великою промовою в Стенфордському університеті про ризики, пов'язані з інвестуванням у Росію. Моєму синові Девіду тоді було тринадцять років. Він ніколи не відвідував мою альма-матер. Останнім часом Девіда оточили мої пригоди, і я вирішив взяти його із собою, щоб показати місце, де провів кілька щасливих років життя.
Ми полетіли в Сан-Франциско, і я спробував на якийсь час подумки відключитися від Росії. Але в якому б часовому поясі чи частині світу я не перебував, думка про становище Сергія не покидала мене ні на хвилину, вона сповнювала смутком і почуттям провини. Єдине, що могло принести мені полегшення, це звільнення Сергія.
Наступного дня після нашого приїзду я виступив із промовою та розповів слухачам про долю свого бізнесу в Росії. Я завершив розповідь подіями, які повністю захопили мене останній рік, а наприкінці показав ролик з ютуба — багато хто був зворушений до сліз.
Залишивши залу, ми з Девідом поринули в тепле каліфорнійське повітря, і цієї миті я відчув себе трохи краще. Хоча наш ролик в інтернеті переглянули десятки тисяч людей, мені раніше не доводилося бачити реакцію глядачів. Поділившись історією Сергія з присутніми в залі людьми, побачивши їхні обличчя й почувши обурення в їхніх голосах, я відчув, що не самотній у своїй боротьбі.
Поки ми з Девідом прогулювалися територією університету, пролунав дзвінок. Телефонував Володимир Пастухов. Його голос звучав похмуро:
— Білле, сталося щось жахливе.
— Що таке?
— Мені на телефон щойно надійшло текстове повідомлення. Воно російською. Ось його текст:
"Що страшніше... не знаю, смерть... чи в'язниця".
Від хвилювання я почав ходити туди-сюди.
— Воно адресоване вам?
— Не знаю.
— Може бути мені, Вадиму... чи Сергію?
— Можливо.
— Хто його надіслав?
— Незрозуміло.
— А звідки в них ваш номер? Цього номера не знає ніхто.
— Я не знаю, Білле.
Син стояв поруч і занепокоєно дивився на мене, вирячивши очі. Я перестав крокувати й усміхнувся, щоб заспокоїти його.
— А можна відстежити це повідомлення та з'ясувати, хто відправник?
— Я спробую. Зателефоную, щойно щось дізнаюся.
— Дякую.
Цей хвилинний дзвінок розвіяв без залишку всі позитивні емоції дня. Зворотний шлях до Лондона був довгий і безрадісний. Я гадки не мав, як пояснити це послання, на чию адресу воно спрямоване, і що мені слід зробити. Ситуація була серйозна й викликала в мене великі побоювання.
Незабаром Володимир отримав ще одне повідомлення, теж російською:
"Потяги... їдуть потяги... усі на північний... на схід... і мені здається... ніколи... не закінчиться... цей термін...".
Як пояснив Володимир, це був приспів із тюремного шансону. Мали на увазі потяги, які забирали арештантів до сибірських таборів на вірну смерть.
За кілька днів мені несподівано зателефонував давній клієнт — Філіп Фалтон. Він був моїм близьким приятелем з часів історії з "Газпромом". Вони з дружиною зупинилися проїздом у Лондоні й хотіли побачити Олену та дітей. Ми чудово провели час, пообідавши в ресторані на п'ятому поверсі торговельного центру "Гарві Ніколс", і мені вдалося на кілька годин залишити осторонь тривогу. Філіп з дружиною милувалися нашими малюками, і ми з Оленою отримали справжнє задоволення від зустрічі.
Мені неприємно це визнавати, але якийсь час я почувався, ніби все стало на свої місця. Я, звісно, розумів, що проблеми нікуди не ділися, але вважав, що можна — або навіть потрібно — забувати про них на якийсь час, відпочивати й бодай один вечір провести так, ніби в мене все нормально.
Я вже збирався йти, коли знову зателефонував Володимир:
— Білле, надійшло чергове повідомлення.
— Що цього разу?
— Цитата із "Хрещеного батька":
"Якщо історія чогось і вчить, то тільки того, що вбити можна будь-кого. Майкл Карлеоне".
Я завмер. У мене затремтіли руки. Я спересердя вилаявся й закінчив розмову.
Перелякався я не на жарт. Наступного дня рано-вранці зібрав усі три повідомлення зі смартфона Володимира, включно з часом отримання, і звернувся до антитерористичного підрозділу Скотленд-Ярду, відомого як "SO15". Вони надіслали групу слідчих, які опитали нас з Володимиром, а їхні технічні фахівці відстежили вихідні номери. Усі три повідомлення надіслали з номера, незареєстрованого на конкретного абонента, і це було дивно. Пізніше наш фахівець із безпеки Стівен Бек пояснив, що в Росії допуск до таких незареєстрованих номерів мали працівники ФСБ.
У четвер, 12 листопада, мало відбутися чергове судове засідання про продовження тримання Сергія під вартою. Добиратися до суду арештантам було дуже непросто. Шлях до судів зазвичай починався о п'ятій ранку, коли охоронці виводили ув'язнених із камер і садили в автозак. Двадцять із лишком людей заштовхували в кузов, розрахований на вдвічі меншу кількість. Кілька годин людей тримали у вантажівці, доки службовці слідчого ізолятора оформлювали документи. Сергій та інші арештанти змушені були стояти в заповненому вщент фургоні й чекати. Вони були позбавлені свіжого повітря, ковтка води й доступу до туалету. Те саме повторювалося на зворотному шляху із суду, виснажені люди добиралися до своїх нар уже далеко за північ. Протягом дня їх не годували, часто вони залишалися без гарячої їжі по тридцять шість годин. Поїздка до суду перетворювалася на своєрідне катування, щоб зламати й деморалізувати обвинувачених, поки ті борються за примарний шанс на виправдання.
Того дня Сергія доправили до суду приблизно о десятій ранку. У коридорі його кайданками прикували до батареї централізованого опалення. Поки він перебував там й обмірковував свої заздалегідь підготовлені клопотання, з'явився слідчий Сільченко й з посмішкою сказав: "Я надав суду документи, які ви просили".
За попередні шість тижнів Сергій п'ять разів просив слідчого ці документи. Вони були потрібні для завчасної підготовки до судового засідання, але Сільченко додав їх до справи тільки зараз, за десять хвилин до початку слухання, у такий спосіб позбавивши Сергія повноцінної підготовки до свого захисту. Сергій навіть не встиг заперечити, як конвоїр звільнив його від наручника, завів у залу засідання та залишив у клітці для підсудних.
Сідаючи на лаву, Сергій побачив у першому ряду свою маму й тітку. Він помахав їм рукою, удаючи, що все гаразд.
Суддя Олена Сташина оголосила слухання відкритим. Спочатку Сергій зачитав клопотання про долучення документів про ненадання йому медичної допомоги у в'язниці. Суддя Сташина відхилила його. Далі він зачитав клопотання про долучення документів, які свідчать про фальшування доказів у матеріалах слідства. Сташина відмовила й у цьому. Коли Сергій перейшов до клопотання про долучення документів про незаконність арешту, суддя перебила його на півслові та відхилила й це клопотання. У результаті вона відхилила понад десяток клопотань Сергія. Коли Сергій попросив дати йому додатковий час для ознайомлення з матеріалами, які щойно приніс Сільченко, суддя веліла йому замовкнути.
Але він не замовчав. Піднявшись у клітці на повен зріст, Сергій, попри погане самопочуття, голосно й виразно вимовив обвинувальну промову, заявивши судді Сташиній про зневажання закону та його власних прав. Сергій закінчив свій виступ так:
"Моє право, яке передбачене Конвенцією про захист прав людини та основних свобод мати достатній час та можливість для захисту, грубо порушено, і всі мої клопотання, з якими я звертався до суду з проханням забезпечити мені це право, суд просто проігнорував. Тому я сьогодні не виступатиму й відмовляюся брати участь та слухати щось у судовому засіданні".
Він сів і відвернувся від судді. Слухання тривало без участі Сергія. Сташина залишалася незворушною. Вона розглянула кілька технічних питань, а потім холоднокровно продовжила термін тримання під вартою. Слухання було завершено, і конвоїри ввійшли до клітки по Сергія. Коли його виводили із зали, Сергій не знайшов у собі сили навіть усміхнутися родині.
Його вивели в коридор і знову прикували до радіатора. До кінця вечора ні адвокату, ні сім'ї не дозволили побачити Сергія. Мама і тітка кілька годин простояли на холоді, чекаючи тюремного фургона, який мав відвезти Сергія назад до "Бутирки". Вони сподівалися бодай помахати йому рукою на прощання й сказати, що люблять його, але до дев'ятої вечора машина так і не з'явилася. Холод, розпач і смуток гнітили їх. Чекати далі ставало нестерпно, і вони пішли додому.
Я дізнався про все, що сталося, наступного ранку. Коли я розповів це Олені, вона занепокоїлася:
— Білле, у мене дуже погане передчуття.
Було важко не погодитися з нею.
— Хтось з адвокатів обов'язково має поїхати відвідати його в "Бутирці", — продовжила вона рішуче.