Вони лягали під крислатими деревами, де сніг не був надто глибоким, і лежали з підведеними від голоду животами, а холод стискав їх у своїх сталевих обіймах і заморожував кров у їхніх жилах. Навіть худоба, стоячи по груди в сіні у годівниць, втрачала усяке бажання чинити опір безжальним обіймам морозу. До ранку ті, що залишилися живими, шкутильгали з обмороженими ногами, вухами або хвостами. Через деякий час шкіра на ногах починала облазити, а вуха та хвости відвалювалися. Відколи ми оселилися на струмку, такої зими ще не було. Весна теж була не кращою. 25 квітня ми загрузили шкірки на в'ючних коней і вирушили в Риск-Крік. Навколо, куди б ми не глянули, не було ні шматочка чистої землі. На луках ще лежав сніг завтовшки понад два фути і такий щільний, що вранці, поки ще підморожувало, ним можна було скакати галопом на коні, як асфальтованою дорогою. Цієї пори року такий сніг, мабуть, ще можна знайти високо в горах, але не в нас, у низині, на висоті трьох тисяч футів над рівнем моря.
Було 25 квітня 1948 року. Ми досі не чули голосу жодного гусака, і в окрузі не з'явилося жодного синього птаха чи дрозда. Нам здавалося безглуздим їхати в Риск-Крік зі шкірками верхи на конях, а не на джипі. Але ні автомашина, ні віз не змогли б проїхати цим настом. Спочатку ми розчищали санний шлях до Риск-Кріка, але одного разу наприкінці січня його занесло. На відкритих місцях і на Долині Озерних Островів кучугури досягали висоти дванадцяти-п'ятнадцяти футів. Навіть тепер, хоча травень був зовсім близько, кучугури ще збереглися, і, щоб дістатися Риск-Кріка на конях, не запряжених у сани, доводилося обходити ці кучугури по високих грядах.
— Наш старий струмок зовсім збожеволіє, коли сніг перетвориться на воду, — сказав я Ліліан, прив'язуючи в'ючних коней один за одним і підтягуючи попруги.
— Що швидше він розтане, то краще, — відповіла вона. — Мені до смерті набрид цей сніг, я навіть не хочу, щоб знову було Різдво, — і вкотре, відколи всі березневі листочки в календарі були відірвані, вона жалібно запитала: — Господи, та коли ж нарешті прийде весна?
— Весна? — перепитав я посміхаючись. — Нині весни не буде. Коли сніг разом збереться розтанути, вже почнеться літо. — І, як виявилось, я був недалеким від істини.
Того ранку у вітрі ще відчувався подих зими. Він дув із північного заходу, різкий і пронизливий. Ліліан укуталася в кремовий светр з високим коміром і яскраво-червону куртку з товстого сукна, яку вона перешила собі з моєї. Ліліан частенько брала моє старе пальто або штани, які, на мою думку, давно настав час викинути на смітник, і за допомогою ножиць, голки і нитки примудрялася зробити собі витончений наряд. Цьому вона навчилася у важкі роки, коли гроші траплялися так само рідко, як діаманти, і коли жоден клаптик одягу не викидався, якщо його можна було пустити у справу за допомогою нитки, голки та вміння.
Візі осідлав свого жеребця, застебнув ремінь на шиї коня. Він натягнув шкіряні штани, застебнув куртку з овчини, зав'язав вуха на шапці так, щоб вони були спущені наполовину, і встав попереду коней, випроставшись на весь свій довгий зріст. Він загнуздував коней і одягав штани майже механічно, ніби коні, вуздечка і штани знаходилися за десятки миль від нього. У ці дні Візі майже все робив механічно, проте добре. Часто Ліліан або я бачили, як він переривав роботу на півдорозі і дивився кудись у далечінь, ніби в той момент його думки були далеко за горами і були зайняті чимось, що не мало жодного відношення до того, що він робив. Але ні я, ні Ліліан ніколи ні про що не питали його. Ми знали: прийде час, і Візі сам скаже нам про те, що бачилося йому там, за горами, вдалині, і, хоча ми боялися тієї години, коли він скаже нам про свої думки, ми знали, що настане день, коли він повинен буде нам це сказати.
Ця зима занапастила бозна-скільки оленів і лосів і відібрала у багатьох фермерів чимало худоби, але нас вона помилувала. В'ючні коні везли понад тисячу шкурок ондатри вартістю по півтора долари кожна. Наприкінці лютого болота вкрилися верховою водою і знову змерзли. Ондатри підняли свої хатки вище, і, оскільки в березні зовсім не було снігу, можна було, стоячи на краю болота, всюди бачити верхівки їхніх хаток, навіть без міток. Зима була дуже довгою і ніяк не хотіла поступатися весною, тому лід довго залишався міцним, і ми промишляли ондатру аж до 20 квітня. Ми могли б продовжувати промисел і досі, якби Візі і мені не набридло діставати з капканів здобич і білувати, а Ліліан не втомилася б від розтягування шкірок.
Шлях у Риск-Крік відібрав у нас тринадцять годин, тому що нам час від часу доводилося петляти і обходити кучугури, щоб коні не загрузли по груди в снігу. У Риск-Кріку ми розвантажилися та відправили шкурки на аукціон. Тисяча сто шкурок — надто велика кількість, щоб торгуватися з місцевими скупниками. Відправивши шкірки, ми провели кілька днів у неробстві в Риск-Кріку: слухали розмови, обговорювали проблеми минулої зими і міркували про те, коли нарешті настане весна. Потім ми осідлали коней і повернулися до свого будинку біля струмка.
Весни у справжньому значенні цього слова не було. Здавалося, що зима, засоромившись того, що вона так довго мучила всіх і вся, раптово померла, надавши літу можливість поховати її й утрамбувати її могилу. Наприкінці першого тижня травня високо над будинком з'явився перший ланцюжок гусей, що летіли на північ. Потім з'явилися дрозди, а за ними прилетіла пара синіх птахів, несучи в дзьобах засохлі травинки для гнізда. Слідом за синіми птахами з'явилися ластівки, а за ними буквально по п'ятах прилетіли колібрі. Ми не пам'ятали, щоб колись так багато перелітних птахів повернулося майже одночасно до нас у тайгу. Зазвичай дрозди прилітали за два тижні до синіх птахів, а ті своєю чергою на тиждень випереджали ластівок. Але навесні 1948 року всі птахи прилетіли майже одночасно, поспішаючи якнайшвидше закінчити будівництво гнізд і відкласти яйця. До середини травня градусник, який, здавалося, зовсім недавно похмуро показував 45° нижче нуля, тепер показував у тіні 27° вище нуля. Кучугури танули буквально на очах. За одну ніч вода в струмку Мелдрам піднялася майже на чотири фути, в нього впадали сотні жадібних струмочків, що збігали з порослих лісом схилів. Така ж картина була як на інших незліченних струмках, які мали назву, так і на безіменних, які протікали по наших краях, щоб зустрітися біля однієї потужної річки.
Нам було не по собі, коли на заході сонця ми виходили на поріг будинку і стояли прислухаючись. Струмок спінювався біля підніжжя гребель на загатах і перетікав через них з оглушливим ревом. На струмку було безліч гребель, і вода потужним потоком мчала його руслом, обмацуючи греблі, щоб знайти слабке місце і прорватися, змітаючи все на своєму шляху.
Що буде, якщо греблі, збудовані бобрами, не витримають напору води? Що буде там, у долині, біля гирла струмка, де люди орють городи, боронують луки чи сіють овес? Що буде, якщо знесе греблі і десятки тисяч кубометрів води з ставків ринуть лавиною до річки Фрейзер? Якщо греблі прорве, то городи, луки та поля, засіяні вівсом, перетворяться на озера.
Сніг зійшов майже одночасно й у низинах та на горах. Він весь водночас перетворився на воду, і тепер вся ця вода текла у річку Фрейзер. Ось уже півстоліття чи більше, як річка Фрейзер жодного разу не виходила з берегів. Навесні 1948 року біля гирла річки на осушених землях працювали тисячі людей, орючи і засіваючи поля. Вони вважали себе у повній безпеці, вважаючи, що греблі та набережні, збудовані з того часу, як річка востаннє вийшла з берегів, були досить міцними, щоб стримати натиск води, хоч би як високо вона піднялася. Та земля, на якій тепер стояли їхні будинки, була відібрана біля річки. Осушена і забезпечена іригацією, ця земля давала величезні врожаї сіна, зерна, овочів і фруктів. Ця земля приносилася весняними водами річки протягом багатьох років. І ось наприкінці травня і на початку червня 1948 року річка готувалася повернути відібрані в неї землі. Річка Фрейзер, яку живили тисячі дрібних струмків і весняні води таких досить великих річок, як Нечако, Коттонвуд, Куэснел, Чілкотин, Північний і Південний Томпсон, піднімалася все вище і вище, шукаючи в дамбах місце, де вона могла б прорватися. Подібно до мурашок у мурашнику люди снували вздовж дамб вдень і вночі безперервно, підвозячи мішки з піском. Самоскиди та всілякі землерийні машини були кинуті на те, щоб зміцнити барикади і стримати шалений напір річки. Але вся їхня праця була марною. Протягом років люди були господарями, а річка їх слугою. Тепер на мить річка знову стала господарем становища, а людина розгублено і безсило стояла перед стихією, що розбушувалася.
Дамби набухали від води, що напирала на них. У сотнях різних місць крізь них сочилася вода. Річки здіймалися все вище і вище. Тепер вода досягала верхівок насипів, і не в силах протистояти її натиску дамби піддалися, і крізь них ринули потоки, затоплюючи осушені землі.
Долина річки Фрейзер знову перетворилася на озеро. Люди покидали будинки. Худоба тонула на пасовищах, де вона недавно мирно щипала траву. Будинки та сараї плавали у воді, як тріски на бобровому ставку. Дорогами, де всього день чи два тому йшли потоком автомобілі, тепер пересувалися човнами. Рейки Канадської Тихоокеанської та Канадської Національної залізниць були покриті шаром води завглибшки кілька футів. Залізничне сполучення між Ванкувером та східною частиною Канади було перерване. Річки та струмки, що живили річку Фрейзер, змивали збудовані на них греблі так само легко, як океанський приплив змиває пісок.
Навесні 1948 року на струмку Мелдрам, за нашими підрахунками, було близько двохсот бобрів. І в той час болісної невідомості, коли прорив хоча б однієї великої греблі міг призвести до руйнування всіх нижчих гребель, нам майже нічого не залишалося робити, як надіятися і сподіватися на самих бобрів. І все ж здавалося малоймовірним, що бобри зможуть протистояти стихії, що розбушувалася, тоді, коли людина абсолютно безсила.
Але бобри нас не підвели. Вони приходили зі своїх хаток на береги і всю ніч безперервно до світанку невтомно працювали.