Не топили ж сьогодні.
— Хата, знацця[17], тепла. Це добре. Треба роздягнутися, не проти?
— Та будь ласка. Можна й зняти. Ось сюди повісьте, на цей цвях.
Крекчучи, Гуж стягнув з тугих плечей тіснувату, певне, чужу шкірянку, повісив на цвях біля його скрипки, що висіла коло вікна. Ременем з військовою пряжкою став підперізувати синю баєву свитку.
— Все граєш? — кивнув він на скрипку.
— Де там. Не до музики, — скромно відповів Петрик. Справді, коли йому грати було, — тепер на душі зовсім інша музика. Але він не став щось пояснювати, тільки подумав із жалем, що скрипку треба було б прибрати подалі з очей.
— Пам'ятаю, як ви колись на весіллі у Висілках витинали. Ти на скрипці, а Ярмаш на бубні, здається. Музики!
— Коли те було!..
— А було! — сказав Гуж і поліз за стіл. Куцувату свою гвинтівку поклав поруч на лаву. Колондьонок як стояв у шинелі з гвинтівкою в руках, так і сів на порозі.
— Ну, частуй, хазяїне! — холодним поглядом з-під колючих брів уп'явся Гуж у Петрика. — Став півлітру, чи як?
— Ге, якби було! — розвів руками Петрик. — Закусити, звісно, можна, а горілки нема, так що...
— Кепсько, знацця, живеш, Багатьку. І за советів не розкошував...
— Не розкошував, ні...
— І за германської влади не хочеш. А ми не так. Ми ось тут... Дещо маємо!
Випроставши під столом товсту у чоботі ногу, Гуж вийняв з кишені чорних галіфе світлу пляшку.
— Ось, чиста московська! — І, гучно пристукнувши, з показним гонором поставив її посеред столу.
Далі Петрикові тягнути не було як. Проклинаючи подумки все на світі, він схаменувся, кинувся до мисника по хліб, згадав, що треба у хлівчику пошукати яєць, бо ж, мабуть, знеслися дві-три курки, у комірчині було ще трохи огірків у діжці. Ну й сало, звісно, у боденьці. Він заметушився, аби якнайшвидше подати до столу, ніби мав тоді швидше звільнитись од поліцаїв, поклав на стіл розпочатий буханець хліба, але не міг знайти ножа — тільки-но тримав у руках, де це він щез?.. Гуж, почекавши, витяг із-за халяви свій широкий, із загнутим кінцем кинджал і відкраяв дві скибки.
— А де ж твоя... активістка? — ніби між іншим спитав він і насторушив вуха. — Не в колгоспі ж гарує...
— Та з коровою, знаєте...
— А, з коровою? Корову, значить, маєш. А прибідняєшся...
— Та я нічого... Як усі, знаєте...
— А хто картоплю вибиратиме?
— Яку картоплю?
— А колгоспну! Совецька влада луснула, але ж колгоспи ні-ні! Колгоспи залишаються — Гітлер приказав. Так що картоплезбирання. Ну й картоплездача, звісно. Як за совєтів, ха-ха! — недобре хихикнув поліцай.
Це Петрик уже чув, хоч спершу не дуже й повірив, що німці погодяться на колгоспи. Думав, може, ще й каратимуть колгоспників, а вони он що! То мабуть, задля картоплі. Так їм зручніше.
— Я, знаєте, своє одробив. Нехай молодший хтось, — спробував трохи виправдатись Петрик. — Хто здоровіший.
— Це хто хворий? Ти? Чи, може, жінка твоя? За совєтів то он як щирувала, про хворобу й не згадувала. Передова льонарка, на сході ого як виступала.
— Ет, коли то було! — ніяково спростував багатозначний докір господар і поставив на стіл склянку. — Останнім часом його мало що й сіяли, того льону.
— Але ж було! Люди пам'ятають. А тепер охляла!
Петрикові треба було до комірчини по сало та огірки, але на порозі сидів Колондьонок і з кислою міною білобрового худого обличчя поглядав убік. Той явний підкоп поліцаїв під його Степаниду не сподобався Петрикові, і він подумав: чи не задля цього вони сюди й приперлися?
— Таж сказали, ну й виступила. Куди дінешся?
— Сказали, кажеш? А як тепер німецька влада інакше скаже? Як ви тоді?
— А ми що? — знизав плечима Петрик. — Як скажуть, так і будемо. Як усі, так і ми.
Гуж зручніше вмостився за столом, зиркнув у вікно й широкою п'ятірнею коновала згріб зі столу пляшку.
— Ну а сало в тебе хіба вивелося?
— Зараз, зараз! — рушив до дверей Петрик і наткнувся на Колондьонка в порозі, який навіть не відхилився.
— Пропустить! — рівним голосом сказав Гуж, і Колондьонок посунувся.
Петрик брязнув дверми, ті не зачинились; щоб було видніше, навстіж відчинив двері до комірчини. Навпотемки намацав у боденьці кавалок сала — прогірклий пожовтілий шмат ще з тієї осені. Він уже відчував, що ця поліцейська гостина не так собі, що тут є певна мета і що зараз дещо з'ясується. "Коли б хоч Степанида не полізла сюди, відвівши корову, коли б їй якось дати знати, що тут за гості", — гарячково думав він, з квапливою покорою несучи почастунок у хату.
— О, це діло! — вдоволено сказав Гуж. Він уже випив горілку, склянка була порожня, набрезкле обличчя його кривилося, і він одразу взявся краяти сало на шматки.
— Так, тепер, знацця, твоя черга. Аякже, хазяїн все-таки! Хазяїнів німці шанують. Не те що при совєтах.
— Та ні... Я, знаєте, не дуже...
— Ти кинь ото! — перепинив Гуж і, сколотнувши пляшкою, налив більш як півсклянки. — Пий! За побєду!
— Ну, то хіба за побєду, — понуро озвався Петрик, беручи склянку.
— Твій же синок де? В Красній Армії наче? Сталіна захищає?
— Ну в армії... Солдат, так що...
— Так що за побєду. Над більшовиками! — уточнив Гуж.
Проклинаючи подумки все на світі й насамперед цього мордатого гостя, Петрик без особливої приємності вицідив горілку зі склянки.
— О, діло! — схвалив поліцай. — Тепер закуси.
Гуж поводив себе за столом так, ніби був тут господарем, а Петрик якось просто й швидко перетворився з господаря на гостя чи навіть прислужника та й годі. Звичайно, він був наляканий цим раптовим приходом, пригнічений причіпками поліцая, боявся, що буде й гірше. Однак, може, й добре, що він не відмовився, випив, горілка потроху притупила переляк, і збентеження його поволі зникало. Він уже призвичаювався до ролі горілчаного брата, якщо не господаря, боком присів до столу і став жувати скоринку. Гуж тим часом, наче жорнами перемелюючи щелепами шмат хліба із салом, знову налив склянку.
— Добре діло й повторити можна. Еге?
— Ну, звісно. Перша чарка — як по леду, друга — як по меду, — охочіше підхопив Петрик. — Але ж цей... А товаришеві? — кивнув він на Колондьонка в порозі.
— Обійдеться, — сказав Гуж. — Він непитущий. Ти ж справді непитущий, Потапе?
— Непитущий, — тонко вискнув Колондьонок, і всі прислухались. У дворі почувся якийсь сторонній рух, коло хлівця злякано закудкудакала курка.
— Ану! — рішуче кивнув помічникові Гуж, не ставлячи, однак, склянки. Колондьонок вискочив до сіней, але швидко вернувся.
— Стара прийшла.
Петрика мимоволі пересмикнуло, його знову взяла тривога за Степаниду — чого вона приперлася? Він хотів якось попередити її, щоб не заходила до хати, та, мабуть, було вже пізно.
— Я цей... Старій скажу, щоб якоїсь закуски, — спробував він підвестися із лави. Але Гуж відразу припинив цю спробу.
— Сиди! Сама дасть, не сліпа.
У сінях щось брязнуло, широко гойднулися двері, і Степанида на мить завмерла на порозі, мабуть, несподівано завваживши у хаті чужих.
— Заходь, заходь! — ковтаючи їжу, прогугнявив Гуж. — Не встидайся, ха-ха! Мабуть, не встидлива ж?
— Драстуйте, — стиха привіталася Степанида й переступила поріг.
"Ну, тепер заберуть!" — понуро подумав Петрик, скоса поглядаючи на Гужа. Але той, ніби тут і не було господині, відкраяв шмат хліба й посунув на край столу.
— Їж, Потапе.
Колондьонок з незворушною понурістю на білобровому обличчі взяв почастунок і тупо зиркнув на господиню.
— П'єте, а там уже німці по мості ходять, — сказала Степанида, може, аби порушити напружену тишу в хаті.
— Правильно, ходять, — погодився Гуж. — Ще зо два дні — та й їздитимуть. Германська діловитість!
— А чого їм тут їздити? Що в них, у Німеччині, доріг бракує? — сказала Степанида. Гуж допитливо видивився на неї і, наче їжак, погрозливо чмихнув носом.
— Бачу, розумна дуже. Ох, яка розумна! Недурно активістка! Досі не зреклася?
— А чого мені зрікатися? Я ж не якась там злодійка. Нехай собі злодії зрікаються.
— Це хто — злодії? Чи не ми, бува? — настовбурчився Гуж.
— А є такі. Сьогодні одне, завтра друге.
"Та мовчи ти, дурепо, — урезонював подумки Петрик. — Чого ти заїдаєшся? Чи не бачиш, хто перед тобою?"
Степанида ще щось збиралася сказати, та тільки метнула злим позирком на Гужа, таким самим на Петрика і Колондьонка. Гуж ураз упіймав той її позирк і загудів злим басом:
— Швендяєш ось по полях, німецькі часті розглядаєш А в хаті гості. Що хазяйка мусить робити?
— Корову виганяла. Он же господар частує вас.
— Господар? Що він уміє? Він і курку не полапає, твій господар. А гостям треба горілки! Закуски гарної треба!
— Чого ще?
— Закуски, кажу, гарної. Для представників германської власті.
— Давно ви такі представники? — з внутрішньою нестриманістю спалахнула Степанида, і Петрик відчув, що зараз станеться непоправне.
— Жінко, помовч! — крикнув він. — Помовч! Лагодь яєчню! Чула, що я наказав? Яєчню.
Гуж недобре зареготав на його вихватку. Степанида мовчки повернулася й вийшла за поріг. Двері за нею залишились відчиненими, і Колондьонок зачинив їх, стоячи там само, біля порогу.
— От бачив? — серйозно зауважив Гуж Петрикові. — Знаєш, що німці з такими роблять?
— Та чув... Але цей...
— Вішають! Вішають на телефонних стовпах! — пристукнув він важким кулаком по столі. Петрикові похололо всередині, він глибше втягнув голову в плечі, поліцай, мабуть, помітив це й задоволено відкинувся до стіни.
— Та вона так, не від злості, — спробував виправдати жінку Петрик.
— А від чого ж тоді? Від доброти, скажеш? Комуністка вона, — оголосив раптом Гуж.
— Та ні... Вона тільки язиком...
— Отож, язик як лопата, — недобре погодився Гуж. — Не вирвали ще? То вирвуть.
Петрик уже не знав, що казати, як боронити жінку, котру дуже навіть швидко могли згубити оці двоє. Сама вона не побережеться — скорше навпаки. Але Гуж несподівано мовив:
— Скажи спасибі моїй доброті. А то б давно вдівцем став. Зрозумів?
— То цей... Спасибі!
— От-от!
Що ж, Петрик зрозумів: цього разу начебто пронесло. Може, не заберуть. Поки що. Якщо ця дурепа знов не попреться на їхній поліцейський рожен.
— Але "спасибі" не відбудешся. Чи ти думаєш, я тебе покриватиму ще й півлітру носитиму? Це ти мені маєш носити, — знову взявся за своє Гуж.
— Та я б від щирого серця. Але...
— Горілки нема? А ти дістань! Купи! Виміняй! Для рідні не можеш постаратися? Я ж тобі не чужий?
— Авжеж, не чужий...
"Щоб ти згорів отут, своячок такий", — затято думав потай Петрик, відчуваючи, що нова відміна в розмові не краща за попередню.