І прокинувся.
Розділ п'ятий БМІЛЬ виходить
НЕ НА ТОМУ ВОКЗАЛІ
Коли Еміль прокинувся, поїзд саме рушив далі. Вві сні хлопець упав із лави й тепер, переляканий, лежав на підлозі. Він іще не збагнув, що сталося, а серце в грудях бухкало, наче паровий молот. Хлопець сів навпочіпки, ще не розуміючи, де він. І тільки поволі пригадав усе. Авжеж, він їде до Берліна. І заснув. Як той пан у котелку.
Еміль нараз випростався й прошепотів:
— Його немає!
Ноги в хлопця помліли. Він поволі підвівся й машинально обтрусив одяг. А чи ж на місці гроші? Його охопив неймовірний жах.
Він довго стояв, прихилившись до дверей, і не зважувався ворухнути рукою. Ось там зовсім недавно сидів, спав і хропів пан на ім'я Грундайс. А тепер його немає.
2*
35
Та ні, все гаразд. Навіть негарно відразу думати про людей щось погане. Не всі ж пасажири мають неодмінно їхати до вокзалу Фрідріхштрасе тільки тому, що туди їде він, Еміль. І гроші, звісно, лежать на місці. Де ж їм бути? Адже вони, по-перше, в кишені. По-друге — в конверті. По-третє, конверт пристібнуто шпилькою до підкладки. І Еміль з надією сунув праву руку за борт піджака.
Кишеня була порожня. Гроші щезли!
Еміль обнишпорив кишеню ще й лівою рукою. А правою обмацав піджак іззовні. І ще раз переконався: кишеня порожня, гроші щезли.
Ой! Еміль висмикнув руку з кишені. У вказівний палець йому вп'ялася шпилька, та сама, що нею він пристебнув конверт. У кишені нічого не було, крім цієї шпильки, вона проколола йому палець до крові. .
Хлопець замотав палець хустинкою і заплакав. Звичайно, не через ту краплину крові. Тижнів два тому він так грим-нувся об ліхтарний стовп, що замалим не повалив його, а на лобі й досі гуля синіє. Але тоді він і не думав ревти.
Еміль плакав від думки про гроші. І від думки про маму. Хто цього не розуміє, той, хоч би який був учений, взагалі нічого не збагне.
Еміль знав, як тяжко працювала його мама багато місяців підряд, щоб зібрати сто марок для бабусі й послати його до Берліна. А її синок, тільки-но сів у вагон, одразу ж, наче який пан, умостився в кутку, заснув, побачив якийсь безглуздий сон і дозволив негідникові вкрасти ті гроші. То хіба не заплачеш?
Що тепер робити? Зійти на вокзалі і сказати бабусі: "Це я, приїхав. Але знай: грошей я тобі не привіз. Купи мені мерщій квиток назад, до Нойштадта. А то доведеться йти пішки!"
От як гарно вийшло! Мати марно відкладала гроші. Бабуся не дістане жодного пфеніга. В Берліні він не може зостатися, а їхати додому не має права. І все через того негідника, що пригощає шоколадом дітей і вдає, наче спить, а потім їх грабує... Отаке на світі коїться, хай йому грець!
Еміль ковтнув сльози, що так і просилися з очей, і оглядівся. Коли потягти за стоп-кран, то поїзд зупиниться. Прибіжить провідник, і ще один, і ще, ще. Всі питатимуть:
"Що сталося?"
"У мене вкрали гроші",— скаже він.
"Іншим разом краще берегтимеш,— скажуть вони.— А тепер сідай на своє місце. Як тебе звати? Де живеш? За те, що смикнув за стоп-кран,— штраф сто марок. Рахунок пришлють додому".
У швидкому поїзді можна було б пробігти через усі вагони, з одного кінця поїзда до другого, аж до службового відділу, і там заявити про злодія. Але ж не в цьому поїзді-черепасі! Доведеться чекати наступної станції, а тим часом чоловік у котелку хтозна-де й дінеться. Еміль навіть не уявляв, на якій станції той чоловік зійшов. Котра може бути година? І чи вже скоро Берлін?
У вікні миготіли то високі будинки, то вілли в зелених садках, то височезні брудно-червоні фабричні димарі. Мабуть, це вже Берлін. На першій же зупинці він покличе провідника і все йому розповість. А провідник негайно повідомить поліцію.
Отакої! Ще доведеться мати діло з поліцією. Тоді вахмістр Єшке, звичайно, не зможе більше мовчати, він зобов'язаний буде доповісти: "Не знаю чого, але школяр Еміль Тішбайн із Нойштадта мені не подобається. Спершу він розмальовує пам'ятники, які ми всі шануємо. А тоді дозволяє викрасти в себе сто марок. А може, їх і не викрадено? Хто розмальовує пам'ятники, той годен і збрехати. У мене вже є певний досвід. Мабуть, він закопав ці гроші десь у лісі або проковтнув, щоб потім утекти до Америки. Тож чи варто шукати якогось там іще злодія? Учень Тішбайн і є злодій. Пане начальнику поліції, будь ласка, заарештуйте його".
Жахливо! Він навіть не може звіритися поліції.
Еміль дістав із багажної полиці валізку, насунув кашкет, заколов за лацкан свою шпильку і приготувався виходити. Він не уявляв, що далі робитиме, але тут, у цьому купе, він не зостанеться і на п'ять хвилин.
Тим часом поїзд уповільнював ходу. Еміль побачив за вікном багато блискучих рейок. Поїзд підійшов до перону, кілька носіїв побігло уздовж вагонів, шукаючи заробітку.
Поїзд зупинився.
Еміль побачив крізь вікно вгорі назву станції: "Зоопарк". Двері розчинялися, з інших купе виходили люди, їх уже чекали внизу, радісно простягали до них руки.
Еміль виткнувся з вікна, шукаючи очима начальника поїзда. Нараз він угледів віддалік у натовпі чорний котелок. Може, це той злодій? Може, обікравши Еміля, він не зійшов з поїзда, а тільки пересів до іншого вагона?
За мить Еміль уже був на пероні, стяг униз свою валізку, тоді знову подався в вагон, бо забув там букет, схопив його, зіскочив на перон, міцно взяв у руку валізку і чимдуж побіг до виходу.
Де ж котелок? Еміль перечіплювався через чиїсь ноги, штовхав людей валізкою і біг уперед. Натовп ставав дедалі щільніший, і вже важко було крізь нього пропхатися.
Он! Онде чорний котелок! Лишенько, а з того боку ще один! Еміль уже насилу тяг валізку. Найкраще було б її десь поставити. Але тоді й валізку поцуплять!
Нарешті він дістався до котелка.
Напевне, це він. Та чи справді?
Ні.
От іще чорний котелок. Ні, цей чоловік надто низенький. Еміль вугром звивався в натовпі. Он там, там!
Це таки справді був злодій Грундайс. Він саме проходив через контроль і, здається, дуже поспішав.
— Стривай, негіднику,— пробурмотів Еміль,— ми тебе зловимо!
Він подав свій квиток, узяв валізку в ліву руку, під праву — букет і побіг сходами вниз за своїм кривдником. Тепер хай начувається.
Розділ шостий
ТРАМВАЙ № 177
Найдужче Емілеві кортіло кинутися до злодія, перетяти йому дорогу і крикнути: "Ану, віддай гроші!" Але той навряд чи відповість покірно: "Охоче, любий хлопчику. Ось вони, візьми. Більше я цього не робитиму". Справа
була зовсім не така проста. І насамперед треба було не спускати із шахрая очей.
Еміль сховався за високу дебелу жінку, що йшла попереду, й раз у раз визирав то з лівого боку, то з правого, щоб упевнитися, чи йде ще Грундайс вулицею, чи раптом дременув навтікача.
Дійшовши до виходу з вокзалу, чоловік нараз спинився, озирнувся і став роздивлятися людей, наче когось серед них шукав. Еміль зовсім притулився до дебелої жінки і підходив усе ближче до злодія. Що ж це буде? От-от Еміль з ним порівняється, і тоді не варто вже буде й критися. Може, ця жінка йому зарадить? Та ні, хіба ж вона повірить? А злодій скаже: "Даруйте, добродійко, як таке могло спасти вам на думку? Чи ж я схожий на чоловіка, що грабує маленьких дітей?" І тоді вся юрба втупиться в хлопця й загаласує: "То вже кінець світу! Зводити наклеп на дорослих людей! Ні, теперішня молодь надто вже зухвала!" Емілеві аж морозом сипонуло поза шкірою.
Але, на щастя, злодій відвернувся і вийшов на вулицю. Хлопець миттю підскочив до дверей, поставив долі валізку і глянув у заґратоване вікно. Хай йому біс, як болить рука!
Злодій повільно перейшов вулицю, ще раз озирнувся, а тоді, немов заспокоївшись, попрямував далі. Ліворуч із-за рогу виїхав трамвай № 177 і став на зупинці. Якусь мить злодій наче вагався, тоді зайшов до першого вагона і сів біля вікна.
Підхопивши валізку, Еміль пригінці шмигнув повз двері, знайшов у вестибюлі інший вихід, вискочив на вулицю і добіг до причепного вагона саме тоді, як трамвай рушив. Хлопець кинув валізку у вагон, ускочив сам, примостив валізку в кутку і нарешті віддихався. Ох, з цим він начебто впорався!
Але що буде далі? Коли злодій вистрибне з вагона на ходу, то гроші пропали. Бо з валізкою не вистрибнеш, надто це небезпечно. Скільки машин! Вони мчать повз трамвай, гудуть, вищать гальмами, світять червоними вогнями, завертають на бічні вулиці, а слідом уже мчать інші машини. Який гуркіт! Скільки людей на тротуарах. А посередині — трамваї, машини, двоповерхові автобуси! На всіх перехрестях — продавці газет. Чудові вітрини з квітами, фруктами, книжками, золотими годинниками, одягом і шовковою білизною. А які височенні будинки! Отже, це Берлін.
Як добре було б усе спокійно роздивитися, та на це Еміль не мав часу. В передньому вагоні сидів чоловік із його грошима й міг кожної хвилини вийти і зникнути в юрбі. Тоді — кінець. Бо там, серед людей, машин і автобусів, уже нікого не знайдеш.
Еміль вистромив із вікна голову. А що, як злодій вже ушився? І він їде тепер сам у трамваї не знати куди, не знати навіщо, а бабуся й досі чекає його на вокзалі Фрід-ріхштрасе біля кіоска з квітами і навіть гадки не має, що її онук кружляє по Берліну на трамваї № 177 і що з ним сталося таке лихо. Аж зло бере!
Трамвай уперше спинився. Еміль не зводив очей з переднього вагона, та з нього ніхто не вийшов. Зате на цій зупинці сіло багато людей, вони товпились і на площадці, де стояв Еміль. Якомусь дядькові не сподобалося, що Еміль часто висовувався з вікна.
— Хіба ти не бачиш, що заважаєш людям? — сердито буркнув він.
Кондуктор, що продавав у вагоні квитки, смикнув за мотузку. Задзеленчав дзвоник, і трамвай поїхав далі. Еміль знову забився у свій куток, його штовхали, наступали на ноги, а він зі страхом думав: "У мене ж немає грошей! Коли кондуктор підійде, я повинен взяти квиток. А як не візьму, мене висадять. Ні, краще померти!"
Він подивився на людей, що стояли навколо нього. Чи не можна когось легенько смикнути за пальто і сказати: "Позичте мені, будь ласка, грошей на квиток"? Але в усіх такі серйозні обличчя. Один чоловік читав газету, інші двоє розмовляли про зухвале пограбування банку.
— Вони зробили справжній . підкоп,— розповідав один.— Пробралися до приміщення й повідмикали всі сейфи. Завдали банкові збитків на кілька мільйонів.
— Найважче з'ясувати, що ж, власне, забрано із сейфів,— сказав другий чоловік.— Адже люди, які орендують сейфи, не зобов'язані повідомляти банкові, що саме вони в тих сейфах замикають.
— Тепер кожен із них може твердити, що тримав у сейфі діамантів на сотні тисяч марок, хоч насправді там лежало зовсім небагато грошей чи якась дюжина мельхіорових ложок.
І обидва засміялися.
"Отак буде і зі мною,— сумно думав Еміль.— Я скажу, що Грундайс украв у мене сто сорок марок, і ніхто не повірить.