А на велосипедах хлопці тренуються в мене вже давно, просто досі не було нагоди показати, які вони мастаки.
Розділ XXXIX
ЯНКІ Б’ЄТЬСЯ З ЛИЦАРЯМИ
І ось я знову вдома, в Камелоті. Другого дня після приїзду сідаю снідати, дивлюсь, а на столі в мене щойно видрукувана, ще вогка газета. Починаю з оголошень, знаючи, що там неодмінно знайдеться щось цікаве для мене. І таки знаходиться:
ЗА КОРОЛІВСЬКИМ УКАЗОМ
Сповіщаємо, що великий лорд і славетний лицар Саграмор Спраглий зволив погодитися на двобій з королівським міністром Хенком Морганом, на прізвисько Хазяїн, щоб звести з ним порахунки за давню образу. Поєдинок відбудеться поблизу Камелота о десятій годині ранку шістнадцятого дня наступного місяця. Бій буде до загину, зважаючи на те, що згадана образа була смертельна й примирення не допускає.
Кларенс додав до цього повідомлення такий редакційний коментар:
З розділу оголошень наш читач довідався, що незабаром ми станемо свідками дуже цікавого видовища в турнірному жанрі. Вже самі імена акторів є запорукою високої культури виконання. Каса працюватиме з полудня 13-го числа, плата за вхід З центи, місце на трибуні — 5 центів. Увесь збір буде передано до лікарняного фонду. Очікується присутність королівського подружжя з почтом. За винятком їх, а також представників преси й духовенства, право безплатного входу не надаватиметься нікому. Не купуйте квитків у баришників — вони можуть виявитися недійсними. Всі ми знаємо й любимо Хазяїна, всі ми знаємо й любимо сера Саграмора, тож давайте прийдемо й повболіваємо за них! Пам’ятайте, що вся виручка йде на велику й благогородну справу милосердя, яке простягає руку допомоги, зігріту теплом люблячого серця, всім немічним, незалежно від походження, віросповідання, суспільного становища чи кольору шкіри, і що ця перша і єдина в світі благодійність, струмінь добра якої не регулюється краном політичних та релігійних міркувань, благодійність, яка промовляє до всіх: "Ось він, цілющий струмінь! Підходь і пий!" Усі на турнір! Пундики, льодяники беріть із собою, а втіху гарантуємо! На місці продаватимуться пиріжки й каміння, щоб їх трощити, а також лимонад "Цирк" — три краплі лаймового соку на бочку води.
N. В. Це буде перший турнір за новими правилами, що дозволяють кожному учасникові обирати собі зброю до вподоби. Зверніть увагу!
Аж до призначеного дня в усій Британії тільки й розмов було, що про цей двобій. Про щось інше думати, чимось іншим цікавитись люди, здавалося, були нездатні. І не тому, що сам по собі турнір був якоюсь особливою подією, не тому, що сер Саграмор знайшов святого Грааля (бо він його так і не знайшов), не тому, що в дуелі брала участь друга (офіційно!) особа в королівстві; ні, в усьому цьому нічого незвичайного не було. Зовсім інша причина викликала такий безмежний інтерес до нашого поєдинку. Весь народ знав, що це буде змагання не двох звичайних людей, а двох могутніх чаклунів, змагання не м’язів, а розуму, не людської вправності, а надлюдської сили та вміння, останній бій за першість між двома найвизначнішими чародіями сучасності. Всі розуміли, що найсміливіші подвиги найславетніших лицарів — ніщо в порівнянні з цим видовищем, дитяча гра в порівнянні з таємничою й страшною битвою богів. Так, усі знали, що насправді це буде бій між Мерліном і мною, між його могутніми чарами й моїми. Всім відомо було, що Мерлін удень і вночі чаклує над Саграморовим обладунком, надаючи йому надприродної сили для нападу й захисту, що на замовлення Мерліна духи повітря зіткали легкий серпанок, крізь який Саграмора бачитимуть усі, крім його суперника. Тисяча лицарів буде безсила проти одного сера Саграмора, наділеного такою зброєю й таким захистом; ніякі чари не зможуть подолати його. Все це були незаперечні факти, що не підлягали сумніву й не викликали його. Залишалося відкритим тільки одне питання: чи не знайдуться інші заклинання, невідомі Мерлінові, за допомогою яких я міг би зробити Саграморову вуаль прозорою й для мене, а його зачарований панцир — вразливим для моєї зброї? Але це питання вирішиться тільки на полі бою. І всі нетерпеливо чекали поєдинку.
Отже, всі вважали, що йдеться про справу дуже серйозну і вважали слушно. Та вони помилялися щодо її суті. А суть полягала ось у чому: бути чи не бути мандрівному лицарству. Я справді йшов на великий ризик, але не заради дешевих трюків чорної магії, а в ім’я перемоги суворого, тверезого, здорового глузду й розуму. Або я знищу мандрівне лицарство, або воно знищить мене!
Хоч яке просторе поле відвели глядачам, а шістнадцятого о десятій ранку там не було де яблуку впасти. Величезна трибуна, прикрашена прапорами, стрічками, розкішними килимами, була напхом напхана вельможною знаттю — васальними королями, їхніми придворними, британською аристократією; в центральній ложі розташувалися король з королевою і вся наша братія — в шовках і оксамиті, в буянні кольорів такому яскравому, що його можна було б порівняти з битвою між заходом сонця у верхів’ях Міссісіпі й північним сяйвом. Цілий табір прикрашених прапорами пістрявих наметів, із закляклим вартовим біля входу і блискучим щитом над входом, також привертав загальну увагу. Там зібрались усі лицарі, наділені хоч би крихтою честолюбства, хоч би краплею кастової солідарності, бо моє ставлення до їхнього ордену не було таємницею ні для кого, і сьогодні їм випала нагода поквитатися зі мною. Якщо я виграю двобій із сером Саграмором, вони матимуть право один по одному кидати мені виклик доти, доки я згоден буду битися.
На моєму кінці поля стояли тільки два намети: мій і моїх слуг. У призначений час король дав знак, і герольди, вдягнені в свої парадні костюми, оголосили імена суперників і причину сварки. Запала тиша, потім заграв ріг, викликаючи нас на поле бою. Натовп затамував подих, на всіх обличчях з’явився вираз гострої цікавості.
Зі свого намету виїхав великий сер Саграмор, здоровезний, показний, нерухомий у своєму сідлі, — справжня залізна вежа. Дужою рукою він стискував поставленого сторчма на стремено довжелезного списа. Голову й груди його величезного коня захищала броня, пишна попона звисала мало не до землі. Не лицар, а картинка! Його привітали захопленими вигуками.
Потім виїхав я. Хоч би тобі одне привітання! Промовиста, приголомшлива тиша, а тоді могутня хвиля сміху прокочується людським морем і завмирає, зупинена застережним сигналом рогу. На мені було найскромніше й найзручніше вбрання — гімнастичне трико тілесного кольору і голубі шовкові труси зверху, голова — непокрита. Коня я мав невисокого, але баского, тонконогого, з пружними м’язами й невтомного, мов гончак. І цього красеня з лискучою шовковистою шерстю не обмежувало в рухах ніщо, крім сідла та вуздечки.
Залізна вежа на розкішній ковдрі наближалася до мене, важко й статечно гарцюючи по арені, і я потрюхикав назустріч. Ми зупинилися. Вежа відсалютувала мені, я їй; потім ми бік у бік під’їхали до центральної ложі і вклонилися королю й королеві. Королева вигукнула:
— Що я бачу? Сер Хазяїн збирається битися голий, без списа, без меча, без…
Але король спинив її, чемно зажадавши, щоб вона не втручалася не в свої справи. Ріг знову затрубив; ми роз’їхалися, стали на протилежних кінцях поля й приготувались. До сера Саграмора підбіг Мерлін, накинув на нього тонку, мов павутиння, вуаль, і сер Саграмор став схожий на привид Гамлетового батька[69]. Король подав знак, ріг засурмив, сер Саграмор узяв свого довгого списа напереваги й загупотів до мене, тягнучи за собою довгий прозорий шлейф, а я стрілою помчав йому назустріч, наставивши вухо, вдаючи, ніби не бачу лицаря, а тільки на слух угадую, де він. Дружний хор голосів підбадьорював мого супротивника, але й мене хтось весело напутив:
— Ану, Морган, дай йому в лоб!
Ладен закластися, що це кричав Кларенс, — я ж добре знаю його манеру висловлюватися. Коли смертоносне вістря списа було вже за якихось півтора ярда від моїх грудей, я легко ухилився, і мій грізний супротивник промчав мимо, здобувши нуль очків. Я ж цього разу заслужив тривалі оплески. Ми роз’їхались і знову погнали коней назустріч один одному. Лицар ще раз проштрикнув списом повітря, а мене винагородили овацією. Те саме повторилось і втретє, і публіка вітала мене так бурхливо, що серові Саграмору урвався терпець: він змінив тактику й почав ганятися за мною. Важко сказати, на що він розраховував: почалася ніби гра в квача, причому вся перевага була на моєму місці; я щоразу легко ухилявся вбік, а одного разу, опинившись ззаду, навіть ляснув його долонею по спині. Врешті мені набридло тікати, і я став ганятися за ним; тепер уже, хоч як він старався, хоч як крутився на всі боки, я тримався весь час позаду. Зрозумівши, що так діла не буде, він від’їхав на свій край поля, став там і, певно, втративши владу над собою, люто вилаяв мене, і це зачепило мене за живе. Я зняв із сідельної луки ласо й узяв кільце у праву руку. Побачили б ви, як він помчав до мене! То скакав убивця. Зручніше вмостившись у сідлі, я почав крутити великий зашморг над головою, а коли сер Саграмор добряче розігнався, — поскакав назустріч. Скоротивши відстань між нами футів до сорока, я кинув ласо, і поки воно, звиваючись змією, летіло в повітрі, я скерував коня вбік і розвернув його так, що він як укопаний вперся всіма чотирма копитами у землю. В ту ж мить волосяна петля зашморгнулася на шиї сера Саграмора, напнулась і висмикнула його із сідла! Чорт забирай, оце був номер!
Безперечно, найбільший успіх на цім світі має все нове. Мої глядачі не знали, як заробляють на хліб ковбої, і від захвату посхоплювалися з місць. З усіх боків горлали:
— Браво! Біс! Біс!
Мене здивувало, що їм уже відомий цей вигук, але я не мав часу на філологічні дослідження, бо весь лицарський вулик уже гудів, і мені ясно було, що роботи я матиму більше ніж досить. Тільки-но сера Саграмора визволили від зашморгу й попід руки відвели до намету, я підтягнув ласо і, зайнявши зручну позицію, почав знову розкручувати над головою свою зброю. Я не сумнівався, що мені доведеться знову вдатися до неї, як тільки лицарі оберуть когось на місце Саграмора, а обиратимуть вони недовго, бо охочих доволі. І справді, майже відразу моїм новим суперником було обрано сера Ерві де Ревеля.
Бзз! Він стрілою мчить на мене! Я ухиляюсь, кидок — і мій зашморг уже на його шиї; ще мить — вжиг! — і вороже сідло порожнє.
Мені знову кричали "біс!" — і не раз, а чотири рази, та після того, як я висмикнув п’ятого, броньована шатія зрозуміла, що зі мною жарти кепські, й почала радитись.