Прийшов Коклес, і юнак звелів одвести незнайомця до пана Морреля.
Коклес пішов попереду; незнайомець попрямував за ним.
На східцях вони зустріли гожу молоду дівчину років шістнадцяти чи сімнадцяти, що занепокоєно зиркнула на незнайомця.
Коклес не помітив виразу її обличчя, та незнайомець, либонь, не пропустив його поза увагою.
– Пан Моррель у своєму бюро, панно Жюлі? – поспитався скарбник.
– Так, мабуть, – невпевнено відказала дівчина. – Зазирніть туди, Коклесе, і якщо батько там, скажіть, що до нього відвідувач.
– Доповідати про мене було б даремно, – встряв англієць. – Пан Моррель не знає мого імені; досить сказати, що я старший порученець фірми "Томсон і Френч", із якою компанія вашого тата має стосунки.
Дівчина пополотніла і почала спускатися в діл, а Коклес із незнайомцем піднялися нагору.
Жюлі ввійшла до бюро, де був Емманюель, а Коклес за допомогою ключа, який був у нього, що свідчило про його вільний доступ до господаря, відімкнув двері в кутку майданчика третього поверху, впустив незнайомця до передпокою, потім відімкнув другі двері, причинив їх за собою, лишивши представника фірми "Томсон і Френч" на хвильку самого, і небавом знову вийшов, давши на здогад, що той може увійти.
Англієць увійшов; пан Моррель сидів за письмовим столом і, блідий від хвилювання, із жахом дивився на стовпці свого пасиву.
Угледівши незнайомця, пан Моррель згорнув рахункову книгу, підвівся, подав йому стільця; потім, коли незнайомець сів, опустився у свій фотель.
За ці чотирнадцять років статечний купець дуже змінився; на початку нашої розповіді йому було тридцять шість років, а тепер уже заносилося до п'ятдесяти. Чуприна його посивіла: клопоти поорали бганками чоло; самісінький його погляд, колись такий твердий і рішучий, став тьмяний і невпевнений, наче остерігався зупинитися на якійсь думці чи на чиємусь обличчі.
Англієць дивився на нього з цікавістю, що, вочевидь, поєднувалася зі співчуттям.
– Мосьпане, – сказав пан Моррель, що його збентеження дедалі посилювалося від цього пильного погляду, – ви хотіли поговорити зі мною?
– Так, добродію. Ви знаєте, від чийого імені я дію?
– Від імені банкового дому "Томас і Френч", принаймні так сказав мені скарбник.
– Авжеж. Банковий дім "Томсон і Френч" упродовж двох місяців має заплатити у Франції від трьохсот до чотирьохсот тисяч франків, тож, знаючи вашу виняткову точність у виплатах, він зібрав усі зобов'язання за вашим підписом і доручив мені, коли терміни цих зобов'язань спливатимуть, отримувати від вас належні суми і розпоряджатися ними.
Тяжко зітхнувши, Моррель провів долонею по вогкому чолу.
– Отож, – запитав він, – у вас є векселі з моїм підписом?
– Так, причому на досить чималу суму.
– І на яку? – запитав Моррель, намагаючись промовляти рівним голосом.
– По-перше, – сказав англієць, дістаючи з кишені жмут паперів, – ось уступний запис на двісті тисяч франків, що його зробив на вашу фірму пан де Бовіль. Визнаєте ви цей борг панові де Бовілю?
– Авжеж, він помістив у мене цю суму на чотири з половиною відсотки п'ять років тому.
– І ви повинні повернути їх йому...
– Одну половину п'ятнадцятого числа цього місяця, а другу – п'ятнадцятого числа майбутнього місяця.
– Ага! Далі ось іще векселі на тридцять дві тисячі п'ятсот франків, їхній термін спливає наприкінці цього місяця. Вони підписані вами й передані нам пред'явниками.
– Я визнаю їх, – сказав Моррель, почервонівши від думки, що, може, вперше в житті буде неспроможний заплатити за своїми зобов'язаннями. – Це все?
– Ні, пане, у мене є ще векселі, що їхній термін спливає наприкінці наступного місяця, їх передала нам компанія "Паскаль" і компанія "Вайлд і Тернер" на суму десь біля п'ятдесяти п'яти тисяч франків; усього двісті вісімдесят сім тисяч п'ятсот франків.
Поки тривали ті обрахунки, сердешний Моррель зазнавав просто-таки пекельних мук.
– Двісті вісімдесят сім тисяч п'ятсот франків, – повторив він несамохіть.
– Авжеж, мосьпане, – відказав англієць. – Проте, – провадив він, трохи помовчавши, – не приховую від вас, пане Моррелю, що за всієї поваги до вашої чесності, яка досі не зазнала ані однісінької догани, у Марселі ходять чутки, що ви незабаром не зможете відповідати за вашими зобов'язаннями.
Почувши ту майже брутальну заяву, пан Моррель страшенно пополотнів.
– Мосьпане, – сказав він, – досі, – а вже минуло понад двадцять чотири роки відтоді, як мій батько передав мені нашу компанію, яку він сам очолював упродовж тридцяти п'яти років, – досі жодне зобов'язання за підписом "Моррель і син", що його подали до моєї каси, не було неоплачене.
– Авжеж, це я знаю, – відказав англієць, – та будемо розмовляти відверто, як і належить чесним людям. Скажіть, ви зможете заплатити й за цими зобов'язаннями з такою самою точністю?
Моррель здригнувся, але твердо поглянув в обличчя співрозмовника.
– На таке відверте запитання слід і відповідати відверто, – відказав він. – Авжеж, мосьпане, я заплачу за ними, якщо, як я і сподіваюся, мій корабель щасливо прибуде, тому що його прибуття поверне мені кредит, якого позбавили мене оті лихі пригоди з кораблями; та якщо "Фараон", остання моя надія, потрапить у халепу...
Очі сердешного судновласника наповнилися слізьми.
– Отож, – сказав англієць, – якщо ця остання надія вас ошукає?..
– Тоді, – відказав Моррель, – хоч і тяжко це вимовити... та, звикнувши до лиха, мушу я звикнути і до сорому... тоді, либонь, я муситиму припинити виплати.
– Хіба у вас немає друзів, що допоможуть вам?
Моррель сумно всміхнувся.
– У справах, добродію, не буває друзів, ви самі це знаєте; є лише кореспонденти.
– Правда ваша... – пробурмотів англієць. – Отож, у вас залишається лише одна надія?
– Лише одна.
– Остання?
– Остання.
– І якщо ця надія не виправдається...
– Я пропав, геть пропав!
– Коли я оце йшов до вас, то в порт заходив якийсь корабель.
– Знаю, добродію; один мій службовець, що лишився мені вірний у моєму нещасті, цілісінькі дні сидить на горищі, на хаті, сподіваючись, що перший принесе мені щасливу звістку. Він сповістив мені, що той корабель прибув.
– І то не ваш корабель?
– Ні, це "Жиронда", корабель із Бордо. Він теж приплив з Індії; але це не моє судно.
– Може, він знає, де "Фараон", і привіз вам якусь звістку про нього?
– Зізнатися вам? Я боюся звісток про моє судно так само, як і невідомості. Невідомість – це все-таки надія.
Помовчавши, пан Моррель докинув глухо:
– Це запізнення незрозуміле; "Фараон" відбув із Калькутти п'ятого лютого, і вже понад місяць він має бути тут.
– Що це, – раптом озвався англієць, прислухаючись, – що це за галас?
– Боже мій! Боже милосердний! – пополотнівши як стіна, вигукнув Моррель. – Що ще там скоїлося?
Зі східців і справді долинав гучний гамір; люди гасали туди й сюди; пролунав навіть чийсь жалібний зойк.
Моррель підвівся було, щоб відчинити двері, та сили покинули його, і він знову впав у фотель.
Вони так і сиділи один напроти одного, Моррель дригонів усеньким тілом, незнайомець дивився на нього з виразом глибокого співчуття. Гамір ущух, та Моррель, певне, чекав іще чогось: той гамір мав свою причину, яка ось-ось мала з'ясуватися.
Незнайомцеві здалося, ніби хтось тихенько береться східцями й наче на майданчику зупинилося кілька душ.
Потім він почув, як у замок перших дверей вставили ключа і як вони зарипіли в завісах.
– Тільки у двох є ключ від цих дверей, – прошепотів Моррель, – у Коклеса і в Жюлі.
Тієї ж миті відчинилися другі двері, і на порозі стала Жюлі, бліда і вся в сльозах.
Моррель підвівся, тремтячи всеньким тілом, і сперся на поруччя фотеля, щоб не впасти. Він хотів забалакати, та голос його зрадив.
– Тату, – мовила дівчина, благально склавши руки, – простіть вашій доньці, що вона приносить вам лиху звістку!
Моррель страшенно зблід; Жюлі кинулася йому в обійми.
– Тату, тату! – сказала вона. – Будьте мужнім!
– "Фараон" загинув? – здушено поспитався Моррель.
Жюлі нічого не відказала на те, але ствердно кивнула головою, яку похилила батькові на груди.
– А залога? – поспитався Моррель.
– Порятована, – відказала Жюлі. – Її врятував бордоський корабель, що допіру ввійшов до гавані.
Моррель звів руки до неба з неповторним виразом смирення і вдячності.
– Дякую тобі, Господе! – вигукнув він. – Усе окошилося тільки на мені!
Хоч який незворушний був англієць, та в очах його зблиснули сльози.
– Увійдіть, – сказав Моррель, – увійдіть, прошу вас; я здогадуюся, що всі ви за дверми.
Насилу він промовив те, як із плачем увійшла пані Моррель; за нею простував Емманюель. У глибині, у передпокої, видніли суворі лиця сімох чи вісьмох моряків, виснажених і напівголих. Угледівши тих людей, англієць здригнувся. Здавалося, йому кортіло підійти до них, та він стримався і, навпаки, відступив у найтемніший і найдальший закут кабінету.
Пані Моррель сіла у крісло і взяла чоловікову руку у свої долоні, а Жюлі й далі стояла, схиливши голову на батькові груди. Емманюель лишився посеред кімнати, залишаючись немовби ланкою поміж родиною Моррелів і моряками, що з'юрмилися у дверях.
– Як це сталося? – запитав Моррель.
– Підійдіть сюди, Пенелоне, – сказав Емманюель, – і розкажіть усе.
Старий моряк, до чорного обсмалений тропічним сонцем, підійшов, бгаючи в руках дірявого капелюха.
– Добридень, пане Моррелю, – сказав він, ніби вчора покинув Марсель і повернувся з мандрівки до Екса чи до Тулона.
– Добридень, друже мій, – відказав господар, несамохіть усміхнувшись крізь сльози, – а де ж капітан?
– Ну, капітан, пане Моррелю, він заслаб і лишився у Пальмі; та, з Божою поміччю, незабаром оговтається, і за кількоро днів буде здоровий, як оце і ми з вами.
– Гаразд... Тепер розповідайте, Пенелоне, – сказав пан Моррель.
Пенелон перекинув жуйку з правого кута в роті до лівого, затулив рота долонею, одвернувся, чвиркнув у передпокій довгим струменем чорної слини, виставив ногу вперед і, похитуючись, розпочав:
– Так ось, пане Моррелю, ішли ми ото поміж рогом Блян і рогом Буадор, і під південно-західним вітром, по тому як цілий тиждень штилювали; аж капітан Ґомар підходить до мене (а я, треба сказати, стояв на стерні) та й каже: "Дядьку Пенелоне, що ви гадаєте про ті темні хмари, які здіймаються ото там на овиді?" А я вже й сам дивився на них.