Потім він відчув на собі чийсь неприємний погляд. Навпроти стояв човняр і, час від часу попльовуючи на долоні, щоб краще тримати стерно, пильно дивився на нього ясними очима, які на засмаглому, обвітреному обличчі здавалися безбарвними. Джекові хотілося, щоб він відвів свій зневажливий погляд, що немов промовляв: "І не соромно тобі, поганий хлопчиську?", але такі морські вовки з гострим зором, звиклим бачити ще вдалині шквал, угадувати його наближення з тіней, що ковзають по синіх хвилях, не опускають очей. Аби позбутися настирливого спостереження за собою, Джек вирішив змусити човняра випити. Він простягнув човняреві склянку, що тремтіла в його руці, і пляшку, з якої вино було вже виціджене до останньої краплі:
– Нумо, хазяїне, випийте!
Човняр заперечно похитав головою.
– Дай спокій старому Ласкару, – прошепотів Джеку матросик. – Хіба ти забув, що він не хотів нас везти?.. Його жінка заставила... Він переконаний, що в тебе занадто багато грошей, що тут діло нечисте.
Ну коли ви думаєте, що Джек дозволить підозрювати себе у злодійстві!.. То знайте: він матиме стільки грошей, скільки захоче... Досить йому лише написати... Та хоча його думки плутаються, він, на щастя, пригадує, що мати веліла не казати, від кого він одержав сто франків, і він лише твердить: це його гроші, його заощадження; він собі купить за них новий одяг і спробує знайти якийсь подаруночок для Зі... Зі... Зінаїди!..
Джек усе говорив, говорив... Але ніхто не слухав його. Хвалько й морячок завели сварку. Один хотів висадитись у Шатне, великому занедбаному і похмурому промисловому передмісті Нанта, що тяглося понад берегом річки; там що не барак з потемнілими від дощів і кіптяви палісадниками, то й шинок. Другий вимагав пливти до самого Нанта; сварка ставала дедалі гострішою, вони погрожували один одному "розтовкти пляшкою морду", "розпороти пузо" або ж просто "розчерепити голову, аби подивитися, що там усередині".
Сміх, та й годі: обмінюючись такими "люб'язностями", вони мусили сидіти поруч, учепившись за борти човна, щоб не випасти у річку, – вітер дужчав, і суденце ковзало по воді, нахилившись набік. Для здійснення своїх жахливих погроз їм принаймні потрібно б мати вільні руки і трохи простору. Але Джек цього не розумів, навпаки, сприймав усе дуже всерйоз і, засмучений сваркою приятелів, намагався їх заспокоїти й помирити.
– Друзі!.. Дорогі друзі!.. Прошу вас!..
У його голосі бриніли сльози, вони набігали на очі, текли по щоках; Джека опанувала незвичайна розчуленість, ніби всі інші його почуття розчинились, розтанули у всепоглинаючому бажанні виплакатись. Може, причина крилася в тому, що навколо з усіх боків була вода. Та ось ковзнули і лишилися позаду останні будинки Шатне, і сварка припинилась так само раптово, як і почалася. Вони підходили до Нанта. Човняр опустив вітрило і сів на весла, щоб певніше провести човна в запрудженій суднами гавані.
Джек спробував було встати, оглянутися навколо, але в нього запаморочилась голова, і він мусив відразу ж сісти. Повторилось те саме, що й зранку: він мов завис і гойдається в порожнечі. Щоправда, тепер він не втратив свідомості.
Навколо все оберталося. Старі будинки з ліпними прикрасами і кам'яними балконами кружляли з корабельними щоглами, ганялись за ними, поглинали їх і зникали самі, а замість них з'являлись великі напнуті вітрила, чорні труби, з яких валив дим, лисніли високі червоні й коричневі корпуси суден. Під бушпритами у такт хвилям піднімалися й опускалися поривчасті задраповані бліді фігури, якими було прикрашено носи кораблів, і з них після кожного занурення стікала вода, ніби вони плакали з утоми й журби. Принаймні так ввижалося Джеку. Затиснуті між масивними набережними і низьким небом, що не давало змоги очам дивитися вгору, ті кораблі здавалися в'язнями, а назви, написані на їхніх бортах, немов просилися на сонце, на вільний простір, до золотистих рейдів заокеанських країн.
І тоді йому згадався Маду, його втечі в Марсельський порт, переховування у трюмах, серед вугілля, товарів, речей пасажирів. Але ця думка, так само, як і всі інші, лише майнула йому в голові і зникла під крики: "Тягни! Р-р-а-аз, два-а-а!" То підбадьорювали себе матроси, налягаючи на канат. Потім він почув скрипіння блоків на верхніх реях, стукіт молотків на корабельних верфях.
Несподівано Джек виявив, що він уже не в човні. Як це сталося? Як він вибрався із човна? Такі провали бувають у сні, а Джек і справді перебував наче у тривожному сні. Разом із своїми двома приятелями він плентався довжелезною набережною, понад якою прокладено залізничну колію; навколо були нагромаджені різні товари; одні з них вантажили на кораблі, інші – розвантажували, і на кожному кроці доводилося обминати всілякі перепони, переступати через сходні. Він спотикався, перечіплювався через паки бавовни, ковзав на купах зерна, наштовхувався на кутики ящиків, і скрізь його переслідували гострі або солодкаві запахи прянощів, кофе, насіння, ефірних масел. Джек губив і знаходив своїх приятелів, знову їх губив і несподівано помітив, що довго й нудно щось розповідає про насіння олійних культур бригадиру Манжену, котрий занепокоєно дивиться на нього і стривожено посмикує свої солом'яні вусики. Дивно: Джек бачить себе ніби збоку, він роздвоюється. У ньому тепер ніби дві людини – одна поводиться, як навіжена, вона кричить, розмахує руками, казна-що верзе й витворяє, а друга, розважлива, але безсила і німа, наче з кляпом у роті, – вона приречена лише мовчки спостерігати ганебне його падіння, лише дивитися і згадувати. До того ж цей другий Джек, мислячий і свідомий, час від часу все ж таки засинає, а навіжений і далі верзе дурниці та шаленіє; тож не дивно, що коли згодом Джек захоче пригадати всі події того бурхливого дня, в його пам'яті виявиться надто багато провалів та білих плям.
Уявіть собі збентеження розважливого Джека, що бачить свого двійника, котрий шикує вулицями Нанта, тримаючи у зубах довгу люльку та підперезавшись новим матроським поясом поверх робочої блузи! Йому кортіло крикнути отому блазню: "Схаменися! Ти ж зовсім не схожий на моряка! Даремно ти хизуєшся новою люлькою й матроським поясом та цератовим беретом твого нового приятеля, даремно йдеш, поводячи плечима, і мов заведений белькочеш: "Багато юшки, та мало м'яса, тисячу чортів!" Ти щонайбільше схожий на хлопчика із церковного хору, що нахлебтався вина із чаші для причастя: надто високо і недоладно надітий пояс сповзає набік, і попри все у тебе простодушне дитяче личко... Поглянь! На тебе всі оглядаються, з тебе сміються!"
Але він неспроможний висловити все це вголос, він ще може тільки в душі думати так, та водночас мусить іти слідом за двійником, зашпортуватися І хитатися, покірно піддаватися всім його примхам. Розважливий Джек не відстає від двійника й тоді, коли той увалюється у роззолочену кав'ярню з високими дзеркалами, у яких відображення людей і речей хитаються, ніби ось-ось упадуть. Той Джек, котрий ще не втратив здатності спостерігати, бачить навпроти себе, серед відвідувачів, що то заходять, то виходять, огидну п'яну компанію на чолі із своїм блідим, брудним двійником, закаляним у багнюку, як гіркий п'яниця, що ледь утримується на ногах.
До трьох гультяїв підходить офіціант. їх виганяють геть, на вуличний холод. І вони знову блукають містом.
Але яке чудове те місто! І велике-велике!.. Скрізь набережні, набережні, а обабіч них давні кам'яниці із залізними балконами. П'яні хлопці ідуть одним мостом, потім прошкують другим, третім... Скільки ж тут мостів, скільки річок, що перетинаються, впадають одна в одну, одноманітно несучи кудись похмурі каламутні води! Та зрештою це так сумно цілий день блукати містом... Джек сідає на вузькі й слизькі сходи, останні приступки яких зникають у темній воді каналу, і заходиться гірким плачем. Нерухома, без течії, густа й важка, у кольорових розводах через сусідство із фарбарнею, вода в каналі хлюпотить лід лопатями великого пароплава, що пропливає неподалік. Хвалько й морячок затіяли на березі гру – збивають монети з корку. Джекові дуже гірко. Він і сам не знає чому. Яка туга!.. До того ж його раз у раз нудить... "Може, мені втопитися?.." Він сходить на одну сходинку, ще на одну. Ось вода хлюпотить уже під ногами. На думку, що він помре, йому стає шкода себе самого...
– Прощайте, друзі!.. – ридаючи, обзивається він.
Але друзі, захоплені партією гри в корок, нічого не чують.
– Прощайте, мої бідні друзі!.. Більше ви мене не побачите... Я зараз помру!
Бідні друзі, так само глухі, сваряться через сумнівний удар. Як усе ж таки важко померти, ні з ким не попрощавшись, бачачи, що ніхто навіть не спробує зупинити тебе на краю безодні!.. Адже вони й справді дадуть йому утопитися, нелюди! Горлають там нагорі, знов погрожують один одному, як уранці. Знову кричать, що порозпорюють один одному пузо, що відкрутять голову. Навколо них збирається натовп. З'являються поліцейські. Переляканий Джек видирається сходами і тікає... Тепер він іде повз велику корабельню. Поблизу хтось пробігає, хитаючись і спотикаючись. То морячок: розхристаний, без берета й шийної хустки, широкий комір надірваний і теліпається в нього на грудях.
– А Хвалько де?
– У каналі... Як дав йому головою, тільки булькнув...
І матрос біжить далі, за ним женеться поліція. Охопленого тугою Джека вже не дивує, що морячок утопив Хвалька, ніби вбивство було останньою приступкою зловісних сходів, на які він поставив ногу і спускається у пітьму. Проте йому хотілося б повернутися, дізнатись про долю того нещасного. І раптом хтось його кличе:
– Гей, Ацтеку!
То Хвалько, він також без картуза, без шийної хустки, захеканий і розгублений.
– Отой твій матрос, що заробив, те й має... Як дав йому носаком, він брик у канал, тільки булькнув... За мною женеться поліція... Я побіг... Бувай!..
Котрий же з них утопився? Хто вбивця? Джек нічого не розуміє і навіть не намагається розібратися у тому. Хтозна, як вони знову здибалися, але ось вони знову всі троє сидять у шинку за столом, де стоїть велика посудина з цибулевим супом, куди вони виливають кілька літрів вина. Вони це називають "Заправкою". Хлопці напевне побували вже не в одному шинку і не раз готували це пійло, бо стойки і кривоногі столи запаморочливо миготять у Джека перед очима, як у кошмарному сні, і розважливий Джек уже неспроможний устежити за своїм двійником.