Сергій лежав, скорчившись на ліжку, і тихо стогнав. Ерік спробував дізнатися, що трапилося, але біль був такий сильний, що Сергій не міг навіть розмовляти. Ерік почав кричати й кликати лікаря. Охоронець почув його й пообіцяв когось привести, але нічого не відбувалося. Ще за пів години Ерік почав стукати у двері камери, щоб привернути увагу охоронця, але відповіді не дочекався.
Через годину Ерік почув чоловічі голоси:
— У якій камері?
— Двісті шістдесят сім! — закричав він. — Будь ласка, скоріше!
Але ніхто не підійшов.
За наступні кілька годин біль, що роз'їдав Сергія, став нестерпним. Нарешті о пів на десяту вечора до камери ввійшли двоє охоронців і доставили його в санітарний кабінет.
Сергію довелося ще пів години чекати, поки медсестра неквапливо закінчить заповнювати документи. Щоб хоч якось полегшити біль, Сергій сидів скорчившись, підібгавши коліна до грудей. Закінчивши з паперами, медсестра сказала:
— Так. Що з вами?
Сергія пересмикнуло від болю, і крізь зціплені зуби він повільно вимовив:
— У мене нестерпний біль. Мені потрібен лікар. Я просив багато разів, але з дня мого переведення сюди минулого місяця мене ніхто не оглянув.
Медсестра дивилася на нього з неприхованим роздратуванням:
— Як це не оглядали? Вас оглядали там, звідки привезли!
— Так, і мені призначили обстеження, та ніхто це обстеження не проводить і лікування не призначає.
— Вас коли до нас привезли? Лише місяць тому! Ви що хочете, щоб вас щомісяця лікували? Треба вам було на волі лікуватися.
— На волі в мене не боліло. Я ці захворювання дістав, уже перебуваючи в ув'язненні.
— Не розповідайте мені казки! — обурилася медсестра. — Якщо потрібен медичний догляд, пишіть заяву, щоб вас прийняв лікар, — додала вона наостанок і відправила його назад до камери, так і не оглянувши.
Охорона відвела Сергія в камеру. Біль потроху вщух, і він поринув у важкий сон. Стало зрозуміло, що начальство слідчого ізолятора цілеспрямовано відмовляє Сергію в медичній допомозі. Його кати використовували хвороби, що розвинулися в ув'язненні, як інструмент тортур, чудово знаючи, що камені в жовчному міхурі викликають моторошні болі. Зазвичай під час таких нападів людина може протриматися кілька годин, поки свідомість не помутніє від болю. Потім вона опиниться у відділенні інтенсивної терапії, де лікарі насамперед вколють сильне знеболювальне на кшталт морфіну, перш ніж розпочати курс лікування. Але це на волі. Сергій же був змушений протягом чотирьох місяців терпіти нестерпний біль, без лікування та знеболювальних засобів. Як він тримався весь цей час, як терпів цей біль — мені й досі незбагненно.
Сергій та його адвокати написали в усілякі інстанції понад двадцять заяв, вимагаючи медичної допомоги. Вони зверталися й до пенітенціарної служби, і до правоохоронних органів, і до суду. Більшість звернень залишилися без реакції, а отримані відповіді шокували.
Майор МВС Олег Сільченко писав: "Про забезпечення проведення Магнітському контрольного УЗД черевної порожнини... винесено ухвалу про цілковиту відмову в її задоволенні".
Суддя Тверського районного суду міста Москви Олексій Криворучко відповів: "Аргументи Магнітського про антисанітарні умови тримання під вартою суд визнає необґрунтованими, оскільки дослідженими матеріалами вони не підтверджуються".
Прокурор Андрій Печєгін із Генеральної прокуратури відповів: "Перевірка встановила, що під час попереднього слідства фізичного та психологічного тиску на Магнітського не чинилося... Підстав для вжиття заходів прокурорського реагування немає".
Суддя Олена Сташина, одна з тих, хто санкціював продовження терміну тримання Сергія під вартою, написала: "Суд вважає, що заяви Магнітського, які стосуються його умов утримання, не підлягають дослідженню".
Одночасно з цими катуваннями Сергія почала періодично відвідувати людина, яка відмовилася назвати своє ім'я, посаду й організацію. Щоразу, коли вона приходила, Сергія виводили з камери й на час зустрічі заводили в задушливе приміщення без вікон. Зустрічі були короткими, тому що незнайомець говорив лише одне:
"Зроби, що нам потрібно, або тобі буде гірше".
Щоразу Сергій мовчки дивився на людину з іншого боку столу й відмовлявся підкорятися.
Ніхто не знає межі своїх можливостей, доки йому не випадуть випробування. І я не знаю, як би себе повів у такій ситуації. Та й Сергій, напевно, не знав, поки не зіткнувся з ними віч-на-віч. Хай як важко йому не доводилося, він щоразу відмовлявся лжесвідчити. Сергій вірив у святі заповіді й не міг порушити дев'яту: "Не кажи неправдивого свідчення на ближнього твого".
Визнати себе винним у злочині, якого не вчиняв, й обмовити іншу людину здавалося йому неприпустимим за будь-яких обставин. Вчинити так було для Сергія гірше за будь-які фізичні страждання.
Невинна людина, силоміць відірвана від рідних і близьких, обдурена законом, зраджена державою, стояла перед глухим муром, який збудували казнокради. За ґратами йому влаштували катування хворобою і спокушали — поступися нам, і все знову буде добре. Але навіть у цих найнестерпніших умовах, коли в нього були всі підстави дати своїм катам те, чого вони домагалися, людина трималася. Втративши свободу й здоров'я, ризикуючи життям, він не зрадив своїх ідеалів і віри.
Він не здавався.
30. 16 листопада 2009 року
Сергій переживав цей кошмар наяву, а мої дні минали наче в напівсні. Особливо нестерпними були суботні ранки. Я прокидався рано й дивився, як Олена спить поруч у великому та затишному ліжку. Біля нашого ліжка було вікно, а за вікном — Лондон. Я був вільний, оточений комфортом та любов'ю. Я міг доторкнутися до кохання й будь-якої миті відчути її тепло — Сергій міг хіба що поринати в спогади. Від цієї думки мені ставало млосно.
Прагнення розібратися в комуністичному минулому моєї родини та якось пов'язати його з власними амбіціями капіталіста привело мене в Росію. Але я уявити собі не міг, що це наївне бажання зробить заручниками тих, хто мені став дорогим.
Я підводився, йшов у ванну, вмикав душ. Гаряча вода зазвичай давала відчуття оновлення, але не зараз. Вона допомагала тілу, але почуття провини обволікало мене зсередини й в'язло, як смола. Сергію дозволяли прийняти душ щонайбільше раз на тиждень, а інколи доводилося чекати всі три. Вода у в'язниці була холодна, а мило (якщо воно взагалі було) грубе. Камери були смердючі, і здоров'я Сергія згасало. Від усього цього мене часто нудило до запаморочення. Навіть зараз, через роки, заходячи в душ, я щоразу подумки повертаюся в те, що пережив Сергій.
Але я все-таки прокидався у вихідні, приймав душ, любив свою сім'ю, а отримуючи вкотре невтішні новини про стан Сергія, ще рішучіше боровся за нього. Однак і так важка ситуація продовжувала погіршуватися.
У жовтні 2009 року, укотре намагаючись привернути увагу політиків до долі Сергія, я знову вирушив до Вашингтона та Нью-Йорка. Це мало кого цікавило, але я не здавався. Я повинен був привернути увагу всього світу до ситуації Сергія, але, на жаль, гадки не мав, як це зробити.
Увечері, коли я проходив реєстрацію на зворотний рейс "Британських авіаліній" до Лондона, пролунав дзвінок. То була Олена.
Перш ніж вона встигла слово вимовити, я запитав:
— Мила, це терміново? Я сідаю в літак.
— Так, це важливо. Слідчі щойно зачитали обвинувачення!
Я зробив крок убік, пропускаючи інших пасажирів.
— Сергію?
— Так... — Вона зробила паузу. — І проти тебе. Вони мають намір переслідувати вас обох.
Такий поворот не був несподіванкою, але, почувши це, я отетерів.
— Отже, вони підуть до кінця?
— Так. Планують влаштувати грандіозний показовий процес.
Я замислився і потім спитав:
— Ми розуміємо, що буде далі?
— Едуард вважає, що Сергієві дадуть років шість. Тобі також, але заочно. Після цього Росія розішле червоний циркуляр через Інтерпол і надішле британській владі запит про твою видачу.
Червоний циркуляр Інтерполу — це міжнародний ордер на арешт. Якщо випишуть такий ордер, мене можуть затримати під час перетину будь-якого кордону, щойно я покажу паспорт. Далі російська влада зробить запит про видачу мене, і його, наімовірніше, виконають. Мене екстрадують до Росії, і доведеться пройти через усе те, що пережив Сергій.
— Білле, нам треба поширити пресреліз зі спростуванням їхніх брехливих звинувачень.
— Добре, — кивнув я, знову вливаючись у потік пасажирів. Мене гнітила думка про судовий процес і переповнювало почуття тривоги.
— Я щось напишу в польоті, і ми обговоримо це, як прилечу.
— До зустрічі, серце моє. Кохаю тебе.
— І я тебе.
Я зайняв своє місце і, втупившись в одну точку, поринув у думи. Я розумів, до чого все йде, і вже бачив скандальні газетні заголовки: "Браудер і Магнітський постануть перед судом за ухилення від сплати податків" або "Росія оголосила Браудера в міжнародний розшук".
Протилежні думки журналісти зазвичай вказують в останніх абзацах і читачі до них просто не доходять. У цьому вся вигода ситуації для силовиків-корупціонерів. Вони використовували службове становище для крадіжки й тероризували своїх жертв, ховаючись одночасно за ширмою легітимності, яку надає їм статус силового відомства. Преса публікує їхні офіційні заяви, не сумніваючись у правдивості, оскільки в більшості країн правоохоронні органи відкрито не брешуть. Ми зіткнулися з великою проблемою: як тепер донести до суспільства правдиву картину подій?
Літак набрав висоту, у салоні приглушили світло на ніч, а я спробував влаштуватися зручніше. Сидів, дивлячись на тьмяне світло від таблички "Не курити", і раптом згадав про відеоролик, який ми підготували для ютуба. Сергій дав нам зелене світло минулого тижня й тепер нас ніщо не стримувало. Я подумав: "А чи потрібен пресреліз, коли у нас є кращий варіант — адже можна розповісти людям правду й так?"
Приземлившись у Лондоні, я спіймав таксі й приїхав на роботу. Взяв із полиці жорсткий диск із відео й завантажив файл на ютуб під заголовком "Розслідування Hermitage про шахрайство працівників МВС". Відео швидко розійшлося всім інтернетом. До кінця першого дня його подивилося одинадцять тисяч осіб, через три дні понад двадцять тисяч, а через тиждень більш як сорок сім тисяч.