Все треба було розібрати, розсортувати,— та коли нарешті прийшов Губерт, десь так на початку травня, то вже більш-менш видно було, що і як,— більш-менш, кажу я, і не приховую, що тоді я багатьом досить щедро помагала довідками та печатками, бо інакше навіщо ж ті печатки та довідки? Губерт, наприклад, прийшов у італійській солдатській формі, йому добули її в Берліні товариші, що з ними він копав окопи та розчищав тунелі метрополітену,— вони правильно вирішили, що йти на захід німцеві з ув'язнення надто небезпечно, адже між Берліном і Рейном ще чимало було нацистських гнізд, де б його враз повісили, а щоб іти в цивільній одежі, він був занадто молодий, і в свої сорок п'ять років він би неодмінно попав до когось у полон — до росіян, англійців чи американців. Отож він вирушив як італієць, хоча й це, звісно, не бозна-яку безпеку гарантувало, та все ж досить мудро придумано: італійців наці тоді зневажали, та й годі, не хапались відразу вішати їх, а про це ж бо й ішлося, щоб не попасти зразу на шибеницю чи до стінки, це ж бо й була вся проблема, і таки справді йому пощастило добитись додому в тій італійській формі та зі своїм "не розумій німецьки" — хоча, звісно, знов же невелика радість була б, якби його через ту італійську форму поперли до Італії, а там викрили! Це теж могло йому голови коштувати. Ну, якось-таки він пробився, прийшов додому, веселий, бадьорий, бадьрішого чоловіка годі було й уявити, повірте мені. Він так і казав нам: "Дітки, я твердо наважився дожити свій вік з усмішкою на устах". Обняв нас усіх, Лені й Бориса, онукові зрадів просто до нестями, і Маргрет обняв, і моїх дітей, і мене, звичайно, а мені сказав: "Лотто, ти ж знаєш, що ти мені до вподоби, та й я тобі, здається, подобаюсь. Чом би нам не жити разом?" Отож ми зайняли три кімнати, Лені з Борисом та дитиною теж три, Маргрет одну, а кухня була спільна, і ніяких проблем у нас не виникало, ми ж таки були розважні люди й мали все, що треба, всю спадщину славного німецького райху зі Шнюрергасе, а Маргрет зі свого госпіталю ще й медикаментів натягала; ми вирішили, що Губертові краще й далі ходити в тій італійській формі, тільки, на жаль, я не змогла добути йому італійського посвідчення особи, що він сам узяв собі у військовій адміністрації довідку на італійське прізвище, яке вже йому Борис підказав,— Мандзоні, єдине італійське прізвище, відоме йому: напевне, він читав якусь книжку цього Мандзоні. Об'явитись Губертові як відпущеному в'язневі не випадало, бо він же, власне, вважався не політичним, а карним, а американці в таких речах були досить прискіпливі. Вони теж не хотіли, щоб справжні карні злочинці бігали на волі, а як ти їм утлумачиш, що він, по суті, все-таки був політичний! Отже, ми й вирішили: нехай краще він буде Луїджі Мандзоні, італієць, що пристав до мене в прийми. О, тоді доводилося з біса пильно стерегтися, щоб не попасти до якогось табору, нехай навіть для репатріантів. Бо ніхто не знав, куди, кінець кінцем, вивозили людей з тих таборів. Ну, і якось ми перекрутились до початку сорок шостого, а далі американці вже не так намагалися засадити кожного німця в якийсь табір, а незабаром прийшли англійці, та й, власне, я і з тими, й з тими вміла поладнати. Звичайно, багато хто дивувався, чом ми з Губертом не одружилися — адже я була вдова й він удівець,— і дехто казав, ніби я через пенсію не хотіла, та це неправда. Просто... як би це вам пояснити., просто ми побоювались назавжди зав'язати світ одне одному, як воно буває в шлюбі. Тепер я шкодую, бо потім діти мої зовсім підпали під свекрів вплив. А от Лені була б радісінька одружитися з Борисом, та й він з нею, але ж їм не можна було, бо він не мав ніяких документів, а об'являтись як росіянин зразу не хотів, бо хоч дехто з них зразу влаштувався непогано, але більшість, не питаючи згоди й не кажучи, що їх там чекає, загребли й повезли додому, до рідного Сталіна. У нього, правда, була німецька солдатська книжка, добута Маргрет, на ім'я Альфреда Бульгорста, але знаєте, що чекало тоді молодого, двадцятичотирьохрічного здорового німця, хоча й трохи дистрофічного? Зінціг або Вікрат — а такого ми нізащо не хотіли. Бо там, самі розумієте, життя теж не гарантувалося. Тому він здебільшого сидів удома, і побачили б ви їх обох із їхнім синочком: чисте тобі святе сімейство. Він був певен, що жінки за три місяці після пологів ще не можна чіпати й за шість місяців так само, отож вони півроку жили, як Марія з Иосифом, хіба, звичайно, поцілуються коли-не-коли, а то тільки й знали, що на дитя милуватися! Вже так його пестили та панькали, і пісеньок йому обоє співали: а тоді почали трохи зарано, ще в червні сорок п'ятого, вечорами виходити на Рейн гуляти — до комендантської години, звичайно. Ми всі їх остерігали, і Губерт, і я, і Маргрет, але вони не хотіли й слухати: щовечора на Рейн. Та й справді там гарно було, і ми з Губертом теж часто ходили з ними, сиділи всі над річкою й тішилися тим, чого, власне, не знали вже дванадцять років: миром. На Рейні жодного судна не побачиш, тільки затоплені, мости зруйновані, лиш кілька перевозів та американський військовий міст — знаєте, іноді думається, що краще було б ніяких мостів і не будувати, а лишити наш зарейнський край відокремленим від Німеччини. Та не вийшло так... і з Борисом не вийшло нічого: одного вечора в червні його схопив американський патруль, а він, як на лихо, мав у кишені ту свою солдатську книжку, і вже не можна було нічого зробити: не помогли ні мої знайомі американські офіцери, ні американські приятелі Маргрет, не помогло навіть те, що я пішла до військового коменданта міста й розказала йому все про Бориса, всю ту заплутану історію; Бориса не відпустили. Спершу здавалося, що воно не так і страшно: мовляв, вернеться з американського полону як Альфред Бульгорст, коли вже не хоче додому, до Радянського Союзу. Звичайно, в американському таборі не рай був... Але ми не знали ще одного: що американці влітку почали передавати полонених німців французам — чи, може, краще буде сказати "продавати", бо вони брали компенсацію в доларах за утримання в таборі,— і що Борис таким чином попав на роботу до шахти, в Лотарінгію, а він же ще був досить кволий: хоча завдяки Лені чи то завдяки її заставленому будинкові й не зовсім охлялий, але ж іще не дуже міцний... і побачили б ви тоді Лені! Сіла на старий велосипед і подалася його шукати. Через усі кордони між зонами й навіть країнами перебиралася, й у французькій зоні побувала, і в Саарській області, і в Бельгії, звідти знов до Саарської області, далі до Лотарінгії, все їздила від табору до табору, питала в комендантів про свого Альфреда Бульгорста і благала за нього, мужньо, вперто, немовби не знала чи не хотіла знати, що в Європі військовополонених німців було, може, п'ятнадцять чи двадцять мільйонів: аж до листопада все їздила велосипедом, вернеться додому по харчі й знов їде. Я досі не знаю, як вона примудрялась переходити всі ті кордони й вертатись назад зі своїм німецьким посвідченням, бо вона нам нічого не розповідала. Тільки співала нам іноді — синочкові своєму вона весь час співала: "Святий вечір, боже, нині, а в малій нашій хатині і убозтво, й холодище, та й надворі хуга свище, зійди до нас, боже, з неба, бо нам тебе справді треба",— і всяких таких пісень, аж сльози, було, навернуться, коли слухаєш. Вона разів кілька отак переїхала через увесь Ейфель, і на той бік, в Арденни, і знов назад, від Зінціга до Намюра, від Намюра до Реймса, звідти до Меца, тоді до Саарбрюкена, й ще раз до Саарбрюкена. Це було теж не таке вже й безпечне діло з німецьким посвідченням вештатися в тому куточку Європи... І що ж ви думаєте? Знайшла вона свого Бориса, свого Єндрі-цкі, чи Колтовського, чи Бульгорста — вибирайте яке хочете прізвище. Знайшла його, на кладовищі знайшла,— задавило його в залізному руднику десь у Лотарінгії, між Мецом і Саарбрюкеном. Отак вона в двадцять три роки, по суті кажучи, втретє повдовіла. Відтоді вона мов закам'яніла, наче статуя зробилась, і нас то жаром, то холодом усипало, коли вона, бувало, ввечері заспіває над синочком ті слова, що так любив його батько:
Могильний мармур в сивині,
Ми сидимо сьогодні тут,
Немов поган похмурий гурт,
На кості наші пада сніг,
Як вій сюди влетіти зміг?
Ну що ж, влітай до нас, дарма:
Тобі на небі місця теж нема...
А тоді раптом таким хвацьким голосом: "Гайда в Махагоні, там добре буде нам, там є дівчата й коні, і п'ють, і грають там, махагонський місяцю зелений, ясно нам світи, певне, знаєш ти, що у нас сьогодні є чим заплатить..." — а потім нараз так урочисто, що аж моторошно ставало, піднесеним голосом: "Ще як хлопцем я був, часто мене рятував якийсь бог від людського крику та різки, і я грався спокійно й щасливо з квітками в гаю, і легіт небесний пестив мене, і як тішиш ти серце рослин, що здіймають до тебе тонкі свої руки, так тішив ти серце моє". Я всі ці рядки й за п'ятдесят років пам'ятатиму, так часто, трохи не щовечора, чули ми їх, і уявіть собі, що коли Лені їх співала, то переходила на сувору літературну мову, хоч звичайно вона говорить нашою прегарною, чіткою рейнською говіркою. Просто в душу запало, просто в душу, і хлопцеві воно теж западало, і всім нам, навіть Маргрет, та й дехто з її англійських чи американських приятелів не міг надивитись і наслухатись, коли Лені декламувала чи співала, а надто як вона проказувала своєму малому синкові вірш про Рейн... та що там, чудова дівчина була, і тепер з неї чудова жінка, а по-моєму, й мати чудова, а що з хлопцем така халепа вийшла, то це не вона винна, а оте шахрайське кодло, що до нього я мушу залічити й своїх невдалих синів, одно слово, "об'єднані Гойзери" —які ж бо вони кровопивці, надто старий, мій свекор... Губерт його до нестями доводив, коли Гойзер приходив по квартирну плату, по свої сорок шість марок п'ятнадцять пфенігів за наші три кімнати — Губерт тоді сміявся щоразу, реготав, як чортяка, і врешті Гойзер перестав носа до нас потикати, тільки нагадування присилав, бо вигадав якісь дурні докази, що квартирну плату повинен приносити наймач — ну що ж, Губерт почав кожного першого числа відносити йому гроші до його вілли на західному кінці міста, але й там реготав йому в вічі, мов диявол, аж поки старий Гойзер не зміг більше терпіти й став вимагати, щоб гроші йому присилали поштою.