—, :Е-е, якось воно не теє...
Войтек раптом замовк, бо, мабуть, хотів сказатп щось інше: хотів пояснити Бартекові, що не гаразд при німцях говорити погано про німців, та в нього якось заплутався язик...
V
Через деякий час після цього прусська королівська пошта принесла до Пригнобленого такого листа:
"Хай святиться ім'я Ісуса Христа і його святої родите льки! Щиро кохана Магдо! Що у тебе чути? Добре тобі в хаті під периною, а я тут страшно воюю. Були ми коло великої фортеці Мец, і була битва, і я французам дав такого чосу, що вся інфантерія й артилерія дивувались. І сам генерал дивувався і сказав, що я виграв баталію, і дав мені хреста. А тепер мене офіцери й унтер-офіцери дуже шанують і по морді б'ють мало. Потім помарширували ми далі, і була друга баталія, тільки забув, як те місто називається, і теж я їх колошматив, і четверте знамено взяв, а одного найголовнішого кірасирського полковника звалив і в полон забрав. А як будуть наші полки одсилати додому, то мені унтер-офіцер радив написати "рекла* мацію" і залишитись тут, бо на війні тільки спати нема де, а жереш інколи донесхочу, і вино в цім краю є всюди, бо народ тут багатий. А як ми палили тут одне село, то ні жінок, ні дітей не милували, і я теж. А костьол згорів дотла, бо вони теж католики, і людей попеклось чимало. Тепер мп йдемо на самого їхнього цісаря, і буде кінець війні, а ти пильнуй хати і Франека, бо як не допильнуєш, то так полатаю боки, що ти знатимеш, що я за один. Хай тебе бог милує!
Вартоломій Словік"
Війна, видно, так припала Бартекові до смаку, що він почав дивитись на неї як на своє ремесло. Він зро-
10"
147
бився дуже самовпевненпй і в бій ішов, наче на якусь роботу в Пригнобленому. На груди йому після кожної битви сипались медалі і хрести, і хоч унтер-офіцером він не став, проте всі мали його за першого солдата в полку. Він був дисциплінований і відзначався сліпою хоробрістю людини, яка не усвідомлює для себе небезпеки. Ця хоробрість не породжувалась, як було спочатку, шаленством. Тепер джерелом її були солдатський досвід і віра в себе. До того ж його могутнє здоров'я витримувало всі труднощі, походи і нестатки. Інші поруч з ним марніли, а йому все було байдуже, він тільки дичавів і ставав все лютішим прусським солдафоном. Тепер він не тільки бив французів, а й пенавидів їх. Змінились і інші його уявлення. Він став солдатом-патріотом і сліпо корився своїм начальникам. У наступному листі до Магди він писар: "Войтека надвоє розірвало, але иа те воно й війпа, розумієш? А був він йолоп, бо казав, що французи — це німці, а вони таки французи, а німці — наші".
Магда у відповідь на обидва листи вилаяла його, як тільки могла:
"Щиро коханий Бартеку, перед вівтарем святим зі мною вінчаний,— писала вона.— Скарай тебе боже! Ти сам йолоп, бусурмен, коли народ католицький разом 8 пруссаками мордуєш. Того не тямиш, що пруссаки є лютерани, а ти, католик, їм помагаєш! Тобі, ледареві, хочеться війни через те, що можеш нічого не робити, тільки бити, пиячити, та інших гнобити, і не постити, і костьоли палити. А бодай тебе в пеклі за те палили, що ти цим ще й вихваляєшся і ні дітей, ні старих людей не милуєш. Пам'ятай, баране дурноверхий, про те, що в святому законі золотими літерами писано від початку світу до страшного суду про наш польський народ: що в той день господь всемогутній не змилується над такими цапами, і вгамуйся, турку проклятий, аби я тобі твоєї дурної макітри не розтовкла. Посилаю тобі п'ять талярів, хоч мені тут і скрутно, бо не можу собі дати ради, і господарство занепадає. Обіймаю тебе, щиро коханий Бартеку.
Магда"
Мораль цього листа справила на Бартека не дуже велике враження. "Нічого баба в службі не тямить,—1 думав він,— а втручається". ї воював, як раніше. Відзначався майже в кожній битві, так що на нього, кінець кінцем, звернули увагу люди, ще значніші за Штейнмеца. Нарешті, коли розтріпані познаньські полки були одіслані в глиб Німеччини, він за порадою унтер-офіцера подав "рекламацію" й зостався. Таким чином Бартек опинився під Парижем.
Листи його тепер були повні зневаги до французів. "У кожній битві вони чухрають, мов зайці",—" писав він до Магди. ї писав правду. Але облога міста не дуже сподобалась Бартекові. Під Парижем доводилось цілі дні лежати в окопах та слухати ревіння гармат, часто копати траншеї та мокнути під дощем. До того ж жаль йому було свого колишнього полку. В тому, до якого його перевели тепер як добровольця, були переважно німці. Він трохи навчився по-німе-цьки, ще як працював на фабриці, але говорив так собі, п'яте через десяте. Тепер він швидко опановував цю мову. Проте в полку його називали ein polnischer Ochs і тільки хрести та страшні кулаки захищали його від глузливих жартів. Але після кількох боїв він здобув пошану нових товаришів і поволі став зживатися з ними. Кінець кінцем, його стали вважати своїм, оскільки він окривав славою цілий полк. Бартек сприйняв би як образу, коли б його хто-небудь назвав німцем, проте сам себе на відміну від французів на-
Польський віл (нім.).
зивав ein Deutscher!. Йому здавалось, що це щось зовсім інше, до того ж йому не хотілось, щоб ного вважали гіршим за інших. Та от стався випадок, який міг би змусити його добре замислитись, якби мислення не було таке трудне для його геройського розуму. Одного разу кілька рот його полку були послані в засідку проти вільних стрільців, і стрільці в неї потрапили. Але цього разу Бартек не побачив червоних шапок, що розбігаються від перших пострілів, бо загін їх складався з старих солдатів — залишків якогось полку, що входив до іноземного легіону. Оточені легіонери запекло боронились і нарешті кинулись із баг-петами навпереваги, щоб прорвати кільце прусської солдатні й розчистити собі дорогу. Бились вони так запекло, що частина їх прорвалась крізь вороже військо. Вони не давались живими в полон, знаючи, яка доля чекає полонених вільних стрільців. Рота, в якій служив Бартек, взяла в полон тільки двох солдатів. Увечері їх примістили в сторожці лісника. Завтра вранці їх мали розстріляти. Кількох вартових солдатів поставили знадвору коло дверей, а Бартека всередині, коло вибитого вікна, разом із зв'язаними полоненими.
Один з них був уже немолодий чоловік із сивуватими вусами і байдужим виразом обличчя; другому було років двадцять із чимось: світлі вуса ледве засіялись на його ніжному, майже дівочому обличчі.
— От і кінець,— сказав молодший.— Куля в лоб — і кінець.
Бартек так здригнувся, аж рушниця бренькнула в його руках: молодий хлопець говорив по-польськи...
— А мені однаково,— байдуже відповів другий.— їй-богу, однаково, я вже стільки натерпівся, що з мене досить...
Німець (нім.).
Серце у Бартека під мундиром билося все дужче."
— Слухай,— казав далі старий,— нам уже порятунку нема. Коли боїшся, то думай про інше або спи. Життя — паскудна штука. Повір, мені однаково.
— Матері мені жаль! — глухо відказав молодший. І, видно, хотівши притамувати хвилювання або
ошукати самого себе, почав свистати, але раптом урвав і вигукнув з глибоким розпачем:
— Хай би мене грім убив! Я навіть не попрощався!
— Значить, утік з дому?
— Утік. Думав, розіб'ють німців, буде легше.
— І я так думав. А тепер...
Старий махнув рукою і щось тихо докінчив, але решту його слів приглушив шум вітру. Ніч була холодна. Дрібний дощ раз у раз налітав хвилями, недалекий ліс був чорний, як жалобний креп. У сторожці вітер свистів по кутках і завивав у комині як пес Лампа, щоб її не загасило вітром, висіла високо над вікном, освітлюючи майже всю кімнату, але Бартек залишався в затінку.
І, може, краще, що полонені не бачили його обличчя. З ним діялись дивні речі. Спочатку його пойняло здивування, він витріщив на полонених очі й намагався зрозуміти, що вони говорять. Це ж, виходить, вони прийшли бити німців, щоб познаньцям стало краще, а він бив французів, щоб познаньцям стало краще. І цих двох завтра вранці розстріляють! Як же це так? Що йому, бідоласі, про це думати? А що, коли б він озвався до них? Коли б сказав, що він своя людина, що йому їх жаль. Раптом щось ухопило його за горло. А що ж він їм скаже? Чи ж їх врятує? Тоді і його розстріляють! Боже мій, що ж з ним діється? Жаль так душить його, що він не може встояти на місці.
Страшна журба нападає на нього, прилинувши звідкись іздалеку, аж ген з Пригнобленого. Незнаний гість у солдатському серці, жалість, кричить йому в вуха:
"Бартеку, рятуй своїх, вони ж свої!" — а серце рветься додому, до Магди, до Пригнобленого, і так рветься, як ніколи раніш не рвалось. Досить з нього цієї Франції, цієї війни та битв! Все виразніше чує він голос: "Бартеку, рятуй своїх!" А щоб та війна під землю запалась! Крізь вибите вікно чорніє ліс, шумлять, як у Пригнобленому, сосни, а в тім шумі щось знову гукає:
"Бартеку, рятуй своїх!"
Що ж він зробить?
Втече з ними в ліс, чи що? Все, що встигла прищепити йому прусська дисципліна, здригається на цю думку... Во ім'я отця і енна! Треба перехреститись. Він, солдат, має дезертирувати? Ніколи!
Тим часом ліс шумить все дужче, вітер свище все жалібніше.
Старший полонений раптом озивається:
— От вітер, наче восени у нас...
<— Дай мені спокій...— пригнічено каже молодший. Проте через хвилину він сам кілька разів повторює:
— У нас, у нас, у нас! О боже, боже...
Глибоке зітхання зливається зі свистом вітру, і полонені знов лежать тихо.
Бартека починає трясти пропасниця.
Найгірше, коли людина не може збагнути, що з нею діється. Бартек нічого не вкрав, проте йому вдається, ніби він щось украв і боїться, що його зловлять. Ніщо йому не загрожує, але він страшенно боїться. Ноги під ним починають тремтіти, рушниця стає неймовірно важка, щось його душить, ніби ридання. За Магдою чи за Пригнобленим? За обома, але й того молодшого полоненого йому так жаль, що він не знає, де дітись.
Хвилинами Бартекові здається, що він спить. Тим часом буря надворі ще дужчає. В завиванні вітру вчуваються дивпі вигуки і голоси.
Раптом у Бартека під каскою наїжується волосся.
Йому здається, що в темній, мокрій глибині бору хтось стогне і повторює: "У нас, у нас, у нас!"
Бартек здригається й ударяє прикладом об підлогу, щоб опам'ятатись.
І він опам'ятовується.