Давно налагоджені торгові шляхи вели з Парфії на північ через оазні міста Согдіани до Фергани, а звідти через Памір до Таримського басейну. У 2-й половині ІІ ст. до н.е. китайці почали виявляти відверту зацікавленість до цих шляхів і до народів, через території яких вони проходили. У 138 р. до н.е. ханьський імператор У відрядив одного зі своїх вельмож Чжан Цяня в експедицію на Західні землі[45]. Головною метою був пошук союзників проти хунну (с. 268-269). Після багатьох пригод Чжан дістався Фергани, а потім вирушив на південь до Согдіани та Бактрії, де збирав інформацію про Парфію, Месопотамію і північно-західну Індію. На ринках, які він відвідав у Бактрії, він зі здивуванням побачив бамбук і тканину, виготовлену в китайській провінції Сичуань, що нагадувало про те, як далеко сягали мережі обміну. Доповідь Чжана імператору надихнула китайців на подальшу бурхливу діяльність. На захід відправлялися нові посольства, найбільші з яких налічували багато сотень людей, а за один рік могло бути відправлено до 10 дипломатичних місій. Китайський звіт про одну з них, відряджену приблизно у 100 р. до н.е., повідомляє:
Коли ханьські посланці вперше відвідали царство Аньсі (Парфія), цар Аньсі відрядив загін із 20 000 вершників, щоб зустріти їх на східному кордоні царства… Коли ханьські посланці вирушили назад до Китаю, цар Аньсі відправив своїх посланців, щоб супроводжувати їх… Імператор був у захваті.
(Ши-цзі 123, переклад Б. Вотсон)
Безсумнівно, що відкриття торговельних шляхів було на користь усім. Але допитливість китайців виходила за межі Центральної Азії та Парфії. Наприкінці І ст. н.е. китайський полководець Бань Чао, остаточно встановивши контроль над Західними землями (включно з Таримським басейном), почав усе більше цікавитися територіями на захід від Паміру. У 97 р. н.е. він відправив посольство на чолі з Гань Іном на розвідку. Гань дійшов аж до Харакса, великого порту, що з'єднував морські шляхи Індійського океану з караванними маршрутами через пустелю. Там він запитав про найкращий шлях до Середземного моря, на що місцеві торговці відповіли йому, що для цього потрібно здійснити дворічну морську подорож навколо Аравійського півострова, під час якої на мандрівника чекають численні випробування і ризики. Надаючи таку частково неправдиву інформацію, місцеві підприємці, ймовірно, намагалися захистити власні торгові монополії. Гань Ін вирішив відмовитися від подальшої подорожі й повернувся до Китаю, зібравши якомога більше відомостей з других вуст про римські світи від інших мандрівників.
Доказів того, що римські підприємці досліджували сухопутні шляхи до Китаю, майже не має. Це й не дивно, з огляду на те, що Рим і Парфійське царство часто знаходилися у стані війни, але під час мирних пауз македонський купець Маес Тіціан наприкінці І або на початку ІІ ст. н.е. подорожував із Середземномор'я аж до Паміру. У тексті, де згадуються його пригоди, додається, що, хоча він сам не ходив до Китаю, він "посилав туди інших". Пізніше один із китайських текстів повідомив, що під час правління імператора Хуань-ді, приблизно у 166 р. н.е., "Цар Да-Цінь [Римської імперії] Антун [Марк Аврелій] відправив послів, які пропонували слонову кістку, роги носорога й черепахові панцирі на кордоні з Аннамом (В'єтнамом): це було вперше, коли вони спілкувалися з нами". Це не справило на китайців ніякого враження, і вони додали: "У їхніх дарунках взагалі не було дорогоцінного каміння, і це змушує нас припустити, що посланці їх приховали". Більш вірогідним поясненням є те, що це була приватна торгова експедиція, а не офіційне імператорське посольство. Товари, які вони вирішили взяти, свідчать про те, що вони подорожували морем і збирали свій вантаж десь на півдні Азії. Те, що це була перша місія, яка досягла Китаю, означає, що далекі подорожі суходолом чи морем траплялися дуже рідко.
Торгівля між Китаєм і Парфією, що розпочалася після посольства ханьців у 100 р. до н.е., процвітала. Серед багатьох товарів, що подорожували караванними маршрутами, шовк був, мабуть, найбільш прибутковим, але китайські перли, ще одна коштовна річ, що не займає багато місця, також користувалися великим попитом на ринку. Серед іншого згадується залізо з Індії, а також високоякісна шкіра та спеції. Натомість китайці отримували скляний посуд із римської Сирії, а також екзотичних тварин, зокрема левів і перських газелей, яких надсилали в подарунок ханьським імператорам. Оскільки царям та імператорам подобався цей потік відповідних дарувань, держави були зацікавлені в тому, щоб сполучення між ними було безперешкодним і добре захищеним. У результаті процвітали й багатіли численні дрібні торговці, що працювали на тих шляхах.
Римська імперія: держава споживачів
Наприкінці Першої Пунічної війни (264–241 рр. до н.е.) Рим, до того часу невелика держава, обмежена італійським півостровом, придбав свою першу заморську територію – Сицилію. Незабаром теж саме сталося з островами Сардинією та Корсикою. Друга Пунічна війна (218–202 рр. до н.е.) дозволила Риму встановити контроль над великою територією південно-східної Іберії, а завдяки знищенню Карфагену у 146 р. до н.е., наприкінці Третьої Пунічної війни, Рим привласнив найбільш процвітаючу й родючу частину північноафриканського узбережжя. Того ж року Рим зруйнував Коринф і успадкував Грецію. Знищивши Карфаген і Коринф, дві потужні морські держави того часу, Рим встановив контроль над Середземномор'ям. Далі відбувалося подальше розширення території, як правило, у результаті військових завоювань, поки у 106 р. н.е., після підкорення Дакії та приєднання Аравії, імперія не досягла кордонів своєї екологічної ніші. Вона займала дві природні зони: Середземномор'я та помірний пояс Європи. На півдні була лише пустеля, на півночі лісова й степова зони, на заході Атлантичний океан. Жодних природних обмежень не було лише на сході, і саме там, як ми бачили, Рим і Парфія запекло змагалися за широку фронтирну зону, що простягалася між Кавказом і Євфратом.
7.4 Захоплення Сицилії після закінчення Першої Пунічної війни у 241 р. до н.е. стало першим кроком у зростанні Римської імперії. На початку ІІ ст. н.е. імперія простягалася від Сирійської пустелі до Атлантики й від пустель північної Африки до лісів північної Європи.
Траян був останнім з імператорів, який значно розширив кордони імперії. Ним рухали амбіції, але також і економічна необхідність: імперія перебувала у фінансовій кризі. Підкорення Дакії було мотивоване його бажанням заволодіти багатими родовищами срібла в цьому регіоні. Захоплення Аравії дозволило Риму мати більший контроль над торгівлею через Червоне море, усунувши посередників-набатеїв, а його походи до Месопотамії та Ассирії мали стати першим етапом подальшої експансії вздовж прибуткових торговельних шляхів на схід. Коли Адріан (правив у 117–38 рр. н.е.) прийшов до влади після раптової смерті Траяна, він поклав край цій політиці нескінченного розширення. Безпеку території імперії мали гарантувати чіткі кордони з належними гарнізонами, а економіку імперії треба було реформувати так, щоб вона стала самодостатньою.
Це був важливий момент в історії Риму. До цього часу політика, наскільки вона була визначена, полягала у постійній експансії. До занепадаючого ядра з високим рівнем споживання додавалися нові периферії, що виробляли все необхідне для утримання центру. Кожна провінція, приєднана до імперії, обкладалася великими податками, що викачували з неї всі надлишки. Частина доходів поверталася на підтримку провінційної адміністрації та захист кордонів, а решта йшла на фінансування центру, який нічого не виробляв. Доки імперія мала змогу залучати нові ресурси, система більш-менш працювала, але як тільки експансія припинялася, насувалася криза.
Адріан розумів, що імперія досягла своїх природних меж, і тепер ії треба було зробити самодостатньою. Його практичною відповіддю було заохочення більшої продуктивності. У Греції, Македонії та Малій Азії він збільшив кількість дрібних землевласників, а на імперські землі в Африці, що не оброблялися належним чином, залучив нових орендарів для вирощування оливок і фруктових дерев, надавши їм право передавати свої ділянки в спадок своїм родинам. В інших місцях імперські копальні здавалися в оренду приватним підприємцям. Ключовим аспектом економічних реформ були провінції, і саме в них Адріан заохочував інвестиції, особливо в міську інфраструктуру. Це було далекоглядне починання, і деякий час воно працювало. Але спустошлива чума, принесена зі сходу у 166 р. н.е., і вторгнення північних варварів підірвали цю систему, і провінції поступово втрачали спроможність виконувати свої фінансові зобов'язання. В умовах політичної анархії ІІІ століття ситуація лише погіршилася, і знадобилися драконівські реформи Діоклетіана, щоби стабілізувати економіку, але й то лише на короткий час.
Багато тогочасних римських спостерігачів добре усвідомлювали, що нестримне споживання було найбільшою загрозою для економіки. На початку І ст. н.е. імператор Тиберій, людина, що аж ніяк не відзначалася скромними уподобаннями, був засмучений потоком золота з імперії, який йшов на оплату "речей, що тішать жіноче марнославство; коштовних прикрас і тих розкішних дрібниць, які вичерпують скарби імперії. В обмін на дурниці наші гроші потрапляють у чужі країни й навіть до наших ворогів". Трохи пізніше Пліній Старший приєднався до заклику до поміркованості. Він стверджував, що імпорт східних предметів розкоші, таких як черепаховий панцир, ладан і шовк, послаблює Рим. Особливо його дратував шовк, у який так безсоромно одягалися римські жінки: "Скільки зусиль витрачено на його виробництво, з яких далеких країв везуть його, і все заради того, щоб римська матрона могла похизуватися на людях прозорим вбранням". Пліній Молодший підрахував, що щорічні витрати римської держави на оплату цієї розкоші становили 55 мільйонів сестерціїв[45], які сплачувалися Індії, і 45 мільйонів – Аравії та Сересу (Центральній Азії та Китаю).