Гінкельдай здивовано схопив себе за носа, та враз, геть збентежений, опустив руку.
— Де ж вони раптом поділися?
— А куди ж чоловік, замислившись, може покласти окуляри? — співчутливо спитав професор.— На жаль, я цього не знаю. Бо я зроду не мав окулярів. Може, вони лежать у футлярі?
Максик мало не падав зі сміху.
— Годі вже, любий Йокусе! — крикнув він у захваті.— Я більше не витримаю! Зі сміху я можу випасти з твоєї кишені!
Директор похмуро глянув на нього.
— Що тут такого кумедного? — буркнув він.
І раптом немов йому сяйнуло: його окуляри сиділи на професоровім носі! Одним стрибком він опинився посередині кімнати, схопив окуляри, кинувся назад до дверей і крикнув:
— Ви просто шахрай!
— Ні, я фокусник, пане Гінкельдай.
Але директор не став сперечатись. І взагалі розмовляти. Він рвонув двері й вискочив, аж курява за ним схопилася (хоча в такому впорядкованому готелі взагалі немає ніякої куряви).
Трохи заспокоївшись після цієї комедії, Максик здивовано сказав:
— Пан директор слушно каже. Ти таки шахрай! Скільки разів я бачив у цирку, коли ти викликаєш з-поміж глядачів двох чи навіть трьох чоловіків і вигрібаєш усе з їхніх кишень, а вони нічого й не помічають.
— З ними тільки треба лагідно поводитись,— пояснив Йокус.— Треба ласкаво поплескати чоловіка по плечу. Погладити по голові. Удати, що змітаєш з його одягу крихти тютюну чи якусь ниточку. А решту вже неважко зробити, коли цього навчився.
— А як ти цього навчився? І коли? Будь ласка, піднеси мене собі до вуха, гаразд? Мені треба дуже, дуже тихо тебе про щось спитати.
Професор обережно вийняв Чоловічка з кишені й підніс собі до вуха.
— Любий Йокусе,— прошепотів Максик,— ти можеш спокійно мені це розповісти. Я нікому не скажу. Чи ти був колись кишеньковим злодієм?
— Ні! — тихенько відказав професор.— Ні, любий Максику.
Він усміхнувся й поцілував малого просто в кінчик носа, а це було не зовсім просто зробити.
— Я не був кишеньковим злодієм. Але я спіймав на гарячому багатьох кишенькових злодіїв.
— Ой!
— А для цього я мусив такого навчитися і так це вміти, як вони самі.
— Ага, зрозуміло. А для кого ти їх ловив?
— Для поліції.
— Та невже?
— Тебе це дивує? Замолоду я мріяв стати детективом або інспектором кримінальної поліції. Щоб згодом уславитися на весь світ.
— Розповідай далі! — благально вигукнув Максик.
— Сьогодні ні. Може, колись іншим разом. Сьогодні я розповім тобі дещо про манекена, якого ми купили.
— Я мало не забув про нього!
— Ти ще не раз його згадаєш,— сказав професор.— Бо ми купили його для тебе.
— Для мене? Навіщо?
— Бо ти ж неодмінно хочеш стати артистом. Чоловічок здивувався.
— І для цього потрібний манекен? А яким же артистом я маю стати, любий Йокусе?
— Ти будеш моїм учнем, а згодом асистентом, асистентом чарівника.
Розділ сьомий
УЧНІ ПЕКАРЯ, УЧНІ М'ЯСНИКА, АНАНАСНІ ТІСТЕЧКА Й УЧНІ ФОКУСНИКА МАНЕКЕН ЗВЕТЬСЯ ВОЛЬДЕМАР ЦУР-ПАК. ЙОКУС СКЛАДАЄ ПЛАН НАВЧАННЯ, І ЧОЛОВІЧОК ЛЯКАЄТЬСЯ. ПІСНЯ ПРО ЛЕЙТЕНАНТА НЕВИДИМОГО.
Отже, Чоловічок став учнем фокусника, і це, звичайно, його дуже тішило. Та він тішився б іще більше, якби знав, що воно таке — бути учнем фокусника.
— Що таке учень пекаря, я знаю,— сказав він.— Учень пекаря повинен навчитися того, що вміє пекар. Тобто пекти і хліб, і пундики, і яблучний струдель, і ананасні тістечка.
— Правильно,— підтвердив професор.
— А учень м'ясника повинен навчитися різати свиней, робити ковбасу і холодець.
— Безперечно.
— А коли учень дуже старається, то згодом стає підмайстром. То, може, і я колись стану підмайстром у фокусника?
— Це не виключено.
— А коли я...— знову почав був Максик.
— Годі! — вигукнув професор.— А майстром ти хочеш стати?
Малий заперечливо похитав головою:
— Я хотів би з'їсти ананасне тістечко, від нього жити на світі стає веселіше.
— Ти малий ненажера,— сказав професор, підійшов до телефону і замовив ананасне тістечко, а собі чарку коньяку.
Тоді сів у строкате крісло і сказав:
— Випадок складний. Учень пекаря навчається того, що вміє пекар. Учень бляхаря навчається того, що вміє бляхар.
— А учень м'ясника...
— Про це не варто говорити.
— Чому? — спитав Максик.
— Бо тобі відразу схочеться смаженої ковбаси,— пояснив Йокус.— Краще зупинімося на бляхареві.
— Добре. Отже, я навчатимуся того, що вмієш ти,— сказав Чоловічок.— Але ж це неможливо! Хіба я можу навчитися ковтати двадцять великих лез для бритви, а потім витягати їх за нитку з рота? І я не можу дістати кролика з порожнього циліндра. Маленькі кролики живуть тільки в країні ліліпутів, а такої країни взагалі немає! І твої гральні карти, і чарівна паличка, і букети квітів, і запалені сигарети — усі вони в двадцять разів більші, ніж треба мені.
Професор кивнув головою.
— Я ж сказав: випадок складний. Усі учні навчаються того, що вміє майстер: учень пекаря, учень бляхаря, учень кравця, учень шевця...
— Учень м'ясника,— додав Максик і тихенько захихотів.
— Він теж,— погодився Йокус.— А ти єдиний на світі учень, який навчатиметься того, чого майстер не вміє!
— Що? Ти ж усе вмієш!
— Хіба я можу спати в сірниковій коробці? Або літати на горлиці Мінні по кімнаті?
— Справді, цього ти не вмієш.
— Або хіба я можу визирати зі своєї нагрудної кишені? Хіба можу вилазити на гардини? Чи пролазити в замкову шпарку?
— Ні, цього ти теж не можеш. Ого, як багато чого ти не можеш, любий Йокусе! Але ж це чудово!
— Чудово чи ні, але так воно є. Ти учень фокусника, я твій учитель, і я навчу тебе таких речей, яких сам я не годен зробити.
На цих словах їхня розмова урвалася, бо до кімнати зайшов кельнер. Він приніс чарку коньяку й ананасне тістечко. А при цьому мало не перекинув манекена.
— О! — вигукнув він.— Хто це такий?
— Це красень Вольдемар,— пояснив Йокус.— Наш далекий родич.
— Справді, гарний чоловік,— визнав кельнер і задоволено підморгнув.— А прізвище він має?
— Його прізвище — Цурпак,— сказав Максик з надзвичайно поважним виглядом.— Вольдемар Цурпак.
— Чого тільки не надивишся у великому готелі! — мовив кельнер. Тоді уклонився манекенові, побажав йому: — Приємного перебування в Берліні, пане Цурпак! — і пішов.
По тому, як професор випив коньяк, а Максик з допомогою малесенької срібної виделки з'їв трохи ананасного тістечка, в них почалося навчання.
— Ти щойно дивився, як я потихеньку забрав у директора Гінкельдая кілька речей,— сказав професор.
— Дивитися дивився,— відповів Чоловічок,— але нічого не побачив. Навіть фокус із окулярами не збагнув. Я помітив їх, аж коли вони вже опинилися в тебе на носі.
— Хочеш знати, як я цього навчився? Я теж був колись учнем і мусив довго, довго вчитися.
— А як саме?
— З допомогою манекена в синьому костюмі.
— Справді? І він був такий гарний, як Вольдемар?
— Ні, Вольдемар вродливіший і білявіший,— визначив професор.— Тільки хай його надзвичайна врода не відволікає нас від діла. Крім того, коли ти щодня цілими годинами по ньому лазитимеш, то, мабуть, він уже не здасться тобі таким гарним.
— Що я робитиму? — злякався Максик.— Щодня цілими годинами лазитиму по ньому?
— Авжеж, синку. Від коміра сорочки до підошов його черевиків і від підошов до краватки. Згори вниз, і знизу вгору, і залазити в усі кишені, і вилазити з усіх кишень, притьмом, як білочка і нечутно, як муравлик,— ну, ти цього навчишся. Адже ви, Піхельштайнери, відомі гімнасти.
— А навіщо, любий Йокусе, я повинен цього навчатися?
— Щоб спритно допомагати мені в цирку. Тоді я зможу запрошувати на манеж вельмишановних панів і виробляти з ними ще більше фокусів, аніж досі!
— Тоді ти і я, ні, тоді я і ти, ні, тоді ми станемо бандою грабіжників?
— Звичайно.
— Ти отаман розбійників. А я?
— А ти — лейтенант Невидимий.
Чоловічок потер собі руки. Це він завжди робив, коли чимось тішився.
— Так може починатися пісня! — вигукнув він. І вже взявся співати:
— Я, лейтенант Невидимий, лізу на Вольдемара сміливо.
— А далі?
— А тепер твоя черга.
— Гаразд,— сказав професор і заспівав:
— Тоді ми робимо, я та Йокус... у цирку...
— Справжній фокус! — голосно доспівав Максик.— Ану ще, все разом! Тільки голосно, голосно!
Професор підвів руки, як диригент чоловічого хору, дав знак починати, і вони заспівали на всю горлянку:
Я, лейтенант Невидимий, Лізу на Вольдемара сміливо, Тоді ми робим, я та Йокус, У цирку справжній фокус.
Чоловічок шалено зааплодував.
— Будь ласка, проспіваймо хоча б іще три-чотири рази! Це ж чудова пісня.
Вони співали, аж поки постукав кельнер, зайшов до кімнати і занепокоєно спитав, чи не захворів один із них, а можливо, й обидва.
— Ми здоровісінькі! — вигукнув Чоловічок.
— Ми трохи пустуємо,— сказав професор.
Вони проспівали кельнерові пісню зовсім повільно, а тоді кельнер заспівав разом із ними.
Потім прийшла покоївка. Вона була стурбована ще дужче, ніж кельнер. Та її теж заспокоїли, і вони заспівали вчотирьох. Вийшло щось схоже на концерт. Тільки не дуже гарний.
Увечері, лежачи у своїй сірниковій коробці, Максик позіхнув, потягнувся і сказав:
— Отже, це був перший день мого навчання.
— І найлегший,— додав професор.— Від завтра починаємо працювати по-справжньому. Вимкніть світло, лейтенанте Невидимий!
— Слухаю, пане отамане!
Максик вимкнув лампу. У вікно світив місяць. Красень Вольдемар навстоячки спав посеред кімнати. Горлиці Мінна та Емма сиділи на його дерев'яній голові, дарма що їм було не так зручно, як на шафі.
Професор почав потихеньку хропти. А Чоловічок співав сам до себе: "Тоді ми робим, я та Йокус, у цирку справжній фокус!" І тут очі в нього заплющилися.
Розділ восьмий
ЙОКУС — ІНДИВІДУАЛІСТ. МАКСИК — АЛЬПІНІСТ. ПЕРЕПЛУТАНІ ФРАКИ. ТРИ СЕСТРИ МАРЦИПАН. ЩО ТАКЕ БАТУТ? ГАЛОПІНСЬКИЙ — ФОКУСНИК НА КОНІ. ЙОКУС ФОН ПОКУС НЕ ХОЧЕ ВИСТУПАТИ.
Щодня, із самого ранку, вони тренувалися багато годин підряд. По тому Чоловічок купався у покришці від мильниці. Вони тренувалися в усіх містах, де гастролював цирк Штільке. Коли вони їхали поїздом, манекен лежав у багажній сітці їхнього купе, і вони стежили, щоб Вольдемар з неї не випав.
Вони ніколи не їздили в численних циркових вагонах, які чіпляють до товарних потягів; там був один пасажирський вагон, а в решті вагонів їхали коні, хижаки, цирковий намет, дроти з тисячами електричних лампочок, музичні інструменти, опалювальні машини, батути, троси, плакати, афіші, костюми, килими, стільці, драбини, бамбукові жердини, каси, дресирувальники, бухгалтери, майстрові з їхнім начинням, сіно, солома.