Я дивився на нього і думав: "Шістнадцять років… Йому-то напевно вже виповнилося…"
Висаджуючи мене біля дому, дід Леон повторив:
— Ну так зробиш, як домовилися?
— Угу.
— Наплюй на помилки, на стиль, на свій паскудний почерк – на все наплюй. Просто що на душі, те і напиши, добре?
— Угу…
Я сів за листа в той же вечір. Хоч він і говорив "наплюй", я все-таки порвав одинадцять чернеток. А лист-таки видався зовсім короткий…
Ось він, я переписав його для вас.
"Шановний директор школи Граншан!
Я дуже хотів би вчитися у Вашій школі, але знаю, що це неможливо, тому що в мене дуже погана успішність.
Я бачив у рекламі Вашої школи, що у Вас слюсарні і столярні майстерні, кабінет інформатики, теплиці і все таке.
Я думаю, що оцінки – не найголовніше в житті.
З моєї точки зору, важливо знати, чого ти в житті хочеш.
Мені хочеться вчитися у Вас, тому що в Граншані мені буде краще за все – так я думаю. Я не дуже товстий, в мені 35 кіло надії.
Всього доброго, Грегуар Дюбоск.
P. S.: Я перший раз у житті проситимусь до школи, сам не розумію, що це зі мною, мабуть, захворів.
P. S.: Надсилаю Вам креслення машинки для чистки бананів, яку я сам зробив, коли мені було сім років".
Я перечитав листа, вийшло дурнувато, але в мене не вистачило духу переписувати в тринадцятий раз.
Я уявив собі, з яким обличчям директор буде його читати… "Звідки тільки взявся такий дурень?" — мабуть, подумає він, зіжмакає листок і запустить паперову кульку у корзину для сміття. Мені і відсилати-то листа уже не дуже хотілося, але я обіцяв діду, словом, відступати було нікуди.
Я опустив його в ящик, повертаючись зі школи, а потім, коли сів обідати, перечитав буклетик і тут виявилося, що директор був насправді директоркою! Оце осел! Це я так подумав про себе, закусивши зсередини щоку. Осел, тупиця, тричі ідіот!..
35 кіло кретинства, це точно…
Потім наступили осінні канікули. Я гостював в Орлеані у тьоті Фанні, маминої сестри. Грав на комп'ютері дяді, лягав не раніше дванадцятої, а вставати намагався якомога пізніше. Валявся до поки двоюрідний братик не заплигував до мене на ліжко з кличем:
— Йєго! Нумо г'ять в йєго! Гьєгуар, вставай, підемо г'ять в йєго!
Чотири дні я будував йому із "Лего" то гараж, то село, то корабель. Коли я закінчував, він усміхався до вух, задоволений-презадоволений, а потім брав мою конструкцію і – бац! – зі всієї сили кидав її об підлогу і дивився, як вона розлітається на тисячу шматочків. Першого разу я, чесно кажучи, розізлився, але коли почув, як він сміється, відразу забув про витрачені впусту дві години. Сміх братика я просто обожнював. Він заряджав мене своїм захопленням.
На Аустерлицькому вокзалі мене зустрічала мама. Коли ми сіли до авта, вона проказала:
— Маю для тебе новини – добру і погану. З якої почати?
— З доброї.
— Учора дзвонила директорка Граншану. Вона готова прийняти тебе, тільки доведеться здати щось на кшталт екзамену…
— Пффф… Нічого собі, хороша новина… екзамен?! Ха-ха! А яка ж погана новина?
— Твій дідусь у лікарні.
Я так і знав. Досконало точно знав. Я це відчував. — З ним щось серйозне?
— Важко сказати. У нього був напад, зараз його обстежують. Він дуже слабкий.
— Я хочу його навідати.
— Ні. Поки що не можна. До нього зараз нікого не пускають. Йому треба відновити сили…
Мама плакала.
Я взяв з собою підручник, щоб у потязі повторювати граматику, але так і не відкрив його. Навіть не намагався зробити вигляд, ніби читаю. Потяг мчав вздовж безкінечних електричних дротів, кілометр за кілометром, і я відраховував стовпи, повторюючи шепітом: "Дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю…", а між стовпами думав: " Не помирай. Залишся. Ти так потрібен мені. І бабусі Шарлотті ти теж потрібен. Як вона без тебе?
Їй буде дуже погано. А як я? не помирай. Ти не маєш права померти. Я ще маленький. Я хочу, щоб ти побачив, як я виросту. Хочу, щоб ти встиг погордувати мною. Адже я тільки-тільки-но починаю жити. Ти мені потрібен. І потім, якщо я коли-небудь одружуся, я хочу, щоб ти познайомився з моєю дружиною, побачив моїх дітей.
Я хочу, щоб мої діти ходили до тебе в закуток. Хочу, щоб вони полюбили твій запах.
Я хочу, щоб…"
В Балансі мене зустрів на пероні якийсь дядько, по дорозі я дізнався, що він в Граншані садівник, тобто, вірніше… словом, керуючий" — це він сам так сказав…
Мені подобалось їхати в його вантажівці, в ньому добре пахло бензином і сухим листям.
Я пообідав у шкільній їдальні разом з усіма. Скільки ж тут було здорованів! Мене прийняли по-доброму, старожили надавали купу цінних порад: де краще палити, щоб не засікли, як підлизатися до буфетчиці, щоб давала добавку, як проводити в спальню дівчат після відбою по пожежній драбині, які пунктики в учителів і ще багато чого…
Вони голосно сміялися. Дурні. Але це була добра дурнота. Хлопці такими і повинні бути.
Мені подобались їх руки, всі в дрібних порізах, з чорнотою під нігтями. Хтось мене спитав, чому я тут.
— Тому що мене більше нікуди не приймають.
Вони зареготали.
— Так-таки і нікуди?
— Зовсім нікуди.
— Навіть у школу для дурнів?
— Так, — відповів я, — у школі для дурнів сказали, що я погано впливатиму на решту учнів.
Один хлопець хлопнув мене по спи ні:
— Наша людина!
Потім я сказав їм, що завтра мені здавати екзамен.
— Так чого ж ти тут стовбичиш? Марш на бокову, тобі вранці треба бути у формі!
Спав я погано. Мені наснився дивний сон. Ніби я гуляю з дідом Леоном дуже гарним парком, а він смикає мене за рукав і каже: "Де тут попалити, щоб не засікли? Спитай у них де…"
За сніданком я не міг нічого їсти. У животі – залізобетон. Ніколи в житті мені не було так погано. Я не міг вдихнути і обливався холодним потом. Мене кидало то в жар, то в холод.
Мене посадили в маленькій класній кімнаті і надовго залишили самого. Я вже собі гадав, що про мене забули.
Нарешті прийшла якась жінка і дала мені товстий зошит із запитаннями.
Рядки так і танцювали у мене перед очима. Я нічогісінько не розумів. Я поклав лікті на стіл і утнувся головою в долоні. Мені треба було перевести подих, заспокоїтися, відволіктися. Раптом я мало не вперся носом у надписи на столі. Вони були такі: "Я люблю великі груди". І ще: "А мені більше подобаються розвідні ключі". Я усміхнувся – і взявся за роботу.
Спочатку справа йшла погано, але чим далі я гортав сторінки, тим менше знаходив відповідей. Я запанікував. Гірше за все був абзац у декілька рядків, під яким стояло завдання: "Знайдіть і виправте всі помилки у цьому тексті". Жах – я не знайшов жодної. Я дійсно останній дурень. Повно помилок, а я їх навіть не бачу! У горлі в мене потроху набухала грудка, у носі защипало. Я широко відкрив очі. Тільки не плакати. Я не хотів плакати.
Я НЕ ХОТІВ, розумієте?
І все-таки капнула величезна сльоза, я не встиг її утримати, і вона розпливлася сторінкою зошита… Сволота. Я з усіх сил стиснув зуби, але уже відчував, що не стримаюсь. Що греблю зараз прорве.
Надто давно я не дозволяв собі плакати і намагався просто не думати про дещо… але все одно прийде такий момент, коли вона виплесне назовні, вся ця гидота, яку ви намагаєтеся заховати у мізках подалі, глибоко-глибоко… Я знав, якщо заплачу, то уже не зможу зупинитися, і все згадається одразу: Гродуду, Марі, всі роки в школі, коли я був вічно останнім. Черговим ідіотом. І мої батьки, які розлюбили, один одного, і похмурі нескінченні днини вдома, і дід Леон в лікарняній палаті з трубками у носі, його життя, яке відходило мало-помалу…
Я відчував, що ось-ось розревусь, до крові кусав губи і раптом почув голос: "Хто тут розводить сирість, Тотоша? – сказав цей хтось мені. – Що це таке? А ну, підбери соплі, поросятко! Дивись, як ручку змочив".
Ну все, дах поїхав… Уже голоси чую! Ей! Ви помилились адресою, я не Жанна Д'Арк. Я просто бездар і тупиця, я тут плаваю…
— Ладно, рьова-корова, скажи, коли закінчиш, щоб можна було разом зайнятися справою.
Що таке? Я обшукав очима весь клас: чи немає де мікрофона чи камери? Та що ж це таке? Я провалився у четвертий вимір чи що?
— Дід Леон?
— А ти думав хто, балда? Папа римський?
— Але… цього не може бути.
— Чому?
— Ну… що ти тут, що ти зі мною розмовляєш…
— Не говори дурниць. Я завжди був з тобою, і ти сам це знаєш. Ну все, пошуткували і досить. Давай, зберись. Візьми олівець і підкресли усі відмінювані дієслова… Ні, це не треба, ти ж бачиш, воно закінчується на "іть". Так, це у нас присудки, тепер знайди до них підмети… Ось… Треба відмітити стрілочками… Молодець. Подумай добре, як вони узгоджуються. Ось, дивись, що тут – підмет? Правильно, "ти", значить, на кінці м'який знак, молодець. Тепер підкресли іменники… Знайди означення до них і перевір. Все перевіряй. А прикметники? Дивись, тобі не впадає в око "відбілений скатерка"? "Відбілена", правильно, от бачиш, можеш, якщо постараєшся. Тепер вернися трохи назад, я бачив неподобство у прикладах… У мене навіть волосся на вухах встало дибки. Ану, поділи знову… Ні, ще раз… Іще! Ти дещо забув. Два в голові, вірно, молодець. Тепер подивись на четверту сторінку…
Я ніби спав наяву, відчував себе зібраним і розкутим одночасно. Рука писала сама собою. Дуже дивне було відчуття.
— Ну от, Тотоша, далі сам. Залишився переказ, а в цьому ти куди сильніший за мене, я це знаю… Так-так. Не сперечайся. Давай сам, тільки слідкуй за орфографією, добре? Роби як у вправі: стрілочки і перевірка. Уяви собі, що ти поліція слів. Запитуй у кожного слова: "Стоп! Перевірка! Назвіться!" — "Прикметник". – "З ким відмінюєтесь, миленький?" — "З собаками". – "Значить, у якому ви числі?". – "У множині". – "Добре, вільні". Розумієш, що я хочу сказати?
— Так, — кивнув я.
— Не розмовляйте, молодий чоловіче! – піднялася церберка, яка спостерігала за мною. – Працюйте мовчки. Щоб я вас не чула.
Я все уважно перечитав. П'ятдесят сім разів, а може й більше. Коли вийшов у коридор, я прошепотів:
— Дід Леон, ти ще тут?
Відповіді не було.
У поїзді на зворотному шляху я спробував ще раз. Знов нічого – абонент недоступний.
Я побачив батьків на пероні і з виразів їх облич зрозумів: щось сталося.
— Він помер? – закричав я. – Він помер, так?
— Ні, — сказала мама. – він у комі.
— Давно?
— Із сьогоднішнього ранку.
— Він прийде до тями?
Тато зморщився, а мама осіла і схватилася за моє плече, щоб не впасти.
Я так і не навідав діда у лікарні.