Проте він був тверезий у своїх оцінках. "Це порада професіонала, — писав він, — якою ви, звичайно, можете знехтувати, але, будь ласка, будьте обережні та посильте заходи безпеки".
Спочатку я не сприйняв це серйозно. Я отримую багато подібних повідомлень, і це послання не викликало у мене особливої довіри. Проте нещодавні події трохи напружували. 4 березня 2018 року Кремль підіслав двох убивць у Солсбері (Англія), щоб звести рахунки з колишнім співробітником російської розвідки, а насправді подвійним агентом, який працював на британців, — Сергієм Скрипалем. Вбивці застосували заборонену військову нервово-паралітичну речовину російського походження — "Новачок". І хоча їм не вдалося вбити Скрипаля, він та його доросла дочка Юлія були отруєні та перебували при смерті. За трагічною випадковістю, двоє місцевих жителів та офіцер поліції зазнали впливу цієї ж речовини. Одна з них, Доун Стерджес, пізніше померла. Їй було 44 роки.
Це вбивство, яке Кремль організував на британській землі, ще раз демонструвало, наскільки зухвало й безбоязно Путін діє на Заході. Саме через цей випадок я не міг з усмішкою проігнорувати це попередження і переслав його до СО15 (англ. SO15) — управління боротьби з тероризмом, яке, оцінивши ризики, відкрило власне розслідування. У минулому це управління байдуже дивилося на наші проблеми, але замах на Скрипалів та його наслідки змусили їх по-новому осмислити сувору реальність російських загроз. Я був упевнений, що зараз СО15 поставиться до цього попередження серйозно.
Наступного дня ми з родиною виїжджали до Аспена на літні канікули.
Неважливо, була частка правди в цьому попередженні чи ні, нас захищали самі події, що відбувалися у світі. Ми приїхали до Америки за тиждень до першого саміту Трампа та Путіна, який був запланований 16 липня у Гельсінкі. Навряд чи Кремль пішов би на гучне політичне вбивство на території США напередодні такої важливої зустрічі двох глав держав.
Тоді всі тільки й казали, що про саміт. І хоча це звучало трохи шалено, але я не міг позбутися думки, що ваш покірний слуга стане їхньою темою обговорення.
Я розумію, що це звучить трохи пихато, але, лежачи в ліжку в ніч нашого приїзду в Колорадо, я розмірковував: а може, й ні? Адже Трамп і Путін обговорювали закон Магнітського на своїй імпровізованій зустрічі в Гамбурзі на саміті Двадцятки рік тому, а документи, які нещодавно вилучили ФБР у Пола Манафорта, підтверджували, що я був головною темою сумнозвісної зустрічі у Вежі Трампа. Першим пунктом у його блокноті стояло "Білл Браудер". Інші включали "офшор — Кіпр" і "Браудер найняв Джоанну Гловер" — очевидно, він неправильно записав ім'я Джуліанни. "Усиновлення російських дітей американськими сім'ями" було останнім пунктом.
Вир моїх думок не сповільнювався. Я взяв телефон і написав твіт: "Цікаво, чи згадає про мене Путін у Гельсінкі?"
Мій палець завис над кнопкою твітнути. Твітер став однією з основних платформ для ведення хроніки мого конфлікту з Кремлем. Але завжди краще охолонути і не давати емоціям взяти гору. Дружина міцно спала поруч. Вона не раз лаяла мене за те, що я спочатку твітну, а потім думаю. Я вирішив, що все ж таки ранок вечора мудріший.
Прокинувшись майже о сьомій, я вирішив стерти свій нічний невідправлений твіт. Звичайно, вони не збиралися говорити про мене. Вони мали більш важливі теми: ядерне роззброєння, війна в Сирії, боротьба з тероризмом. Крім того, відправ я його вночі, до ранку тролі підняли б мене на сміх. Все ж таки правильно, що я дочекався світанку.
Цього ж ранку Роберт Мюллер — спецпрокурор, який займався розслідуванням втручання Росії в президентські вибори 2016 року та можливими зв'язками Кремля з виборчою кампанією Трампа, — зробив несподівану заяву. Він звинуватив дванадцять співробітників ГРУ (Головне розвідувальне управління Міністерства оборони Росії) у кіберзломі Національного комітету Демократичної партії та втручання в американські вибори на стороні Трампа.
Обвинувальний висновок був нищівним. Мюллер отримав доступ до секретного електронного листування між співробітниками російської розвідки. Він також виявив платежі в біткоїнах, які неможливо відстежити і які російська розвідка використовувала для фінансування своїх операцій у США. Здавалося, що уряд США доб'ється залізного судового вироку — якщо, звичайно, ці 12 співробітників будь-коли постануть перед американською Фемідою.
Що б там не було на порядку денному саміту Трампа та Путіна, обвинувальний висновок Мюллера тепер буде в центрі уваги, незалежно від незручностей для них обох.
Це додало мені впевненості, що моє ім'я на саміті не спливе; хоча мені дуже хотілося подивитися на це шоу, але важливіше було розпочинати роботу над цією книгою. Я і так відкладав її вже декілька місяців, особливо з огляду на мої весняні "пригоди": затримання в Женеві, арешт у Мадриді, історію з "Данске банк" та інше. Я налаштувався писати. О восьмій ранку в понеділок, 16 липня, коли Трамп і Путін пішли на закриту зустріч, я розташувався з ноутбуком за обіднім столом, причому спеціально спиною до мальовничого краєвиду на гори, і приступив до роботи.
Зазвичай діточки гасають по всьому будинку без перешкод, але сьогодні наша їдальня — заборонена зона.
Жорсткі обмеження стосувалися і мене самого: телефон екраном вниз, і щоб ні звуку! Я заприсягся не перевертати його й не перевіряти ані твітер, ані електронну пошту.
Після двох годин старанної роботи з результатом менше однієї сторінки — писати виявилося важче ніж пам'яталося за першою книгою, — я здався і взяв у руки телефон. Повідомлення переповнювали екран: десятки есемесок, листи, запити в месенджерах та соціальних мережах, голосові повідомлення, пропущені дзвінки тощо.
Перше повідомлення було таке: "Білле, ти дивишся Гельсінкі??" Я гортав далі. "Це, блін, найпоганючіша штука, що я коли-небудь бачив", — писав один із друзів. Інший писав: "Ми сховаємо тебе в нашому домі в горах!"
Що, чорт забирай, відбувається? Я знайшов найперше повідомлення про Гельсінкі від журналіста "Ем-Ес-Ен-Бі-Сі", Алі Велші, з темою листа: "Путін зараз говорить про вас".
Чорт забирай!
Я відклав телефон і відкрив ноутбук. Потрібно було буквально кілька секунд, щоб знайти пресконференцію за результатами саміту. Обидва лідери стояли за однаковими пюпітрами на сцені, але їхній вигляд розрізнявся як небо і земля: Путін виглядав так, ніби він тут господар, а Трамп — похмуро, згорблено, зовсім не по-президентськи.
Я почав дивитися запис із самого початку, і момент ікс настав, коли репортер агентства "Рейтер" запитав: "Президенте Путін, можу я продовжити запитання? Ви дозволите екстрадицію 12 російських громадян?"
Путін посміхнувся і впевнено кивнув, виказавши, що він зрозумів запитання. Він виглядав так, ніби провів усі вихідні, готуючись до цієї відповіді: "Ми можемо зробити ще один крок назустріч. Ми можемо допустити офіційних представників Сполучених Штатів, зокрема цієї комісії пана Мюллера, бути присутніми на цих допитах. Але тоді, у цьому випадку, ми, безумовно, ставитимемо питання про те, щоб ці дії були взаємними... Що я маю на увазі? Відома справа фірми Hermitage Capital пана Браудера".
Я переглянув цей момент кілька разів, щоб переконатися, що я правильно зрозумів. Виходило, що Путін, стоячи поруч із президентом США, пропонував обміняти мене на 12 гереушників!
Я чекав реакції Трампа. Звісно, він відкине цю ідею з порога. Але ні! "Я думаю, це вражаюча пропозиція", — відповів той, натякаючи, що готовий до обміну.
Раціонально я розумів всю серйозність ситуації, але емоційно був занадто вражений, щоб прийняти її. Це було схоже на жахливу автокатастрофу. Я знав, що травмований, але не уявляв, наскільки небезпечно.
Я спробував осмислити масштаб катастрофи, але в моїй голові крутилася лише одна думка: чи є сенс мені залишатися в Америці? Моє споконвічне побоювання, що кремлівські найманці спробують убити мене, тепер затьмарив зовсім тваринний страх, що президент Сполучених Штатів просто передасть мене їм.
Я вибіг на задній двір у пошуках дружини, що дивилася, як діти граються на батуті, доторкнувся до її плеча і попросив зайти в будинок. Залишивши Джесіку — нашу старшу — за старшу, ми відійшли вбік, щоб діти нас не чули, і ледве контролюючи себе, я прошепотів: "Путін щойно попросив Трампа видати мене, і Трамп погодився".
Вона взяла мене за руку, щоб заспокоїти, і ми повернулися до будинку, щоб разом переглянути пресконференцію. Нервово постукуючи ногою, я чекав на її реакцію. Але, переглянувши ще раз, я не витримав: "Думаю, треба їхати прямо зараз".
Олена задумливо протягнула: "Не думаю. Трамп, може, й зможе тебе видати, але це не станеться миттєво. Сьогодні весь світ хоче знати, хто такий Білл Браудер, і мені здається, ти маєш їм розповісти".
Вона мала рацію. Три чверті повідомлень на телефоні були від новинних медіа, які благали мене вийти в ефір. Цікавість до того, що сталося, зашкалювала навіть більше ніж після викриття секретної зустрічі у Вежі Трампа. Я почав відповідати на дзвінки, і протягом години у мене було призначено інтерв'ю з десятками програм новин.
Одягнувши піджак із краваткою, я знову вирушив у невеличку телевізійну студію Інституту Аспена. У підвалі Центру Дьорра-Гозієра (англ. Doerr-Hosier Center), оббитому чорними звукоізоляційними панелями, я мав провести весь день і всю ніч.
Дорогою зателефонував мій друг із Вашингтона, що обертається у вищих політичних колах.
Я тільки встиг відповісти, як він одразу перейшов до справи: "Білле, не знаю, де ти зараз, але тримайся якомога далі від Штатів. Я щойно розмовляв із людиною з Мін'юсту. Він сказав, що все йде через дупу, і ніхто гадки не має, що відбувається. Він вважає, що Трамп видасть тебе".
Я не став казати, що вже в Америці, але подякував йому за турботу.
Діставшись до місця, я увійшов до Центру Дьорра-Гозьєра, де мене зустрів оператор Джейсон. Ми познайомилися з ним минулого літа, коли він допомагав мені з ефіром під час публічного скандалу з таємною зустріччю у Вежі Трампа.
Все було готове до ефіру. Фіксуючи мікрофон, я звернув увагу на заднє тло iз зображенням гір Аспена із кабінкою гірськолижного підйомника, що рухається до вершини.