Може дати непогану пораду, товариський, уникає дружити зі шпигами. Навіть священик і лікар не змогли переманути його на свій бік. Як бачиш, цей йолоп поводиться, мов справжній рицар, він нащадок Людовіка XV. Так, друже, це граф, справжній, його звати граф Жан Беракський. Щоправда, він довго здобував прихильність до себе серед нас, бо вчинив страшенно бридкий злочин, за що й потрапив на каторгу.
– Що він зробив?
– Пожбурив власну дитинку з мосту в річку, а що маля впало в такому місці, де води було мало, то йому вистачило мужності спуститися вниз, взяти його на руки й кинути в глибоку водоверть.
– Як? Це так, ніби він двічі втопив свою дитину?
– Один мій друг, який працює тут бухгалтером і який бачив його досьє, розповів мені, що цього дивака страшенно тероризувала знать з його оточення. А його мати прогнала на вулицю, наче сучку, матір маляти, яка була молодою покоївкою в замку. За словами мого друга, цього чоловіка зацькувала пихата й педантична мати, вона дуже принизила його за те, що він, граф, злигався з покоївкою, тож він уже не тямив себе, коли пожбурив дитину з мосту в річку, сказавши матері дитини, що відніс її до доброчинного закладу.
– Скільки йому дали?
– Лише десять років. Сам розумієш, Метелику, цей дивак не такий, як ми. Господиня дому, графиня, либонь, пояснила судові, що вбити дитину служниці – не такий уже й серйозний злочин, коли його вчиняють задля того, аби врятувати добре ім'я родини.
– Який висновок?
– Ну, я, знедолений хлопець паризької вулиці, дійшов такого висновку: цей граф Жан Беракський був дрібним шляхтичем, вихованим таким чином, що, крім голубої крові, все інше для нього не мало ніякого значення й не варте було того, щоб брати собі в голову. Може, людей, які його оточували, він і не мав за кріпаків, але принаймні вони були для нього людьми, не вартими уваги. А його мати, це претензійне й егоїстичне страховисько, так зацькувала свого сина, що він сам почувався кріпаком. Тільки на каторзі цей шляхтич, який гадав, ніби він мав право першої ночі, став шляхетною людиною – в повному розумінні цих слів. Це здається парадоксальним, але тільки тепер він є справжнім графом Жаном Беракським.
До островів Салю, цього незнайомого мені краю, лишилося плисти кілька годин. Я знаю, звідти важко втекти. Але все ж таки можна. І я, з насолодою вдихаючи морське повітря, думаю: "Коли ж цей зустрічний вітер стане для мене попутним вітром утечі?"
Ми підпливаємо. Ось і острови! Вони утворюють трикутник. Руайяль і Сен-Жозеф лежать у його основі, Дьябль – на вершині. Сонце, що вже хилиться до обрію, щедро осяває їх своїм промінням, тут уже не таким гарячим. Звідси острови можна добре роздивитися. Передусім упадає в око Руайяль зі своїм пласким кам'янистим карнизом довкола круглого горба заввишки понад двісті метрів. Вершина горба також пласка. Весь острів нагадує покладене на море мексіканське сомбреро зі зрізаним наголовником. Повсюди зеленіють високі кокосові пальми. Будиночки з червоними дахами надають острову неабиякої привабливості, й тому, хто не знає, що тут діється, може навіть захотітися доживати віку серед цієї краси. На плоскогір'ї височіє маяк – він, певне, світить уночі кораблям, щоб вони не розбилися в негоду об скелі. Тепер, коли ми підпливаємо ще ближче, я бачу п'ять довгих будинків. Белот пояснює: два з них – величезні бараки, де живуть каторжани. Третій, обнесений високим білим муром, – в'язниця посиленого режиму з камерами й карцерами. В четвертому будинку – лікарня для каторжан, а в п'ятому – лікарня для наглядачів. Схили острова всіяні будиночками під рожевою черепицею – там живуть наглядачі. Далі, майже впритул до Руайялю, лежить острів Сен-Жозеф. На н? ому менше кокосових пальм, менше листяних дерев, а посеред плоскогір'я видніє якась величезна халабуда. Зрештою я здогадуюсь – то в'язниця, і Белот це підтверджує. Він показує мені на будинки, що стоять трохи нижче: в них живуть каторжани, засуджені на короткі терміни. Ці будинки тягнуться понад самим морем. Виразно видно сторожові вежі з бійницями і ще будиночки, досить ошатні, з білими стінами й під червоними дахами.
Судно підпливає до Руайялю з південного боку, і острівця Дьябль нам уже не видно. Я тільки встигаю побачити на ньому величезну скелю, порослу кокосовими пальмами, а над морем – кілька будинків із жовтими стінами й закіптюженими дахами. Згодом я дізнаюся, що там живуть політичні засланці. Ми входимо в порт острова Руайяль, добре захищений від моря величезним молом. Мабуть, цей мол коштував життя багатьом каторжанам.
"Танон" дає три гудки й кидає якір за двісті п'ятдесят метрів від причалу. Цей бетонний причал дуже довгий і заввишки метрів три. Далі, паралельно до нього, тягнуться білі будинки. Я читаю чорні написи на їхніх стінах: "Пункт охорони", "Човнова служба", "Пекарня", "Адміністрація порту".
На причалі стоять каторжани й дивляться на наш корабель. Вони не в смугастому одязі, а в білих штанях і куртках. Белот пояснює мені, що той, хто має тут гроші, змиває з мішків від борошна написи й шиє з мішковини у кравців дуже м'яке й досить вишукане вбрання.
До "Танона" підпливає човен. Біля стерна – наглядач, ще двоє наглядачів з карабінами сидять біля бортів, а ззаду, коло стернового, стоять шість голих до пояса каторжан у білих штанях і гребуть величезними Веслами. Човен швидко долає відстань до корабля. За цим човном тягнеться на буксирі ще один, великий і порожній, схожий на рятувальну шлюпку. Обидва човни швартуються до "Танона". Спершу в порожній човен сходять начальники конвою і сідають на кормі. Потім на носі вмощуються двоє наглядачів з рушницями. Нам скидають з ніг ланцюги, але наручники залишають, і ми по двоє спускаємося в човен – десятеро з моєї групи й восьмеро з тієї, яка була на носі судна. І каторжани в білих штанях беруться за весла. Вони вернуться сюди ще раз і заберуть решту наших. На причалі ми шикуємося перед будинком з написом "Адміністрація порту" й чекаємо. Речей у жодного з нас нема. Засланці стоять за п'ять-десять метрів збоку й, не звертаючи уваги на наглядачів, голосно розмовляють з нами. Серед них чимало тих, хто разом зі мною плив на кораблі до Гвіани; вони тепло вітають мене. Корсіканці Сезарі й Ессарі, з якими я познайомився в Сен– Мартені, кажуть мені, що працюють у порту човнярами. Прибігає Шапар, якого я знав ще на волі у Франції. Анітрохи не остерігаючись наглядачів, він гукає до мене:
– Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в'язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав?
– Два роки.
– Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано.
– Дякую, Шапар. А де Дега?
– Він став бухгалтером. Дивно, що він ще не прийшов сюди. Дега жалкуватиме, що не побачився з тобою.
З'являється Галгані й рушає до мене. Але на шляху йому стає охоронець. Та Галгані відтручує його і каже:
– Ви ж не завадите мені обняти мого брата!
Ми обіймаємось, і він каже:
– Покладись на мене! – Потім відступає на кілька кроків.
– Що ти робиш?
– Працюю на пошті. Мене призначили там начальником.
– Усе гаразд?
– Ще б пак!
З човна сходять решта в'язнів і приєднуються до нашого гурту. З нас знімають наручники. Белот, граф Жан Беракський Тсуще кілька незнайомців виходять зі строю. Всі вони мають речові мішки. Один наглядач каже їм:
– Ідіть до табору.
Кожен закидає на плече свій мішок, і вони рушають дорогою, яка веде схилом нагору.
В супроводі шістьох наглядачів приходить комендант островів. Починається перекличка. Комендант перебирає щойно привезених каторжан. Наші конвоїри відходять від нас.
– Де бухгалтер? – питає комендант.
– Ось іде, начальнику.
Я бачу, як разом з наглядачем до нас простує Дега в білій куртці з гудзиками; в кожного під пахвою велика книга. Потім вони викликають по одному каторжан і реєструють усіх наново.
– Ви, в'язень такий-то, що мали реєстраційний номер такий-то, тепер матимете реєстраційний номер засланця такий-то.
Коли настає моя черга, Дега обіймає мене, тоді ще раз і ще. Підходить комендант.
– Оце і є Метелик?
– Так, пане коменданте, – відповідає Дега.
– Поводьтесь у в'язниці добре. Два роки минуть швидко.
У в'язниці
Човен готовий. З дев'ятнадцяти в'язнів у нього сядуть десять. Мене теж називають серед цих десятьох. Але Дега холодно заперечує:
– Ні, він попливе з останньою ходкою.
Я торопію, почувши, як тут розмовляють каторжани. Дисципліни не відчувається, всі поводяться так, ніби їм начхати на наглядачів. Я заводжу розмову з Дега. Він уже знає все про мене й про мою втечу. Йому розповіли засланці, що були зі мною в Сен-Лорані. Дега не жаліє мене, тільки від щирого серця каже:
– Ти, хлопче, заслуговуєш кращої долі. Дарма, пощастить наступного разу.
Навіть не докидає: "Тримайся". Дега знає, що мужності мені не забракне.
– Я працюю тут головним бухгалтером і маю добрі стосунки з комендантом. Поводься у в'язниці як слід. Я передаватиму тобі тютюн і харчі. Матимеш усе, що треба.
– Метелику, в дорогу!
Настала й моя черга.
– До побачення! Дякую всім за теплі слова!
І я сідаю в човен. За двадцять хвилин ми причалюємо до острова Сен-Жозеф. Я помітив, що в човні на шістьох веслярів і десятьох в'язнів було лише троє озброєних наглядачів. Отже, захопити човен було б дуже просто. На Сен-Жозефі потрапляємо до приймального пункту, де нас зустрічають два коменданти: комендант острова й комендант в'язниці. Потім у супроводі наглядачів рушаємо дорогою, яка підіймається вгору до в'язниці. Ніде не видно жодного каторжанина. Нарешті входимо у велику залізну браму з написом угорі "Дисциплінарна в'язниця" й одразу ж усвідомлюємо, наскільки все це серйозно. За брамою й муром сховані невеличкий будинок з написом "Адміністрація-дирекція" та три корпуси – А, Б і В. Нас ведуть до дирекції, і ми опиняємось у холодній залі. Коли дев'ятнадцять чоловік вишиковуються в два ряди, комендант в'язниці каже:
– В'язні, ви, мабуть, уже й самі здогадалися, що в цьому домі відбувають покарання ті, хто вчинив правопорушення на каторзі. Тут не намагаються вас виправити. Ми знаємо, що це марна праця. Однак ми пробуємо вас загнуздати. Тут діє одне правило: не розкривати пельки. Всі повинні дотримуватися повної тиші.