Вікмиксор підвівся, постукав пальцем по скроні і заговорив, розтягуючи слова, часом підвищуючи голос, часом опускаючи його до шепоту:
— Хлопці! Ви знаєте, про що я казатиму, про що я повинен говорити, але чого не скажу. Ви знаєте: за мою відсутність у школі сталося таке, чого раніше ніколи не було… Все вчинене зафіксовано в "Літописі"… Школа перетворилася на кубло злодюжок, на збіговисько небезпечного в соціалістичному відношенні елементу… Це тільки здається, що це так, але це не так. Я вірю, що школа залишилась така ж, як була, переважна більшість вас змінилася на гірше лише остільки, оскільки відійшла від рівня… Але це дрібниці. Це можна виправити. Винна в усьому група…
Вікмиксор подивився на Долгорукого. За Вікмиксором усі погляди звернулися в той самий бік. Гужбан зіщулився і опустив очі.
— … Група, — повторив Вікмиксор, — група негідників, рецидивістів, бандитів… Такими я вважаю…
Всі насторожилися. Запала тиша, похмура, важка тиша.
— … Долгорукого, Громоносцева, Безсовістина. Їх я вважаю в умовах нашої школи невиправними. Єдине, що я міг для них придумати, це трудове виховання. Їх переводять у Сільськогосподарський технікум, у Петергофський повіт. Сподіваюся, що там, у мирній обстановці сільського господарства, в постійній фізичній праці, вони виправляться. Я сподіваюся…
Слова Вікмиксора перервали дике грудне хлипання, крикливий стогін. Здалося, що вітер завив у трубі і, грюкаючи в'юшками, рветься назовні…
То ридав Циган. Ридав, уткнувшись обличчям у складені руки, смикав плечима. Ридав уперше в Шкіді. Потім закричав:
— Не хочу! Не хочу в сільський технікум… Вчитися хочу… на професора. На математичний факультет хочу. А свиней пасти не бажаю…
І знову ридав, смикав плечима… Потім затих. Вікмиксор підождав трохи, пройшовся з кінця в кінець їдальні і вів далі:
— Громоносцев хоче вчитися, але він не може вчитися. Він — людина морально нестійка. З цього вийде негідник, а освічений негідник у сто разів гірший за неосвіченого. Якщо праця його виправить — він зможе повернутися до книжок. Тому, повторюю, кращого виходу я не бачу. Далі… Інші мають бути покарані, і до них ми візьмемося своїми силами. Ви повинні самі виявити в своєму середовищі злодіїв… З цією метою ми вдамося — до остракізму…
Загуділа їдальня, зашуміла, як ліс осінньої ночі… Хтось закричав:
— Геть!
Хтось зашикав і криком же відповів:
— Правильно! Дайош остракізм!
Вікмиксор, який любив оригінальне, заліз у глибоку давнину, витягнув звідти остракізм і сказав: "Шкідці, ось вам захід соціального захисту, ось засіб від злодіїв, патент на який я, на жаль, узяти не можу, бо його вже взято дві з половиною тисячі років тому в Афінах…"
♦
Черговий вихователь Амебка нарізав шістдесят аркушів паперу й роздав їх по столах.
— Кожен повинен написати три призвіща, — сказав Вікмиксор, — прізвища тих, кого він вважає найнебезпечнішими. Той, хто матиме понад п'ять аркушів, переводиться з школи в інший заклад, більше трьох — дістає п'ятий розряд і літеру "З" (злодій), хто дістане більше, ніж один аркуш, — переводиться розрядом нижче від того, в якому перебуває тепер. Пишіть, але дивіться, будьте справедливі, не зводьте рахунків з недругами, не зганяйте злобу на невинних… Пишіть!..
Їдальня знову загула й одразу замовкла. Повільно заходили олівці по папері, заскрипів графіт… Сиділи, обдумували, ховали, затуляли рукою аркуші…
Написавши, кожен згортав аркушик у трубочку і віддавав черговому. Чергові відносили паперові "остракопи" до виховательского стола і складали у підготовлену для цієї мети скриньку. Нарешті, коли в скриньці зібралося рівно шістдесят аркушиків, Вікмиксор підвівся і сказав:
— Визначатимемо наслідки. Оберіть контролерів.
Контролерами обрали Курочку, Японця, Кібчика й Мамочку. Японець приніс із класу аркуш писального паперу та чорнило і сів поруч із Вікмиксором підраховувати голоси. Тоді Вікмиксор вийняв із скриньки перший аркуш…
Знову тиша, страшна й важка. Вікмиксор розгорнув аркушик і прочитав:
— "Громоносцев, Долгорукий, Устинович". Розгорнули другий аркушик. "Долгорукий, Громоносцев, Федулов" Розгорнули третій.
— "Долгорукий, Козлов, Петров".
Четверту записку їдальня зустріла моторошним сміхом: "Боюся писати — поб'ють".
Майже двадцять аркушів були незаповнені — певно, з тієї ж причини.
Закінчивши читання записок, Вікмиксор разом з контролерами почав підраховувати голоси. Результати були такі: Долгорукий — тридцять шість, Громоносцев — тридцять, Козлов — двадцять шість, Устинович — тринадцять, Безсовістин — сім… Старолипський дістав три голоси, Купець — два. Янкель і Пантелєєв — по одному.
Вікмиксор сказав:
— У Сільськогосподарський технікум переводяться не три чоловіки, а чотири. А саме — Долгорукий, Безсовістин, Громоносцев і Устинович. Козлов, як такий, що не підходить за знаннями до технікуму, переводиться у Тарасів або Митненку…
Козлов заплакав. "Тарасів" і "Митненка" були розподільники, звідки пряма дорога вела у лавру.
— Загальні збори закрито, — оголосив Вікмиксор.
Хлопці поплентались із їдальні.
Коли всі вийшли, за столом лишився тільки Циган. Він сидів, уткнувшись обличчям у складені руки, і схлипував.
♦
Через кілька днів" відбувся "перший випуск". Він: пройшов без помпи. За обідом Вікмиксор пом'якшеним тоном виголосив перед "випускниками" напутню промову. Всі примирилися з тим, що йдуть із школи — Долгорукий — тому, що звик мандрувати з місця на місце, Устинович — через вроджену байдужість, а Безсовістин навіть трохи радів, що його переводять у Сільськогосподарський технікум, бо любив селянське життя. Тільки Громоносцев до кінця лишався похмурий, ні з ким не розмовляв, і часто чули, як уночі він плакав…
Після обіду випускники, розпрощавшись із товаришами і халдеями, вирушили на Балтійський вокзал, до п'ятигодинного поїзда на Нарву. Проводжали їх Янкель, Пантелєєв, Японець і Дзе.
Йшли по Петергофському, потім повернули на Обвідний. Випускники, в одержаному з губвно "випускному" одязі — сукняних пальтах, штанях і гімнастерках, — несли на плечах мішки з білизною та іншим небагатим майном.
Громоносцев, оточений товаришами по класу, йшов позаду.
— Що, Колю, не хочеться їхати? — спитав Янкель.
Циган хвилину мовчав.
— Утечу! — вигукнув він раптом глухим голосом. — Слово честі, втечу… Не можу.
— Облиш, Циганок, — ласкаво промовив Японець. — Обживешся. Пиши частіше, і ми тобі писатимемо. Звичайно, іти звідси не хочеться, все-таки три роки пробули разом, але…
Далі Японець не міг говорити — щось застрягло в горлі.
Кожен намагався втішити Цигана, як міг.
На вокзалі випускників ждав Костолмед, який недавно повернувся з відпустки. Він посадив їх у вагон, вручив квитки і, попрощавшись, пішов у школу.
Проводжаючі лишилися до дзвінка у вагоні з випускниками. Коли на пероні продзвонив другий дзвінок, товариші переобнімались і перецілувалися один з одним. Громоносцев знову заплакав. Заплакали і Японець, і Пантелєєв.
— Щасливо! — крикнув Янкель, виходячи з вагона. — Пишіть!..
— Щасти вам! — повторили інші.
Поїзд рушив. Вигнанці сиділи мовчки. Говорити не було про що, згадувати про минуле було страшно й боляче, нового ще не було.
В купе було душно, пахло стеариновим нагаром і нафталіном. Стукотіли на стиках колеса, у вікні пливли берези, і здавалося, що не берези, а люди бігли, молоді жваві дівчата в білих мереживних сукнях.
РОЗКОЛ У ЦЕКА
Кіномрії. — Принципове питання. — Курильний конфлікт. — "День", — Бути чи не бути. — Розкол у Цека. — Боротьба за маси. — Перемир'я.
Вже година ночі. Шкідці, натомившись за день, сплять міцним і здоровим сном. У спальні тихо. Чути тільки рівне дихання тих, що сплять. У розчинені вікна вривається нічний вітрець і освіжає кімнату.
Всі сплять, тільки Льонька Пантелєєв та Янкель, мрійливо дивлячись у вікно, пошепки розмовляють. Сламникам не спиться. Їхні ліжка стоять якраз біля вікна, і прохолодне повітря освіжає та бадьорить гарячі тіла.
— Ну й погода, — зітхає Янкель.
— Так, погода чудова, — відповідає Пантелєєв.
Янкель хвилину мовчить і чухає голову, потім раптом несподівано каже:
— Ех, Льонько! Сказати тобі? Задумав я одну штуку!..
— Яку?
— Ти тільки не смійся, тобі скажу.
— Чого ж сміятися, — обурюється Пантелєєв. — Хіба ми з тобою не сламники?
— Правда, — каже Гришко. — Ми з тобою наче брати.
— Звичайно, брати. Ну?
— Що ну?
— Яку штуку?
— Є в мене, розумієш, одна мрія, — тихо каже Янкель, розчулено дивлячись на шматочок неба, що видніється з-за віконної рами. — Хочу я, брат, кіноартистом стати.
Пантелєєв здригається і швидко підводить голову над подушкою.
— І ти?
— Що — і ти?
— І ти про це мрієш?
— А хіба й ти? — здивувався Янкель, і Пантелєєв ніяково признається:
— І я. Тільки я хочу режисером бути. Артиста з мене не вийде. Я в Меизелінському пробував… Дикція у мене непідходяща.
— А в мене яка? Підходяща? — цікавиться Гришко, який має досить неясне уявлення про те, що таке дикція і з чим її їдять.
— У тебе — добра, — каже Пантелєєв. — Ти всі літери підряд вимовляєш. А я гаркавлю…
Навіть у темряві видно, як Льонька почервонів. Янкелеві стає шкода сламника.
— Нічого, — каже він, втішаючи друга, і, помовчавши, великодушно додає: — Зате я малювати не можу. Я — дальтонік.
Це важливіше за дикцію. Пантелєєв приголомшений. Хвилину він мовчить і міркує, потім питає:
— Руки тремтять?
— Ні, руки не тремтять, а я кольори погано розбираю. Не відрізняю, де червоне, де зелене. А взагалі, ти знаєш, це здорово, у нас з тобою спільна мрія.
— Ще б пак, — згоджується Пантелєєв. — Удвох легше буде. Адже я, ти знаєш, давно вже думав: як вийду з Шкіди, — так одразу в Одесу на кінофабрику. Попрошуся хоч в учні і вчитимусь на режисера.
— А мене візьмеш?
— Куди?
— В Одесу.
— Чудило. Я тебе не тільки в Одесу, я тебе на головну роль візьму.
— А які ти фільми ставитимеш?
— Ну, це ми ще подумаємо. Революційні, звісно…
— Як ото "Червоні дияволята"?
— Хе! Ще навіть кращі.
Янкель уже загорівся.
— А ти знаєш, це ж не так і складно все. Вийдемо з Шкіди, одержимо випускне і — гайда на південь. Ех, навіть подумати приємно! Сонце… пальми там усякі… виноград… Чорне море… Шиково заживемо, Льонько, га?
У Янкеля, який за все життя не виїжджай з Пітера далі Лігова й Петергофа, уявлення про південь дуже райдужне.