Дракула

Брем Стокер

Сторінка 50 з 83

Але впевнена, він ніколи так не вважатиме. Він — справжній джентльмен. Я бачила, що його серце розбите, тому сказала йому:

— Я любила Люсі і знаю, що вона значила для вас, а ви для неї. Ми були неначе сестри, а тепер вона пішла. Якщо хочете, я готова стати вам сестрою по нещастю. Я знаю, як вам боляче, хоча ніколи не зможу збагнути глибини вашого болю. Якщо підтримка і співчуття допоможуть вам у нещасті, дозвольте мені в ім'я Люсі вам прислужитися.

У цей момент бідолашного хлопця знову опанувало горе. Мені здалося, що так виходив увесь біль, який він останнім часом тримав у собі. Він був ув істеричному стані, здіймав руки і стискав долоні. Він підскочив і знову сів, а сльози градом котилися по його щоках. Я відчувала безмежний жаль до нього і несвідомо розтулила йому свої обійми. Ридаючи, він поклав голову мені на плече і плакав, як мале дитя.

Кожна жінка має материнські почуття, і це змушує нас, жінок, бути вищими за дрібниці. Відчувши голову цього великого засмученого чоловіка на своєму плечі (він здався мені дитиною, яка колись лежатиме в мене на грудях), я погладила його по голові так, ніби він був моєю дитиною. Водночас у мене навіть і гадки не було, як дивно все це сприймається зовні.

Незабаром його ридання стихли, він підвівся і вибачився, хоча його поведінка не викликала в мене відрази. Він розповів мені, що днями і ночами, сумними днями і безсонними ночами, не міг ні з ким побалакати, хоча чоловікові, що відчуває горе, потрібно виговоритися. Поруч із ним не було жодної жінки, яка могла б підтримати його або якій він міг би відкрити жахливі обставини і говорити вільно.

— Зараз я знаю, як мені було боляче, — сказав він, витерши сльози. — Але я справді поки що не знаю, і ніхто не може знати, як сильно ви мене сьогодні підтримали. Я з часом це усвідомлю краще, і повірте, я не невдячний зараз, моя вдячність зростатиме разом із моїм усвідомленням. Дозвольте мені заради нашої любої Люсі бути вам братом на все життя.

— Заради нашої любої Люсі, — повторила я, і ми потиснули одне одному руки.

— І заради вас самої, — докинув він. — Бо якщо людська повага і вдячність варта завоювання, то ви сьогодні завоювали мене. І якщо в майбутньому прийде час, коли вам знадобиться допомога, лише покличте — і вас почують. Але сподіваюся, що вона вам не знадобиться і ніщо не затьмарить вашого життя, сповненого сонячного сяйва. Але якщо це таки станеться, пообіцяйте, що дасте мені знати.

Він був такий щирий, а його рана була такою свіжою, що я відчула: я підтримаю його, сказавши "обіцяю".

Ідучи коридором, я побачила містера Моріса, який дивився у вікно. Почувши мої кроки, він обернувся.

— Як Арті? — спитав він. Потім, помітивши мої почервонілі очі, провадив:

— Бачу, що вам довелося втішати його. Мій бідолашний приятель! Це йому потрібно. Ніхто, крім жінки, не може допомогти чоловікові з розбитим від горя серцем, не може втішити його.

Він боровся із власною бідою так мужньо, що коли я дивилася на нього, в мене аж серце кров'ю обливалося. Я побачила в його руках мій надрукований щоденник і подумала: коли він читатиме його, то все одно зрозуміє, як багато мені відомо, тому сказала йому:

— Я би хотіла втішити всіх, хто має сердечний біль. Якщо хочете, я буду вам другом, і ви можете прийти до мене по підтримку, якщо потребуватимете її. Згодом ви зрозумієте, чому я вам це говорю.

Побачивши, що я говорю від щирого серця, він нахилився, взяв мене за руку і, піднісши її до вуст, поцілував. Це здалося мені жалюгідною втіхою для такої мужньої і некорисливої душі, і я, піддавшись на секундний порив, нахилилася і поцілувала його. Сльози виступили на його очах і клубок підкотився до горла, а проте він цілком спокійно мовив:

— Маленька дівчинко! Ви ніколи не пожалкуєте про цю щиросердну доброту, ніколи в житті! — сказавши це, він зайшов у кабінет до свого друга.

"Маленька дівчинко" — так само він називав і Люсі, якій довів свою дружбу.

Розділ 18

Щоденник доктора Сьюарда

30 вересня

Я повернувся додому о п'ятій і побачив, що Годалмінґ і Моріс не тільки приїхали, а й встигли вивчити копії різних щоденників і листів. Гаркер іще не повернувся із зустрічі з носіями, про яких мені написав доктор Теннессі. Місіс Гаркер налила нам по чашці чаю, і щиро кажучи, за весь час, що я живу тут, цей старий будинок уперше нагадав мені справжню домівку. Коли ми закінчили чаювати, місіс Гаркер мовила:

— Докторе Сьюард, чи можу я вас попросити про послугу? Я би хотіла побачити вашого пацієнта, містера Ренфілда. Ви дозволите? Мене дуже зацікавило те, що ви написали про нього у своєму щоденнику.

Вона так благально дивилася на мене і мала такий гарненький вигляд, що я не зміг їй відмовити. У мене не було вагомих підстав для відмови, тож я взяв її з собою.

Зайшовши до кімнати Ренфілда, я повідомив йому, що одна леді хотіла би поглянути на нього, на що він відповів просто:

— Навіщо?

— Вона обходить весь будинок і хоче бачити усіх його мешканців, — обізвався я.

— О, дуже добре, — сказав він. — Нехай приходить, але вона мусить трішки зачекати, поки я приберу свою кімнату.

У нього був своєрідний метод прибирання: він просто проковтнув усіх мух і павуків, що були у коробках, перш ніж я встиг зупинити його. Досить очевидним було те, що він побоювався втручання. Покінчивши зі своїм огидним заняттям, він весело сказав:

— Нехай леді заходить, — і всівся на край ліжка, схиливши голову і при цьому звівши брови так, щоб бачити, як вона увійде. На мить мені здалося, що він має якісь насильницькі наміри, бо я пам'ятав, яким він був спокійним, перш ніж напасти на мене у моєму кабінеті. Я став так, щоб схопити його в разі, якщо він раптом спробує атакувати її.

Вона увійшла до кімнати з невимушеною грацією, яка одразу ж викликала повагу в божевільного, бо невимушеність — це одна з рис, яку божевільні понад усе поважають. Місіс Гаркер підійшла до нього, мило всміхнулася і простягнула долоню.

— Доброго вечора, містере Ренфілд, — мовила вона. — Бачите, я про вас знаю від доктора Сьюарда.

Він відгукнувся не одразу, але очі його уважно роздивлялися її, вираз обличчя він мав похмурий. Потім на його виду відбилося здивування, яке перейшло у сумнів, а тоді, на мій величезний подив, він сказав:

— Ви ж не та дівчина, з якою доктор хотів одружитися, еге ж? Ви не можете бути нею, ви ж знаєте, що вона померла.

Місіс Гаркер приємно всміхнулася і відповіла:

— О ні! У мене є чоловік, за якого я вийшла заміж ще до того, як познайомилася з доктором або він зі мною. Я місіс Гаркер.

— Тоді що ви тут робите?

— Ми з чоловіком приїхали в гості до доктора Сьюарда.

— Не залишайтеся тут.

— Але чому?

Я подумав, що спілкування у такому руслі може бути неприємним для місіс Гаркер, так само як і мені, тому я змінив тему:

— Звідки ви знаєте, що я хотів із кимось одружитися?

Його відповідь прозвучала презирливо; зробивши паузу, він перевів очі з місіс Гаркер на мене, а потім знову на неї:

— Що за дурне запитання!

— Я так не гадаю, містере Ренфілд, — миттю вступилася за мене місіс Гаркер.

Він відповів їй настільки люб'язно і шанобливо, наскільки до мене поставився зневажливо:

— Ви ж, звісно, розумієте, місіс Гаркер, що коли людину так люблять і поважають, як ми нашого господаря, то наше маленьке товариство цікавить усе, що його стосується. Доктора Сьюарда люблять не тільки його родичі та друзі, але і його пацієнти, серед яких є й такі, що, маючи важкі розлади душевної рівноваги, схильні викривлювати причини і наслідки. Відтоді як мене утримують у лікарні для душевнохворих, я не міг не помітити, що софістичні тенденції деяких із мешканців цього закладу схильні до помилок non causa[20] й ignoratio elenche.[21]

У мене просто рот роззявився від такого розвитку подій: мій найулюбленіший пацієнт, найяскравіший представник свого типу, сипав термінами елементарної філософії і тримався, як бездоганний джентльмен. Не здивуюся, коли це місіс Гаркер своєю присутністю зачепила якусь струну в його пам'яті. Якщо ця нова фаза виникла спонтанно або через її несвідомий вплив, значить, вона повинна мати якийсь рідкісний дар або силу.

Деякий час ми продовжували розмову. Побачивши, що Ренфілд на вигляд був цілком розсудливий, вона наважилася, спершу запитливо подивившись на мене, перевести розмову до його найулюбленішої теми. Я знову був уражений, бо він заглиблювався в проблеми з неупередженістю цілковито нормальної психіки. Він навіть наводив себе у якості прикладу, коли посилався на певні речі.

— Я є прикладом людини, яка має чудернацькі переконання. Справді, немає нічого дивного в тому, що мої друзі були занепокоєні й наполягали на тому, щоб я перебував під контролем. Я уявляв, що життя — це позитивне і нескінченне існування, й тому, поглинаючи велику кількість живих істот, хай який вони мають ступінь розвитку чи подобу, можна необмежено продовжити собі життя. Одного разу я так поклався на свої переконання, що фактично спробував забрати людське життя. Лікар, який стоїть тут, підтвердить мої слова, що одного разу я намагався вбити його з метою посилення своєї життєвої сили, асимілювавши своє тіло з його життям за допомогою його крові, виходячи, звісно, з фрази зі Святого Писання: "бо душа тіла — в крові вона".[22] Хоча насправді продавець цієї панацеї настільки вульгаризував трюїзм, що він став вартий презирства. Чи не так, лікарю?

Я ствердно кивнув, бо був до того здивований, аж заледве розумів, що думати чи говорити. У мене в голові не вкладалося, що це саме він на моїх очах поїдав павуків і мух ще п'ять хвилин тому. Глянувши на годинник, я побачив, що мені вже час їхати на станцію зустрічати Ван Гелсінґа. Отже я сказав місіс Гаркер, що вже йду. Перш ніж залишити кімнату, вона люб'язно звернулася до Ренфілда:

— До побачення і сподіваюся, що зможу вас бачити частіше і за сприятливіших обставин.

На мій подив, він кинув:

— До побачення, дорогенька. Молю Бога, щоб я більше ніколи не побачив вашого гарненького личка знову. Хай Він благословить і боронить вас!

Вирушаючи на станцію зустрічати Ван Гелсінґа, я залишив чоловіків удома.

47 48 49 50 51 52 53

Інші твори цього автора:

Дивіться також: