Рефлекс самозбереження переважив професійний обов'язок. Відтоді з думок мені не йде ця моя слабкість, і я не можу собі цього вибачити.
Нарешті настає понеділок, і о дев'ятій годині приходить старший віком фараон. Він люб'язно нагадує мені своє прізвище — Мур, — але потім мовчки сидить біля мене в автомобілі всю дорогу, поки ми їдемо до банку. Відімкнувши сейф, я подаю йому фотокопію своєї доповідної записки.
Полісмен гортає її, але не абияк. На клаптику паперу в нього зазначені певні сторінки, і саме ці сторінки він старанно роздивляється. На це йде хвилин п'ять, не більше. Потім він згортає теку й з привітною усмішкою повертає її мені.
— Докторе Мартінеллі, це знімає з вас підозру. І я радий. Я й не вірив у вашу провину. Ваш психологічний профіль, який ми добре вивчили, свідчить про те, що ви не здатні на злочин. До побачення, докторе Мартінеллі!
Потім полісмен швидко біжить від мене. Та сказати "біжить" буде, мабуть, не достатньо: він просто зникає, наче провалюється крізь землю, і я лишаюся сам біля відчиненого сейфа, здивований, що мене не заарештували. Мур не сказав мені, чому моя фотокопія знімає з мене провину, а що він так швидко зник, то я не встиг у нього про це спитати.
Одначе мене дивує не тільки це. Коли я повертаюсь додому, мені телефонує секретарка з Білого дому: місіс Мартінеллі чекає на мене о тринадцятій годині в китайському ресторані. І не встигаю я сказати "так" або "ні", як секретарка кладе трубку.
Ця невимушеність, з якою Аніта призначила мені в такий спосіб побачення, розчулює мене, і я вирішую піти до ресторану. Навіть починаю шкодувати, що в суботу так грубо розмовляв з нею по телефону.
Колись ми з Анітою частенько ходили по "Йєнчінг-Паласу", та потім там стали майже постійно обідати китайці, які приїздять з Пекіна, і Аніта — а вона страждає на підозру, що за нею шпигують, — почала тягати мене до містера Твана. Цей, крім своєї гарної кухні, має ще одну перевагу: він щоразу пропонує нам на перше щось дуже смачне. І ось я застаю тут вишукано вбрану Аніту, що поважно сидить на червоному оксамитовому стільці; чоло її освітлює розмальований золотавими смужками ліхтарик. Я вибачаюся за спізнення, сідаю біля неї і починаю хвалити її шати. Але марно. Не знаю, хто це сказав, нібито комплімент завжди викликає зніяковіння у чоловіка й ніколи — в жінки. Аніта мовчки дивиться на мене своїми зеленими очима.
Невдовзі приходить узяти замовлення місіс Тван. Вона в чорній шовковій сукні з розрізом унизу, в якому видно литку її правої ноги. З губів місіс Тван не сходить усмішка. Місіс Тван незворушно записує наше замовлення на аркушику паперу. Потім згортає його, вклоняється нам і йде. Я не спускаю очей з розрізу на її сукні.
— Тебе знову зачарувала її литка? — питає Аніта.
Вона йде в наступ стримано, її зелені очі безжальні. Я мовчу. Я не збираюся схрещувати шпаги за литку місіс Тван.
— Яка несподіванка! — вигукує Аніта. — Звісно, я вже й не сподівалася тебе побачити. Думала, помру самотньою.
— Послухай, Аніто...
— Як, ти розмовляєш? А я вирішила, що ти більше не бажаєш ні бачити мене, ні чути, ні розмовляти зі мною! Чи я правильно повторюю твої слова?
— Аніто, прошу тебе...
— Ти просиш мене? Яке досягнення! Ось мене знову бачать, чують і навіть розмовляють зі мною!
— Та годі тобі!
— Звісно, я можу помовчати, якщо в тебе псується настрій, коли я розтуляю рота.
— Ні. Навпаки, я вважаю, що нам конче треба поговорити.
— Поговорити! З донощицею!
— Я маю тобі щось сказати.
— Ти викрив ще один донос?
— Угамуйся, прошу тебе, це дуже важливо.
— Для кого?
— Аніто, є. одна нова деталь.
— Я знаю твою нову деталь. Це — твоя брудна манера поводитись зі мною!
— Ця нова деталь тебе не стосується.
— О боже! Якийсь суперник!..
— Угамуйся, Аніто!'
— Забудь про перевагу чоловіка над жінкою, докторе! Хоч ти й зневажаєш мене, а право висловитись я маю!
— Аніто, це ти сказала Мурові, що я зробив фотокопію з доповідної записки? Ти чи ні?
— Я, ваша честь! І в такий спосіб зняла з вас вину.
— Ти вже знаєш про це?
— Ну звісно. Мур повернувся з твого банку й подзвонив мені.
— І моєї фотокопії вистачило, щоб мене виправдати?
— Стривайте, шановний. Спершу вибачтесь!
— Вибачитись ще до того, як ти все поясниш?
— Еге ж. Бо яка користь із твого вибачення буде потім?
— Вибачаюсь.
Зелені очі втуплюються в мене. Вони анітрохи не заспокоїлись.
— Ральфе, — із запалом каже Аніта, — ти гидко розмовляв зі мною по телефону, страшенно гидко!
— Я вже вибачився перед тобою.
— О, як це легко! Сказав "вибачаюсь", і ми вже квити. Все залагоджено!
— О ні! — відповідаю я роздратовано. — Вибачаєш ти мені чи не вибачаєш, а тепер ми часто говоритимемо про цей телефонний дзвінок!
Приходить усміхнена місіс Тван, приносить тацю з чашками й тарілочками і розставляє їх на столі. Рухи в неї такі самі, як і усмішка: коректні, швидкі, легкі й витончено плавні, вони просто зачаровують відвідувачів ресторану.
Місіс Тван відходить. Моє вибачення не розвіяло остаточно Анітиного гніву, і тепер це роблять пиріжечки з креветками. Аніта жадібно їсть, і настрій у неї поліпшується.
— Звичайно, — каже вона з повним ротом, — я ні на хвилину не повірила, що то від тебе просочилася інформація.
— Чому?
— Через Дейва.
— Як це через Дейва?
— Хіба б ти ризикнув опинитись у в'язниці й залишити Дейва на свою тещу?
— Я про це не подумав.
-. Ти свідомо про це не подумав.
Аніта наштрикує на палички ще одного пиріжечка і жадібно його відкушує. Я ще й не починав їсти. Я дивлюся на неї. Вона зачаровує мене своїм апетитом і тим, як розуміє мою поведінку.
— По-друге, на фотокопії, яка потрапила до газети "Нью-Йорк таймс", друкарські помилки виправлено від руки.
— То й що?
— Ти ж ледар.
— Я ледар?
— Еге ж, коли ти передруковуєш доповідну записку чи статтю, то ніколи не виправляєш на своєму примірнику друкарських помилок. Тож я була певна, що послана до редакції "Нью-Йорк таймс" фотокопія знята не з твого примірника, і попросила Мура це перевірити.
Я почуваю себе трохи ошелешеним. Аніта все Помічає, все пам'ятає, а коли настає час, діє. А я саме тоді, коли вона рятувала мою ставку в цій грі, обкачав її в багнюці.
— Аніто, — кажу я, — тепер, коли я все знаю, що мені робити? Кинутись тобі в ноги? Стати перед тобою навколішки?
Аніта кладе ліву руку на мою праву й досить поблажливо каже:
— Любий Ральфе, тільки ти вмієш так вибачатись!
По цих словах вона ковтає ще один пиріжечок. Я, не дуже задоволений, мовчу. Її поблажливість мене ображає.
— Хто послав ту фотокопію до "Нью-Йорк таймс"? — питаю я. — Кресбі?
— А хто ж іще!
— Мур має докази?
— Ні. Та й що це дасть? У всякому разі, батько пішов на дно.
Дивна річ, але оце "у всякому разі" її не дуже засмучує. Навпаки, вона навіть трохи пожвавішала, повеселішала... Я дивлюся на дружину і все не наважуюсь узятися до їжі. Хоч мені й слід було б із цим поспішити. Упоравшись зі своїми пиріжками, Аніта накидається на мої. І це заважає їй водночас розмовляти.
— Тебе не було десять днів, Ральфе. І ти не знаєш останніх статистичних даних про енцефаліт-шістнадцять. Вони жахливі! (Сама Аніта, правда, не дуже нажахана.) До того ж є ще одне, Ральфе, куди гірше. Ми довідалися, що великі страхувальні компанії збираються розірвати угоди про страхування життя.
— Хіба вони мають право це робити?
— Вони його собі привласнять. Батько втонув, Ральфе. Його шанси, за останнім опитуванням Геллапа, впали до тридцяти двох відсотків.
— Але ж у сенатора Шермана теж неприємності. Я прочитав у суботніх газетах, що в його напарника інфаркт. Шерманові треба якнайшвидше знайти іншого кандидата на віце-президента. А це нелегко.
— Все позаду, — відповідає Аніта. — Він уже знайшов.
— Звідки ти знаєш?
— Вона мені телефонувала.
Я вражено втуплююся в Аніту.
— Вона? Це жінка? Жінка буде віце-президентом?
— Я гадаю, — каже Аніта, роздивляючись мене й піднявши вгору свої палички, — що за нинішніх обставин (вона робить на цих словах наголос) Шерман зарекомендував себе неабияким реалістом і спритним політиком, вибравши кандидатом на віце-президента жінку. — Вона бере двома паличками пиріжечок і ковтає його.
— Хто вона?
— Сара Бедфорд.
Я надуваю губи. У США багато всіляких РВЖ , і Сара Бедфорд належить до найрадикальнішого з них.
— І що вона сказала тобі по телефону?
— Сара добре розуміє, що я мушу поки лишатися з батьком, аби в хвилину його поразки подати йому руку, але після виборів вона розраховує на мене.
— Як на секретарку?
— Як на радницю.
Западає коротка мовчанка.
— Ти ростеш, — мимоволі кажу я досить сухо.
Але Аніта не звертає уваги на мій тон. Вона мене не слухає. І навряд чи бачить. Її зелені очі горять вогнем, вона з переможним виглядом закидає назад волосся кольору червоного дерева й захоплено каже:
— Це буде чудове підвищення, Ральфе! І не тільки для Сари й для мене. Для жінки! Поміркуй сам, Ральфе! Якщо Шерман помре, то Сара стане першою жінкою-президентом Сполучених Штатів!
Я, як того й хоче Аніта, міркую. До Шермана особливої симпатії я не відчуваю. Я бачив його двічі-тричі по телевізору, це чоловік років сорока, атлетичної будови, на вигляд молодший свого віку. Якби, за Анітиними словами, не "обставини", ніхто й не подумав би, що найближчим часом Шерману загрожує смерть. І я можу заприсягтися, що не тільки Аніта вже уявляє собі цю смерть і навіть її бажає. Отож нещастя — не таке вже й велике лихо, адже воно відкриває дорогу — якими точними бувають слова! — "чудовому підвищенню".
— Залиш мені бодай один-два пиріжечки, — кажу я перегодя.
Аніта перестає жувати, зиркає на тарілку й сміється. Я теж сміюсь — трохи запізно й без особливої радості.
Анітине бажання здійснюється. Її пророцтво збувається. Через місяць після виборів президент Шерман занедужує на енцефаліт, і Сара Бедфорд захоплює в свої тверді рученята долю Сполучених Штатів.
Мене в ті дні у Вашингтоні вже не було, і свідком сходження на вершину Сари Бедфорд, а заразом і Аніти, я не став. Я найнявся на роботу до фірми "Гельсінгфорс" і тепер керую в Блувіллі, штат Вермонт, лабораторією, що досліджує вірус енцефаліту-16. Дейв теж зі мною.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Блувілл, штат Вермонт
Я вижив, це факт. Проте в мене нема гарантії на майбутнє.