Йому нечасто траплялося так утелющитись у жінку.
Цьому сприяв щасливий збіг багатьох обсїавин.-
"Адже це дурне діло,— казав він часом подумки, аналізуючи свої почуття,— питати себе ци ти одружуєшся з дівчиною заради неї самої, чи заради її грошей. Ці дві причини часто збігаються. Небагато є в дівчині якостей, що мали б таку чуттєву принадність для чоловіка, яп її посаг. Я, певна річ, і без цього жадав би її, але, мабуть, не так жагуче". _
Лісоторговець зовсім не був новачком у коханні. Він мав у свбєму минулому вже кілька одружень, до того ж навіть одночасних. Для амурних пригод він не мав часу, бо вдався в дуже ризиковані справи і якраз мав великі труднощі. Але новий шлюб, безперечно, був йому до зарізу необхідний: становище його фірми було не вельми блискуче.
Крім того, у внутрішній кишені він носив кілька газетних вирізок із текстом інтерв'ю, яке начальник лондонської поліції нещодавно дав журналістам з приводу останніх злочинів грабіжника Й убивці Стенфорда Сілза, на прізвисько Ніж. Вирізки ті Хтось послав йому анонімно, і це його дуже непокоїло. Тому він не вимовив, слів, що вже були в нього на устах.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
І вони пішли на війну, І потрібні були їм набої. Але світ не без добрих людей, Що дали їм припасу і зброї. "Без припасу що ж за війна!" "Буде, буде вам, синку, припас! Ми набоїв наробимо вам, Ви ж рушайте у бій за нас!"
І нароблено гори набоїв було, Війни лише їм бракувало. Але світ не без добрих людей, І вони про війну подбали. — "Уперед, мій синку, на бій!
Вітчизну з біди визволяй! За матір, за дім рідний свій, За віру, за короля!"
Солдатська пісня
Бажання уряду її величності
Вільям Кокс був із фаху маклер. Як свідчила його візитна картка, він мав контору десь у Сіті, та навряд чи хто коли-небудь заглядав туди. Він і сам майже ніколи туди не навідувався. В цьому й потреби не було, бо там сиділа за розбитою друкарською машинкою тільки одна бліда, хирлява панночка. На машинці бракувало кількох літер, та ніхто тим не журився, бо друкувати всё одно не було чого. Панночка сиділа там тільки для того, щоб одержувати кореспонденцію, бо містер Кокс нікому не хотів давати своєї домашньої адреси. У себе вдома він не приймав нікого, а всі справи свої облагоджував у ресторанах.
Він любив казати: "Мені не потрібен численний персонал. Я роблю тільки великі операції!" І рук своїх він ніколи не бруднив, бо завжди носив рукавички. Іще він носив дешеві костюми масового виробництва, примітного світло-сірого кольору, а до них —— фіолетові шкарпетки і яскраво-червоні краватки. На його думку, до його фігури якраз пасували стандартні голові костюми, хоч він був високий і тонкий. Крім того, він був певен, що його скрізь уважають за перевдягненого військового, а тому тримався дуже прямо.
Один такий знайомий був у нього, наприклад, у морському міністерстві. Від цього знайомого Кокс якось дізнався, що в уряду її величності виникло одне бажання. Уряд захотів купити транспортні судна для перевезення війська до Кейптауна. І Кокс вирішив спробувати задовольнити це'бажання уряду.
Тим, що тут ішлося про морські справи, він розпитав у одному шинку, де товклися моряки невисокого гатунку — так би мовити, масового виробництва,— чи не знає хто кількох якомога старіших суден. І він таки знайшов те, чого шукав. Ті судна належали корабельній конторі "Бруклі і Бруклі" — теж, сказати б, фірмі масового виробництва. На той час у Лондоні було немало людей, охочих обернути собі на користь звернення уряду до ділових кіл із закликами про підтримку в південноафриканській війні. Ці люди були згодні продавати урядові крупи, але їсти заварену урядом кашу вони були незгодні. Містер Кокс не належав до таких людей. Він зовсім не хотів збагачуватись на нещасті рідного краю і встрявати в невинну, але нудну канцелярську тяганину, пов'язану з контрактами. Будь-хто інший, маючи такі зв'язки, запропонував би урядові ті кораблі, що їх містер Кокс напитав у вищезгаданому шинку. Вони були досить великі і, як виявила обережна розвідка в конторі "Бруклі і Бруклі", дуже дешеві.
В короткій розмові, що її містер Кокс мав з братами Бруклі з приводу призначених на продаж суден, і слова не було вимовлено ні про що, крім тоннажу й ціни. Ні маклер не ставив якихось інших запитань, ні судновласники не заводили мови про стан суден. Усі троє могли потвердити це під присягою коли завгодно й перед яким завгодно судом.
Для самого містера Кокса судна фірми "Бруклі і Бруклі" аж ніяк не підходили, незважаючи на великий тоннаж і дешевину. Але Кокс знав у Лондоні багатьох людей, що охоче купили б за підхожу ціну транспортні кораблі. Фрахтові тарифи у воєнний час страшенно підскочили вгору. Суден продавалося зовсім мало, і вони були дуже дорогі. Але, звичайно, ніхто з людей, яким потрібні були пристойні судна, не звернувся б до такої фірми, як "Бруклі і Бруклі".
Містер Кокс вельми енергійно шукав такояГ і пристойних суден, хоч і не для уряду, а за дорученнями приватних фірм. Задоволення потреби уряду в транспортних засобах було для нього цілком стороннім ділом і мало деякий інтерес лише у зв'язку з його приватними справами.
Витративши на розшуки цілий тиждень, він таки знайшов ще троє суден, придатних для транспортування війська — новіших, надійніших з усіх поглядів. Для цього йому довелось кілька разів відлучатися з Лондона; один раз він їздив аж до Саутгемптона. Три кораблі, які він знайшов, належали різним власникам і коштували зовсім не дешево, зате були більш-менш схожі на справжні судна.
Містер Кокс домовився щодо цих кораблів і повернувся до Лондона. Там він знов узявся задовольняти бажання уряду. Але, як буде видно далі, це зовсім не означало, що він занедбав свої власні інтереси. Вони, як і перше, були недвозначно спрямовані на придбання за якомога дешевшу ціну кількох добрих транспортних суден типу саут-гемптонських.
Про урядове замовлення містер Кокс у Лондоні завів розмову з кількома іншими бізнесменами, яких він зібрав для цієї мети. Знайти таких людей було неважко. Лондон аж кипів жадобою діяльності. Сіті рвалося допомоги країні в її боротьбі з бурами. До того ж уряд був просто-таки ідеальним клієнтом.
Містер Пічем почув про бажання уряду її величності разом з іще чотирма чи п'ятьма бізнесменами, яким не менше ніж йому хотілося вбачати в бажанні уряду наказ.
Усі вони зібрались в одному солідному ресторані в Кен-сінгтоні й, перезнайомившись, дізналися, що в їх числі є справжній баронет, букмекер, директор ткацької фабрики в Південному Уельсі, ресторатор, власник кількох прибуткових будинків, господар вівчарської ферми і власпик великої крамниці старих музичних інструментів.
Вони замовили, хто що хотів, і містер Вільям Кокс виголосив коротеньку промову.
— Становище нашої країни,— сказав він,— дуже серйозне. Як вам відомо, війна в Південній Африці вибухла внаслідок несподіваного, як грім з ясного неба, нападу на мирних англійських громадян. Військо її величності, що виступило в похід для їхнього захисту, теж стало жертвою н еч у в ано підступних наскоків і весь час зазнавало кривавих втрат, захищаючи власність британських підданих. Усі ви знаєте з газет, які докори сиплються на наш уряд за його надмірне довготерпіння й просто-таки незбагненну миролюбність. Нині, через якихось кілька місяців після початку війни, Англія бореться з ордою оскаженілих фермерів не за що інше, як за саме існування своїх заморських володінь! У місті Мафекінзі англійські частини, обложені сильним бурським військом, б'ються не на життя, а на смерть. Хто з вас зв'я* заний з біржею, той знав, якими наслідками це загрожує. Панове, завдання сьогоднішнього дня — зняти облогу з Мафекінга, визволитц місто! (Оплески). Йанове, нинішня година вимагає й від ділового світу Британії твердості мужності й ініціативи, Якщо ми їх не виявимо, то й геройський дух цашої молоді нас не врятує. Бо хто веде війну? Солдат і комерсант! Кожен на своєму посту! Уряд не розуміється ца комерції Це паща сфера. Уряд каже? "Нам потрібні транспортні судна". Ми відповідаємо: "Будь ласка, ось вам Транспортні судна". Уряд каже і "Би компетентні люди. Скільки коштують транспортні судна?" — "Будь ласка, це неважко з'ясувати, — відповідаємо ми.— Транспортні судна коштують ось стільки й стільки". Уряд не торгується, він знає, що гроші так чи так залишаться в Англії. Які там р а х у нки між свої-ми? Чи не однаково, в чиїх руках будуть гроші? Адже уряд і комерсанти — одна сім'я. Вони повинні відчувати взаємну д о віру, бо мусять спиратись одні на одних. "Ти цього не вмієш,— каже один другому,— полиш це па мене. А коли я чогось не вмітиму зробити, тоді його зробиш за мене ти". Отац і народжуються довіра й пільні інтереси. "Ти знаєш, Біллі,— каже мені, затягуючись сигаретою, статс-секретар N. N.,— моя дружина ніяк не дасть собі ради з нашими дванадцятьма кімнатами. Що мені робити?" — "Не забивай собі голови такими дрібницями,— від* казую я.-т— Думай про свою службу". І поспішаю усе владнати. А потім ви дізнаєтеся з газет, що той статс-секретар виголосив таку й таку промову на захист інтересів нашої країни, і та промова ще вище піднесла наш авторитет у всьому світі, а ще згодом у Африці, чи в Індії, чи ще десь там відбувається якась грандіоенаподія, надзвичайно важлива для нашої країни. "Ти повинен мати ясну голову, Чарлзе,— кажу я йому,— в наших-таки інтересах.