Джефф відійшов від них на поважну відстань, сів у затінку, запалив сигарету. "Зараз час вирішувати, що робити далі", подумав він. У нього є трохи грошей. Необхідно покинути В'єтнам. Без допомоги тут не обійдешся. А що, коли швидко доїхати до кордону? Він міг би пробратися в Пномпень, знайти там літак до Гонконга. Ні, дуже ризиковано.
Бездумний ризик оправданий, коли нічого втрачати, але безглуздо хоробритися, коли в кишені лежить ціле багатство.
Певність, що якимось чином можна буде одержати новий паспорт і виїздну візу, не покидала його. Він мусить, звісно, змінити зовнішність. Це зробити неважко.
Він зміг би відростити вуса, перефарбувати волосся, надіти окуляри.
Він часто читав про людей, які користуються підробленими паспортами. Проте, де вони дістають їх, він не мав жодного уявлення. Вірогідно, підробити паспорт у Гонконгу і переправити його сюди було б легше, ніж намагатися дістати його в Сайгоні.
Він пересмикнувся, струсив з сигарети попіл.
Хто б міг допомогти йому роздобути підроблений паспорт? Він нікого не знав ні в Гонконгу, ні в Сайгоні. Раптом він згадав про Блеккі Лі, власника Парадайз-клуба. Це шанс, однак, чи заслуговує Блеккі на довіру? Коли стане відомо про вбивство Хоума і зникнення діамантів, чи не зрадить його Блеккі? Та навіть, якщо довіритися Блеккі, чи зможе він роздобути паспорт? Чи має він зв'язки з Гонконгом?
Джефф розумів, що таке питання не може бути вирішене миттєво. Мине мінімум пара тижнів, перш ніж з'явиться можливість покинути країну. А що тим часом робити? Де переховатися, щоб його не знайшла поліція?
До ранку, він був певен, його почнуть розшукувати. Протягом ночі необхідно сховатися. Але де?
Єдиною людиною, що могла б йому допомогти, була Нхан, проте Джеффу не хотілося замішувати її в цю історію. Він не знав в'єтнамських кримінальних законів, але був певен, що всякий, хто ховає вбивцю, несе відповідальність. Але до кого ще, окрім Нхан, міг би він звернутися?
Він подумав, що даремно гає час. Скоріше треба зустрітися і поговорити з Нхан, на неї можна розраховувати. У неї, звісно, не можна ховатися. Він ніколи не бував у неї вдома, але вона часто розповідала йому, що займає трикімнатну квартиру з матір'ю, дядьком і трьома братиками. Вона часто нарікала, що у неї немає окремої кімнати. Проте, може, вона знає кого-небудь, може, вона що-небудь порадить.
Він встав і направився до машини.
Хлопець і дівчина не звернули на нього уваги. Вони були надто зайняті одне одним, щоб помічати будь-кого.
Побачивши цих щасливих, безпечних людей, Джефф несподівано відчув таку давлячу серце тугу, яку ніколи не зазнавав раніше.
Глава третя
1
По дорозі до бульвару Тран Хан Джефф опинився затертим з усіх боків мотоциклістами, рікшами на велосипедах, численними американськими машинами, що належали багатим в'єтнамцям, які не визнавали правил їзди, крихітними авто, керованими такими ж безглуздими любителями, котрі не мали уявлення, куди вони їдуть, але яким дуже подобався сам процес управління автомобілем.
Для необережного водія бульвар був повний небезпек. Осліпляли мультикольорові китайські ієрогліфи. Старі в'єтнамці, суцільно в чорному вбранні, не визнавали тротуарів і рухалися виключно по бруківці. Їх можна було розрізнити, лише коли вони ставали освітленими передніми вогнями в кількох ярдах перед автомобілем, і ви трохи було не наїжджали на них. При різкому ж гальмуванні другий автомобіль міг врізатися в вас ззаду.
В Шолоні – китайському районі – вулиці ставали вузькими. Натовп швендяючих нероб спокушав долю, виплескуючись від тротуарів на проїзжу частину.
Джефф вже кілька місяців їздив по цих переповнених машинами і пішоходами вулицях і навчився протискатися по них на своєму автомобілі. Складнощі керування трохи відволікли його.
Нарешті, не без зусиль, йому вдалося знайти місце для автомобіля приблизно в ста ярдах від Парадайз-клуба. Він помахав трьом обірваним китайцям, котрі кинулись до автомобіля і помогли йому закрити вікна, сподіваючись заробити один-два піастра. Вузька спекотна вулиця привела його до яскраво освітленого неоновими китайськими ієрогліфами входу Парадайз-клуба.
Ще на вулиці він почув надривні звуки філіпінського джаза і пронизливі волання співачки. Посилена технікою музика била по нервах і доставляла величезне задоволення китайцям. Вони, вочевидь, вважали, що, чим гучніша музика, тим вона краща.
Джефф відсунув завісу, що закривала вхід до танцзали. Зразу ж до нього підійшла висока молода, крикливо вдягнена китаянка з густо напудреним обличчям. Пізнавши Джеффа, вона привітно йому посміхнулася. Це була Ю Лан, дружина Блеккі Лі.
– Нхан ще не прийшла, – сказала вона, торкаючись до його руки тонкими пальцями. – Вона буде дуже скоро.
Її привітність підбадьорила Джеффа. Він пройшов з нею до танцзали. Там було багато танцюючих, напівтемна зала приховувала обличчя людей, окреслюючи лиш силуети фігур на тлі яскраво освітленої естради. Вона провела його до столика, що стояв у кутку, віддалік від оркестра, підсунула стілець.
– Блеккі тут? – спитав він, всідаючись. – Як завжди, шотландське віскі.
Вона пішла. Стомлювала гучна музика і співи жінки перед мікрофоном. Сила її голосу була незвичною для європейського слуху.
З темноти виринув Блеккі, і з елегантною невимушеністю підсів до Джеффа.
Блеккі Лі був кремезний, широкоплечий тридцятишестирічний чоловік, з чорним напомаженим волоссям, розчесаним на проділ, і обличчям, завжди зберігавшим спокійну байдужість. З першого погляду на Джеффа Блеккі збагнув, що у того неприємності.
Спостережливість була однією з головних якостей Блеккі. Йому подобався Джефф. Він не завдавав ніяких турбот, а для заняття Блеккі американець, який не завдає мороки, був сущою знахідкою.
– Ви маєте зв'язки з Гонконгом? – несподівано запитав Джефф.
Обличчя Блеккі не втратило сонного спокою.
– Гонконг? У мене там багато друзів, – відповів він. – Якого роду зв'язки вас цікавлять?
Джефф почувався на краю басейна, в який йому доведеться пірнути. "Чи можна довіритися цьому жирному китайцю?" – запитував він себе.
Помітивши його нерішучисть, Блеккі додав:
– Крім друзів, у Гонконгу живе мій брат.
Настала тривала пауза, Блеккі колупав у зубах зубочисткою. Джефф дивився на танцюючих, намагаючись вирішити, чи варто йому довіритися, чи ні.
Нарешті, він сказав:
– Суворо по секрету. Одному з моїх друзів потрібен паспорт.
Блеккі ледь помітно привідкрив рота .
– Паспорт? – повторив він, наче ніколи не чув цього слова.
– Я думаю, у Гонконгу дістати паспорт буде легше, аніж тут, – проговорив Джефф як можна переконливіше. – Тому мене цікавило, чи не знаєте ви кого-небудь, хто міг би це зробити.
– Американський паспорт?
– Британський було б легше.
– Зв'язуватися з паспортами небезпечно і незаконно, – м'яко зауважив Блеккі. Він був явно стурбований. Він не повірив в існування друга. Ця людина клопоче для себе. Пощо? Очевидно, він хоче покинути В'єтнам. Але для чого йому підроблений паспорт?
– Це я знаю, – продовжив Джефф з роздратуванням. – Ви маєте кого-небудь, хто допоміг би мені дістати британський паспорт?
– Вашому другу? – уточнив Блеккі.
– Я ж сказав вам. Він заплатить за це.
– Якби можна було це влаштувати, то коштувало б дуже дорого, – промовив Блеккі.
– Але можна це влаштувати?
Блеккі сховав зубочистку до кишені.
– Можливо. Мені треба дещо з'ясувати. Це стане великих грошей.
– Справа нагальна, – додав Джефф. – Коли ви зможете з'ясувати?
– Я мушу написати брату. Як ви розумієте, листи часто перевіряє цензура. Треба знайти людину, якій можна довіряти і яка могла би передати листа брату. Він також має знайти когось, щоб передати мені відповідь. Все це потребує часу.
Джефф зрозумів, які труднощі чигають на нього. Його колишні міркування, що все вдасться владнати впродовж десяти днів, враз видалися до абсурду наївними. Доведеться переховуватися, мабуть, місяць, а може, й більше.
– Я гадаю, у вашого друга неприємності? – спитав Блеккі.
– Не треба крапок над "і", – обірвав його Джефф. – Що менше ви будете знати, то буде краще для вас.
– Не зовсім так. Якщо справа серйозна і з'ясується, що я з нею пов'язаний, я також матиму неприємності, – тихо промовив Блеккі. – Нерозумно ходити з зав'язаними очима. Крім того, якщо у вашого приятеля надто великі неприємності, то це вплине на вартість паспорта. В такому разі, природно, він має заплатити більше.
Непомітно під столом великі руки Джеффа стислися в кулаки. "Чорт забирай! – думав він. – Це, виявляється, диявольськи складна справа. З завтрашніх газет він довідається, що я переслідуюсь за вбивство. Він або побоїться зв'язуватися, або заломить баснослівну ціну." Джефф подумав про діаманти. Можна було б віддати за паспорт діамант або два. Але це небезпечно. Якщо Блеккі здогадається, що у нього знаходяться діаманти генерала Нгуен Ван Тхо, він напевне спробує їх здобути. Треба бути дуже обачним! Не слід втрачати голову!
– Я маю переговорити з приятелем, – сказав він, не дивлячись на Блеккі. – Без його дозволу я нічого більше не зможу вам сказати.
– Зрозуміло, – відповів Блеккі. – Хороший друг уміє берегти таємниці.
Джефф уважно поглянув на нього, та товсте жовте лице було непроникним. "Він не дурень, – подумав Джефф. – Він збагнув, що паспорт потрібен для мене. Чи не довіритися йому? Він все одно довідається, коли прочитає завтра газети. Ні, краще не треба. Нехай у мене буде більше часу. Краще спочатку порадитися з Нхан".
– Гадаю, ваш друг хоче покинути країну? – чемно запитав Блеккі. – Очевидно, він уявляє, наскільки це складно. Еміграційні власті зажадають фотографії вашого друга. Необхідно буде підкупити ряд людей. Якщо неприємності не дуже серйозні, все, звичайно, може бути владнано. Наприклад, якщо у вашого приятеля незгода з поліцією через підробку чеків, розтління дівчинки, присвоєння чужих речей, то все це не являє особливих перешкод. Але якщо він скоїв великий політичний або кримінальний злочин, йому навряд чи можна буде допомогти.
Джеффу здалося, немовби його душать за горло
– Я поговорю з ним, – сказав він.
Блеккі піднявся, бачачи, що розмова завершена.
– Ви, безумовно, можете розраховувати на мене, – промовив він, – але, природно, я маю уникати всіляких ускладнень.
– Зрозуміло, – відповів Джефф.
Блеккі пішов.