Тоді вона напосіла на свого старого дядька, благаючи його допомогти дістати дерево на хату. Від своєї бабусі дружина Енліке знала, що після смерті свого батька вона дістала у спадок частину печери, вхід до якої відомий тільки дядькові. Дядько жив тепер в їхньому домі, і племінниця так йому допекла своїми сльозами, що він пообіцяв показати вхід до печери.
Цим дядьком виявився старий Сантьяго Пакараті, який допомагав своєму братові Тімотео будувати очеретяний човен. Тепер усі чотири брати ловили для нас рибу. Робітників, що працювали на розкопках у Рано Рараку, згідно звичаїв древніх каменярів, я мав забезпечувати також і харчами. Я найняв групу рибалок, котрі, чергуючись, день і ніч ловили рибу та омарів для тих, що працювали в каменоломні. Це дозволило нам скоротити для остров'ян пайку м'яса, рису та цукру, які ми привозили з корабля у величезній кількості і які вмить зникали. Борошно нам довелось тримати вже лиш для себе. Тільки четверо старих братів і далі приходили до табору і одержували там сухарі: вони вмочали їх в кофе і їли, як тістечка. По хліб і тютюн для своїх братів до табору щодня приходив старий Сантьяго, і з ним ми особливо подружилися.
Щоб менше було мороки, ми спробували видати землекопам пайок зразу на тиждень. Але такий порядок неприйнятий на острові Пасхи: після першої ж спроби всі робітники їли й курили цілу ніч, а наступного дня вийшли на роботу сонні, з позеленілими обличчями. Вони непогано провели ніч, з'їли весь тижневий пайок, але тепер, пояснив нам Сантьяго, їм треба дати хоч сигарет, бо інакше цілий тиждень їм нічого буде курити. Довелось знов перейти на щоденний пайок, і всі залишились цим задоволені.
Ощадливість остров'янам не властива. Адже завтра вже інший день. Хака-ле — ось характерна приказка остров'ян. Зміст її приблизно такий: "Це все не має значення". Цю фразу місцевий житель вживає в усіх випадках: коли загубить ніж, розіб'є чашку чи навіть коли згорить його дім. Якось Арне лежав на ліжку в хаті старого Сантьяго і курив. Ненароком він упустив сигарету і, шукаючи недокурка, почав поспішно трусити солом'яний матрац, з якого вже курилось.
— Хака-ле, — сказав старий Сантьяго, з насолодою затягуючись своєю сигаретою. — Закури іншу.
В цій своєрідній атмосфері хака-ле і безжурних посмішок аку-аку були зовсім недоречні. Тому остров'яни намагалися не зустрічатися з ними, але не робили нічого, щоб позубитися їх. Аку-аку чатували на. людей у скелях, приносили їм нещастя.
Старий Сантьяго, цей веселий безтурботний дивак, був завжди задоволений життям і завжди посміхався. Та коли Арне якось сказав, що хоче поставити собі намет біля озера в кратері Рано Рараку і пожити там, обличчя Сантьяго враз спохмурніло. Сам Сантьяго нізащо в світі не ступив би й ногою вночі до цього кратера: за кожною статуєю ховаються аку-аку і свистять у заростях очерету.
Тому я дуже здивувався, коли старий Сантьяго погодився повести нас до печери. З археологів я вирішив узяти Арне, бо він найкраще знав Сантьяго. Крім того, з нами поїхали капітан, штурман і чілієць Санчес, які сподівалися, що їм теж пощастить побувати в печері.
Пізно ввечері наш джип зупинився біля маленької кам'яної хатини при дорозі, що вела в Рано Рараку. З дверей вийшов насторожений "син вождя", його дружина і незнайомий нам юнак, якого Енліке відрекомендував нам як сина Сантьяго.
— А де ж сам Сантьяго?
— Захворів і не може йти з нами. Але він пояснив синові, де печера.
Це була давня казка. Така несподівана зміна програми завжди призводила до того, що доводилось повертатися з нічим. Я вирішив перевірити, чи справді Сантьяго хворий, і зайшов до хати. Господар з жалібним виглядом сидів скоцюрбившись у кутку. Побачивши мене, він почав сухо кашляти. Ні температури, ні якихось інших ознак хвороби в Сантьяго я не виявив. Але з усього було видно: він страшенно жалкує, що дав нам обіцянку.
— Сантьяго, стара шельмо, ти ж здоровий, як бик. Невже ти боїшся аку-аку, коли я з тобою?
Він пожадливо схопив сигарету і затягнувся з такою насолодою, що все його обличчя, аж до вух, вкрилось зморшками.
— У мене болить спина, сеньйоре.
— Тоді ти повинен кинути курити.
— Але вона не дуже болить.
Я ще довго балакав й жартував із старим, поки він, нарешті, скривившись, дуже неохоче не вийшов з хати і не сів у машину. Тепер нас було в джипі дев'ятеро. Насуплений Сантьяго мовчки сидів біля мене і показував дорогу. Від Рано Рараку ми поїхали південним берегом ледь примітною колією вздовж кручі. Дороги ми не бачили, зате добре її відчували — доводилось міцно триматися, щоб не випасти з машини.
— Сеньйоре, це не така печера, в яких зберігають речі, — сказав раптом старик, сподіваючись, що в мене зникне цікавість до неї.
— Значить, у ній нічого немає?
— Ні, дещо є. Я не був там з того часу, як мені минуло сімнадцять років. Мені її показала перед смертю одна бабуся.
Не доїжджаючи до Ваїху, Сантьяго попросив нас зупинити машину, і решту шляху ми пройшли пішки.
Була ясна місячна ніч, коли ми спустились до скелястого берега. Я знову побачив унизу сріблясті хвилі, що штурмували лавові барикади. Сантьяго ніс саморобну мотузяну драбину — дві тонкі мотузки, скріплені кількома поперечними паличками. На краю урвища жінка Енліке передала Сантьяго пакуночок, з якого той витяг печене курча, загорнуте в бананове листя, і попросив мене з'їсти куприк "тому, що він показує печеру мені". В пакуночку був також печений батат, однак мені дістався тільки куприк. Інші ж навіть не' скуштували нічого — решту смачного курчати ми залишили на камінні.
Потім, повернувшись обличчям до моря, Сантьяго раптом заспівав притишеним голосом якусь монотонну пісню. Так само несподівано закінчивши співати, він обернувся до мене і несміливо заявив, що я повинен пообіцяти йому залишити в печері якусь річ, все одно яку. "Такий закон", пояснив він. Печера належить йому, в ній спочивають його далекі предки. Тому Сантьяго в пісні назвав аку-аку ім'я нового законного власника печери.
З цими словами він зачепив мотузяну драбину за лавовий виступ і нижній її кінець кинув в урвище. Я ліг на живіт і, звісивши голову над кручею, присвітив ліхтариком. Під нами теліпалась у повітрі мотузяна драбина — виходить, ми сиділи на карнизі, що нависав над водою. Сантьяго наказав синові роздягтись до трусів: той мав першим лізти вниз. Дуже незручно виявилось триматися за щаблі в тих місцях, де мотузка дотикалася до скелі. Крім того, щаблі були далеко один від одного. Тільки десять метрів відділяли нас від бурхливого моря, але доволі було й двох, щоб упасти і розбитись об каміння, що стирчало з води.
За кілька метрів під нами син Сантьяго раптом зник, теліпалась тільки порожня драбина. Ми висунулись і посвітили ліхтариком, але не бачили його: напевно, хлопець пробрався в непомітний згори отвір. Після нього вниз спустився Енліке і також зник у тому самому місці.
Коли черга дійшла до третього, ми, на свій подив, помітили, що "син вождя" повертається назад так швидко, як тільки йому дозволяють рідкі щаблі драбини.
— Ти щось побачив? — спитав я.
— Так, у печеру веде довгий тунель.
— А що є в печері?
— Ох, цього я не знаю. Я всередину не заходив, бо не звик до печер.
— Хто не звик до печер, той боїться дияволів, — зауважив старий Сантьяго, і "син вождя" погодився з цим. Дружина боялась за нього і тепер явно раділа, що він щасливо повернувся.
Спускаючись драбиною, я боявся не менше за свого, попередника, але зовсім з іншої причини. Я думав про лавовий виступ, за який було зачеплено драбину, і про свої стомлені пальці, що ледве тримались за щаблі там, де вони прилягали до скелі. Щоб дістати одною ногою до наступного щабля, доводилось згинати другу так, що коліно впиралось у підборіддя. Невдовзі я досяг того місця, де драбина вільно висіла в повітрі, і відразу помітив у кам'яній стіні вузький отвір, де зник син Сантьяго. Тримаючись щосили руками за обидві мотузки, я горілиць протискався між ними доти, доки ноги не потрапили у вузький отвір. Я засунув їх майже до колій, а тіло все ще висіло в повітрі в дуже незручному положенні. Чіпляючись долонями й ліктями за драбину; я намагався протиснутись глибше, але обпертись не було об що, а мотузяна драбина від моїх рухів ще далі відходила від скелі. Довелось підтягуватися, чіпляючись п'ятами й пальцями, поки в отворі не опинився живіт. Спина зовсім затерпла, коли я, нарешті, протиснувся всередину настільки, що наважився відпустити одною рукою мотузку і схопився нею за скелю. Коли я хотів відпустити й другу руку, драбина так шарпонулась, — що замалим не витягнула мене назад з отвору. Я повис обличчям догори, тільки наполовину затиснувшись у тунель. А "синові вождя" було за іграшку пробиратися сюди!
Нарешті, залізши цілком в отвір, я відчув себе в безпеці і підбадьорився. Посуваючись ногами вперед, я проповз ще кілька метрів і полегшено зітхнув, досягнувши низької печери. Саме тут Енліке чогось злякався і повернув назад.
Син Сантьяго вже засвітив свічку. Випроставшись, я побачив навколо себе скелети, Тут було поховано далеких родичів Сантьяго. Скелети були загорнуті в мати з побурілого очерету тотора. Очерет зотлів і розсипався від найменшого дотику. Частина кісток від часу набрала дивного голубувато-зеленого кольору. Біля двох скелетів, що лежали поруч з моїми коліньми, я помітив кілька маленьких пакуночків, загорнутих у такий самий зотлілий очерет. Обережно доторкнувся пальцями до пакуночка. Очерет обсипався, але всередині я намацав щось тверде.
Тут нас мало не спіткало нещастя. Намагаючись потрапити з мотузяної драбини у вузький отвір, Арне викручувався в повітрі, як акробат, і зламав собі ребро. Відчувши різкий біль, він ледве не звалився в урвище. Перелом виявився дуже складним. Арне потім серйозно казав, що сам чув, як тріснула кістка.
Ми допомогли Арне пролізти в печеру, і те, що він побачив, змусило його забути про біль. Він терпляче пересувався по низькому незручному гроту. Важко було збагнути, як у давнину остров'яни ухитрялись спускати з кручі через вузький отвір покійників. Правда, патер Себастьян розповідав мені, що були люди, які самі залазили в печери, щоб там померти.