Та це не мало значення. Коли звір відпустив руку Тіні, він плакав і трусився усім тілом.
— Залазь усередину, Тіне, — наказав Олівер. — Лізь в отвір у стіні. Ну ж бо, хутко. Або він розірве тобі обличчя.
Рука кровоточила, але Тінь встав і мовчки поліз у отвір назустріч пітьмі. Якби він залишився зовні, поряд зі звіром, то невдовзі помер би в муках. Він знав це так само напевно, як і те, що завтра зійде сонце.
— Ну, так, — мовив голос Кессі в його голові. — Сонце-то зійде. Але якщо ти не візьмеш себе в руки, то вже ніколи його не побачиш.
В ніші за стіною ледь вистачало місця для нього і тіла Кессі. Він бачив вираз муки й люті на її обличчі, мов у тієї кішки в скляному боксі, і вже тоді знав, що її теж поховали заживо.
Олівер підняв із землі камінь і примостив його до отвору в стіні.
— У мене є теорія, — почав він, піднімаючи другий камінь і кладучи його до першого, — що ця істота — доісторичний жахливий вовк.[60] Хоча він більший за будь-яких доісторичних вовків. Мабуть, це чудовисько, яке являлося до нас у кошмарах, коли ми тулилися по печерах. Мабуть, то був звичайний вовк, просто ми тоді були дрібними гомінідами, які ніяк не могли від нього втекти.
Тінь сперся на камінь позаду і стиснув ліву руку правою, намагаючись зупинити кровотечу.
— Це Водів пагорб, — сказав Тінь. — А он то може бути Водів собака. Я б не виключав таку можливість.
— Яка різниця?
Він продовжував складати камені.
— Оллі, — мовив Тінь. — Звір уб'є тебе. Він вже оволодів тобою, а це недобре.
— Старий Шак мене не скривдить. Старий Шак мене любить. Кессі — замурована в стіні, — сказав Олівер, і з гуркотом звалив ще один камінь на купу інших. — Тепер ти теж у стіні, разом із нею. Ніхто на тебе не чекає. Ніхто тебе не шукатиме. Ніхто тебе не оплакуватиме. Ніхто не буде за тобою сумувати.
Тінь знав — хоч і нізащо не зміг би пояснити, — що всередині тісної ніші їх було троє, а не двоє. Там була Кессі Берглас, тілом (зотлілим, висохлим, і досі смердючим від розкладання) та душею, і було щось інше — те, що крутилося коло його ніг, а потім легенько тицьнулося головою в поранену руку. Хтось поруч заговорив з ним. Це був знайомий голос із незнайомим акцентом: виразний, таємничий і мелодійний. Так могла б говорити кішка, якби була жінкою. Голос мовив:
— Тобі тут не місце, Тіне. Годі стояти — починай діяти. Ти дозволяєш решті світу вирішувати за себе.
— Це не зовсім так, Баст, — промовив Тінь.
— Не галасуй, — м'яко наказав Олівер. — Я серйозно.
Він відбудовував стіну вміло і швидко, так що камені вже сягали грудей Тіні.
— Мур-р. Не так? Серденько, так ти справді не знаєш. Не знаєш, хто ти такий, що ти таке або що я маю на увазі. Якщо він замурує тебе заживо у пагорбі, цей храм стоятиме вічно — і та чудернацька віра, яку сповідують місцеві жителі, діятиме і творитиме магію. Але і в них сідатиме сонце, а небеса поринатимуть у морок. Все живе тужитиме, не знаючи, за чим тужить. Світ стане гіршим — для людей, для котів, для тих, кого пам'ятають, і тих, кого забули. Ти помер, але постав із мертвих. Ти особливий, Тіне, а тому не повинен зустріти свою смерть тут, як прикра жертва, схована у схилі пагорба.
— І що ти пропонуєш мені робити? — прошепотів він.
— Боротися. Звір у тебе в голові. Він живиться від тебе, Тіне. Ти наблизився, і тому він став більш реальним. Настільки реальним, що зміг оволодіти Олівером і зміг поранити тебе.
— Але до чого тут я?
— А ти думаєш, привиди можуть розмовляти будь з ким? — негайно запитала Кессі Берглас, голос якої долинав із темряви. — Ми метелики, а ти — полум'я.
— Але що я можу зробити? — запитав Тінь. — Цей чорт роздер мені руку і ледь не розірвав горлянку.
— О, дорогенький. Це всього лиш створіння мороку. Нічний пес або шакал-переросток.
— Цей звір справжній, — заперечив Тінь. Олівер вбивав останні камені у стіну.
— Ти дійсно боїшся собаки свого батька? — запитав жіночий голос.
Тінь не знав, ким вона була — богинею чи привидом. Проте він знав, що відповідь була "Так". Так, він боявся.
Ліва рука Тіні була покаліченою і пекла від болю, а права злиплась від патьоків крові. Його замурували в нішу між стіною й каменем, проте він поки був живий.
— Візьми себе в руки, слабак, — мовила Кессі. — Я зробила все, що могла. Вперед.
Він обперся на камінь за спиною, налаштувався і з усієї сили копнув стіну обома ногами. За останні кілька місяців Тінь пройшов чимало миль. Він був кремезним, а до того ж надзвичайно дужим чоловіком, і вклав у цей удар всю свою силу.
Каміння розлетілося врізнобіч.
Звір, чорний пес відчаю, чекав на нього, та цього разу Тінь підготувався. Цього разу він був нападником. Тінь потягнувся до собаки.
— Я не буду батьковим псом.
Він затис звірові пащеку правою рукою і поглянув у його зелені очі: звір був зовсім не схожим на справжнього пса.
— Вже світає, — мовив Тінь до собаки подумки, а не вголос. — Тікай. Чим би ти не було, тікай звідси. Повертайся до своєї труни тортур, повертайся до своєї могили, маленька примаро. Ти тільки й можеш, що гнітити і сповнювати світ тінями та ілюзіями. Минули часи Дикого Полювання, як і минули часи, коли ти полював нажаханих людей. Я не знаю, чи ти собака мого батька, чи ні. Але знаєш що? Мені до лампочки.
На цих словах Тінь глибоко вдихнув і відпустив морду пса.
Він не нападав. Тільки видав здивоване приглушене скавчання, що ледь не переходило у скімлення.
— Іди додому, — сказав Тінь уголос.
Пес завагався. На якусь мить Тінь подумав, що переміг, що тепер він у безпеці, що собака просто візьме і піде. Але тут звір нахилив голову і вищирився, а шерсть на його загривку стала дибки. Тінь зрозумів, що звір не піде, доки не помре.
Печеру у схилі пагорба торкнулося вранішнє сяйво: світанкове сонце зазирало прямо в неї. Тінь подумав, чи люди, які збудували цей храм багато років тому, навмисне розмістили його проти сходу сонця. Він відступив убік, перечепився об щось і незграбно звалився на землю.
На траві біля Тіні розтягся непритомний Олівер. Це за його ногу перечепився Тінь. Очі в нього були заплющені; він приглушено загарчав, і Тінь почув той самий звук, гучний і переможний, з горлянки темного звіра, який затулив собою вихід із храму.
Тінь лежав на землі поранений і знав, що йому кінець. Щось м'якеньке зачепило його обличчя, а тоді щось інше легенько торкнулося руки. Тінь повернув голову і зрозумів. Зрозумів, чому Баст весь час була поряд, і зрозумів, хто її привів.
Їх перемололи і розкидали на цих полях більше сотні років тому, викопавши з землі біля храму Баст і Бені-Хасану. Сила-силенна кішок, тисячі мумій, кожна з яких була крихітним зображенням якогось божества, крихітним актом поклоніння, збереженим на віки.
Вони були там, у печері, поруч з ним: коричневі, піщані, сірі, мов тінь; кішки плямисті, як леопарди, кішки з тигровими смужками — дикі, гнучкі, стародавні. Це були не ті місцеві коти, яких Баст відправила, щоб стежити за ним напередодні. Це були тисячолітні предки тих котів, взагалі всіх сучасних котів, яких привезли сюди з Єгипту, з дельти Нілу, щоб пустити на добриво.
Вони не нявкали, а виводили трелі і щебетали.
Чорний пес загарчав голосніше, але більше не намагався нападати. Тінь з важкістю підвівся й сів.
— Мені здавалось, що я наказав тобі йти додому, Шак, — мовив він.
Собака не поворухнувся. Тінь підняв правицю і нетерпляче показав, щоб пес пішов.
— Покінчіть з цим.
Коти миттю стрибнули, наче довго чекали наказу, і вискочили на звіра — сотні пар гострих як бритва зубів і пазурів. Колючі кігті вчепилися в чорні боки величезного звіра, різонули по очах. Він роздратовано клацав зубами і, марно намагаючись їх скинути, гупнувся об стіну, поваливши решту каміння. Зуби люто впивалися в його вуха, морду, хвіст і лапи.
Звір скиглив і гарчав, а тоді видав звук, який, подумав Тінь, був би криком, якби злетів з людських уст.
Тінь так і не зміг зрозуміти, що сталося далі. Він побачив, як чорний пес притулив свою морду до рота Олівера і почав пхатись. Тінь міг би присягнутись, що звір зайшов у Олівера так, як ведмідь заходить в річку.
Олівер корчився на піску.
Крик стихнув, звір зник, і до печери повернулося сонце.
Тінь відчув, що тремтить. Він почувався так, ніби щойно прокинувся після кошмару; емоції залили його, мов сонячне світло: страх, відраза, печаль і образа, глибока образа.
А ще гнів. Тепер він знав, що Олівер намагався його вбити. Вперше за всі ці дні Тінь міг ясно мислити.
Якийсь чоловік гукнув:
— Зажди! Там у вас все гаразд?
Почувся дзвінкий гавкіт, і до печери вбіг лерчер. Він понюхав Тінь, який сидів, опершись на стіну, Олівера Бірса, який лежав непритомний на землі, та останки Кессі Берглас.
У виході з печери з'явився мовби вирізаний з паперу силует чоловіка, освітлений світанковим сонцем.
— Фу, Ікланю, фу! — гукнув він.
Собака повернувся до свого хазяїна. Чоловік сказав:
— Я чув, як хтось кричав. Хоча, по правді, то був нелюдський крик. Це ти кричав?
Тут він побачив тіло і затнувся.
— Матір божа, так тебе й розтак!
— Її звали Кессі Берглас, — пояснив Тінь.
— Колишня Мойри? — уточнив чоловік.
Тінь знав його як хазяїна паба, але імені пригадати не міг.
— Очманіти можна. А я думав, вона подалася до Лондона.
До горла Тіні підступила нудота.
Хазяїн паба опустився на коліна біля Олівера.
— Серце ще б'ється, — констатував він. — Що з ним трапилось?
— Важко сказати, — відповів Тінь. — Він закричав, коли побачив тіло — ви його, певно, чули, — і знепритомнів. А потім сюди забіг ваш собака.
Чоловік стурбовано подивився на Тінь.
— А з тобою що? Тільки поглянь на себе! З тобою-то що трапилося, га?
— Олівер попросив мене піднятися з ним сюди. Сказав, що хоче зізнатись у чомусь жахливому.
Тінь поглянув на стіни обабіч печери — там виднілися й інші замуровані схови. Він здогадувався, що було всередині.
— Він попросив мене допомогти йому розібрати стіну. Я погодився. Аж тут він знепритомнів і збив мене з ніг — це було доволі несподівано.
— Він казав, чому так вчинив?
— Через ревнощі, — відповів Тінь. — Він ревнував Мойру до Кессі навіть після того, як Мойра кинула її заради нього.
Чоловік видихнув і похитав головою.
— Оце так чортівня, — мовив він. — Я б ніколи не подумав, що цей тип може таке утнути.