Шум і рух у залі, з якої спішно виходила публіка, ще не затихли, коли Люесі вже стояла, простягаючи руки до свого чоловіка, тільки з любов'ю та втіхою на лиці.
— Коли б мені хоч доторкнутися до нього. Коли б мені ще раз тільки обняти його. О, добрі громадяни, коли б ви мали до нас хоч стільки жалю.
В залі залишився тільки тюремник з двома з тих чотирьох людей, що заарештували його минулого вечора, та Барсад. Народ увесь вийшов на вулицю дивитися на демонстрацію. Барсад запропонував тим, що залишилися:
— Нехай вона обніме його; це ж тільки один момент.
Вони мовчки погодилися, і ті перенесли її поверх лав в залі на підвищене місце, де він, перегнувшися через лаву для підсудних, міг обняти її.
— Прощай, люба коханко моєї душі. Моє прощальне благословення моїй любові.
Такі слова говорив їй чоловік, притискуючи її до свого серця.
— Я можу знести це, коханий Чарлзе. Не журися мною. Дай прощальне благословення нашій дитині.
— Посилаю його через тебе. Цілую її твоїми устами. Кажу їй "прощай" через тебе.
— Мужу мій! Ні! Ще хвилинку!
Він сам вирвався від неї.
— Ми розлучаємося ненадовго. Я почуваю, що це скоро розіб'є моє серце; проте я додержу свій обов'язок, поки зможу, а коли залишу її, то бог дасть їй друзів, як подав мені.
її батько підійшов за нею і вже хотів упасти на коліна перед ним, та Дарней простяг руку і вхопив його, викликнувши:
— Ні, ні! Що ви зробили, що ви зробили такого, щоб ставати навколюшки перед нами? Ми знаємо тепер, яку боротьбу ви переживали здавна. Ми знаємо тепер, чого зазнали ви, коли догадувалися про моє походження та коли ви дізналися про нього. Ми знаємо тепер, яку природну нехіть ви мусіли перемагати и подолати задля неї. Ми дякуємо вам од нашого щирого серця, з усією нашою щцрою любов'ю й пошаною.
Батько замість відповіді тільки вхопився за своє сиве волосся і рвав "його, стогнучи з горя.
— Інакше не могло и бути, — сказав в'язень.-—Все складалося на те, що сталося. Цілком даремне я намагався вчинити останню волю моєї бідної матері, і це привело мене до фатального зближення з вами. Ніколи з такого зла не могло вийти добра, щасливий кіне'ць не лежав, в самій природі такого нещасливого початку. Втішайтеся й простіть мене. Небо нехай благословить вас!
Його повели. Дружина випустила його з своїх обіймів і стояла та дивилася услід йому, молитовно зложивши руки і з таким сяйним виразом на лиці, що на ньому була навіть заспокійлива усмішка. Коли ж він зник за тюремними дверима, вона повернулася, люб'яче поклала голову на батькові груди, намагаючися заговорити з ним, і впала до його ніг непритомна.
Тоді вийшов із темного кутка, де стояв до цього часу непорушно, Сідней Картон і підійняв її. Тільки батько й містер Лоррі були з нею. Рука йому тремтіла, коли він підіймав її й підтримував голову; проте вигляд його виявляв не тільки жаль, а й відблиск гордости.
— Однести її до карети? Я не почуваю її ваги.
Він легко доніс її до дверей і ніжно поклав у карету. її батько й старий друг сіли в карету, а він поруч з візником.
Коли вони доїхали до дверей, де він перед кількома годинами стояв уночі, щоб уявити собі, на який грубий камінь на вулиці ступала її нога, він знов підійняв її і поніс по сходах до їх кімнати. Тут він поклав її на канапку, де її дитина та міс Прос плакали над нею.
— Не повертайте її до притомности, — сказав він тихо до останньої, — їй так краще; навіщо відживляти її, коли вона тільки зомліла.
— Ох, Картоне, Картоне, любий Картоне! — скрикнула маленька Люесі, підскочивши и палко обнявши його за шию, в запалі свого лиха. Тепер ви приїхали, і я думаю, що ви щось зробите, щоб допомогти якось мамі і якось врятувати тата. О, погляньте на неї, любии Картоне. Хіба можете ви, що із усіх людей так любите її, зносити, бачивши її такою?
Він нахилився до дитини й притулив її палаючу щічку до свого лиця. Потім ніжно відсунувся від неї й подивився на її непритомну матір.
Перш ніж піду, — сказав він і спинився, — чи можу я поцілувати її?
Потім пригадали, що коли він нахилився й доторкнувся своїми губами до її лиця, то він прошепотів якісь слова. Дитина, що була найближче до нього, говорила потім і оповідала своїм унукам, коли вона сама була гарною бабусею, що вона чула, як він сказав: "Життя за тебе".
Вийшовши до сусідньої кімнати, він враз повернувся до м-ра Лоррі та її батька, що йшли за ним, і сказав до останнього :
— Ви ще вчора мали великий вплив; спробуйте, принаймні, ще один раз. Оці судді, всі, що мають силу, дуже приязні до вас і дуже вдячні вам за послуги,— правда?
— Від мене не ховали нічого, що стосувалося до Чарлза, мене рішучо запевнили, що я врятую його, і я врятував.
Він відповідав з великим неспокоєм і дуже поволі.
— Спробуйте ще раз. Дуже мало залишається до завтрашнього півдня, проте спробуйте.
— Маю спробувати.
— Це добре. Я знаю, що така енергія, як ваша, чинила великі діла раніш цього, — хоч ніколи, додав він усміхаючись, а разом і зідхнувши, — таких великих, як оце. Проте спробуйте. Хоч і мало варте життя, коли зловживаємо ним, а все таки варте таких зусиль. Коли б не це, то ні по чому було б і пожертвувати ним.
— Я піду, — сказав доктор, — прямо до обвинуватця та до президента, піду й до інших, що їх краще й не називати. Я напишу ще й... Однак стривайте. Зараз на вулицях свято, і я ні до кого не доступлюся, аж поки стемніє.
— Це правда. Ну, надія, власне, пропала й небагато втратите, відклавши до вечора. Я хотів би тільки знати, оскільки вам пощастить; хоч пам'ятайте: я ні на що не сподіваюся. Коли ж думаєте, докторе Манетте, побачитися з тими страшними властями?
— Сподіваюся зараз, як стемніє. За годину чи за дві.
— Стемніє скоро після четвертої години. Додамо ще годину чи дві. Якщо я прийду до містера Лоррі о дев'ятій годині, то чи зможу я довідатися, що ви зробили, чи від нашого друга, чи від вас самих?
— Так.
— Щасти вам.
М-р Лоррі провів Сіднея аж до надвірніх дверей і вже виходивши доторкнувся до його плеча й вернув його назад.
— В мене нема найменшої надії, — сказав м-р Лоррі глухим і засмученим голосом.
— В мене теж немає.
— Коли б хто з тих людей, або навіть і всі ті люди разом схилилися до того, щоб помилувати його—а це вже дуже смілива думка; що їм його або чиє інше життя? — то я маю сумнів, чи наважилися б вони подарувати йому життя після тієї демонстрації в судовій залі.
— І я тієї самої думки. В тому шумі мені почулося, що впала сокира.
М-р Лоррі сперся рукою на одвірки і схилив на них свою голову.
— Не журіться, — сказав Картон дуже ніжно,— не сумуйте. Я заохочував доктора Манетта до тієї думки тому, що це, як я почуваю, колись може бути втішним для неї. Інакше вона могла б подумати, що до його життя поставилися дуже недбайливо й допустили загинути, а це може засмучувати Ті.
— Так, так, так, — відповів м-р Лоррі, витираючи собі очі, — ваша правда. Однак він загине; немає вже ніякісінької надії.
— Так. Він загине; немає ніякісінької надії, — як відгук промовив Картон і твердою ходою пішов униз по сходах.
Розділ XII.
ТЕМРЯВА.
Сідней Картон спинився на вулиці, не вирішивши ще остаточно, куди йти: "В Телсонівській банкірській конторі о дев'ятій годині", —сказав він з задумливим лицем.—"Чи не добре мені буде тим часом показатися? Думаю, що так. Краще, щоб ті люди знали, що тут є такий чоловік, як я. Розсудлива обачність, а може и потрібне підготування. Проте обережність, обережність, обережність! Треба добре обміркувати".
Стримуючи свої кроки, що тепер почали вже прямувати до певної цілі, він пройшовся раз чи двічі темною вже вулицею й Простежив у своїй думці всі можливі наслідки свого замислу. Перше враження підтвердилося. "Краще, — сказав він, остаточно вирішивши для себе питання, — щоб ці люди знали, що тут є така людина, як я". І він повернув прямо до передмістя св. Антона.
Дефарж сьогодні сказав про себе, що він держить винарню В передмісті св. Антона. Для людини, що добре знала місто, не тяжко було самому знайти потрібний будинок, не питавшися нікого. Знайшовши цей будинок, Картон знов вийшов з тих тісних вулиць, пообідав у ресторані й по обіді добре заснув. Вперше за багато років він не пив будь-яких міцних напоїв. З минулого вечора він не пив нічого, крім декількох ковтків легкого вина, а вчора ввечері він поволі вилив горілку в камін м-ра Лоррі, як людина, що назавжди покінчила з нею.
Була сьома година, коли він прокинувся освіжений і вийшов знов на вулицю. Йшовши до передмістя св. Антона, він спинився коло вікна крамниці, де було дзеркало, трохи поправив розв'язаний галь— стух, комір свого плаща і впорядкував розпатлане волосся. Зробивши це. він попрямував до Дефаржевої винарні й увійшов до неї.
Випадково у винарні не було нікого, крім Жака Третього з рухливими пальцями та скрипливим голосом. Ця людина, яку він бачив серед присяжних, пила стоячи коло прилавка й розмовляла з Дефаржами, чоловіком і жінкою. Помста так само брала участь у розмовах як невідмінний член винарні.
Коли Картон увійшов і попросив (дуже ламаною французькою мовою) невеличку міру вина, мадам Дефарж скинула на нього оком спочатку байдуже, потім пильніше й пильніше, а далі підійшла до нього сама й спитала, що він замовив.
Він сказав знову, що говорив.
— Англієць? — спитала мадам Дефарж, зацікавлено підводячи свої темні брови.
Він подивився на неї так, наче йому тяжко було зрозуміти звук навіть єдиного французького слова, і відповів з попереднім дуже виразним французьким акцентом:
— Так, мадам. Я — англієць.
Мадам Дефарж вернулася до прилавка, щоб налити вина, а він узяв якобінську газету і вдавав, що йому тяжко розуміти, що там написано; він ясно почув, як вона казала:
— Клянуся вам, як він схожий на Евремона.
Дефарж приніс йому вина й сказав йому:
— Добрий вечір.
— Що?
— Добрий вечір.
— А! добрий вечір, громадянину, — сказав він, наливаючи шклянку вина. — О, і вино добре. П'ю за Республіку.
Дефарж вернувся до прилавка ñ сказав: "1 справді, трохи схожий". Мадам відмовила сердито: "Клянусь, що навіть дуже схожий". Жак Третій примирно зауважив: "Тому вам так здалося, що ви про нього дуже багато думаєте". Люб'язна Помста додала сміючися: "Так, правда. І ти з таким задоволенням ждеш побачити його ще раз".
Картон стежив за рядками ñ словами своєї газети, водячи пальцем, з надзвичайно пильним і зосередженим виглядом.