Я ніяк не можу стриматися, коли мені щось вдається і я собою задоволений.
Але вона так і не висунула носа з-під ковдри, хоча й нашорошила вушка.
— Венді, — продовжував він голосом, перед яким не могла би встояти жодна дівчина у світі, — Венді, від однієї дівчинки завжди більше користі, ніж від двох десятків хлопців.
Отепер Венді кожним сантиметром відчула свою жіночність — і хоч тих сантиметрів було не так уже й багато, вона таки визирнула з-під ковдри.
— Ти справді так думаєш, Пітере?
— Аякже, справді.
— А я думаю, що це дуже люб'язно з твого боку, — заявила вона. — І тому я знову встаю!
Після цих слів Венді сіла поруч з Пітером на краєчок ліжка.
І ще вона додала, що може подарувати йому поцілунок, якщо він захоче, але Пітер не розумів, про що вона говорить, і очікувально простягнув до неї руку.
— Ти ж знаєш, що таке поцілунок? — спантеличено спитала вона.
— Буду знати, коли ти мені його подаруєш, — відповів він напружено, і, щоб не хвилювати його ще більше, Венді дала йому наперсток.
— А тепер, — сказав він, — я теж можу подарувати тобі поцілунок?
— Як хочеш, — відповіла вона грайливо.
Венді хотіла полегшити йому справу і схилила до нього личко, але він просто втиснув в її долоньку жолудь, і вона розчаровано повернула личко назад і чемно пообіцяла почепити подарований цілунок на ланцюжок і носити на шиї.
На щастя, вона дотримала слова і справді носила жолудь на ланцюжку, а згодом він врятував їй життя.
Коли виховані люди знайомляться, то зазвичай питають одне одного, скільки кому років; тож Венді, яка завжди любила робити все як слід, теж спитала Пітера про вік. Правду кажучи, це було не найприємніше для нього запитання: ситуація нагадувала екзамен, коли тобі дістається питання з англійської граматики, а ти готувався відповідати про англійських королів.
— Не знаю, — відповів він стурбовано, — але я ще зовсім молодий.
Пітер справді не знав, скільки йому років, у нього існували тільки певні припущення щодо цього, і він відважно зізнався:
— Венді, я втік з дому того ж дня, коли народився.
Це дуже здивувало Венді — і дуже зацікавило; вона чарівним граційним жестом торкнулася своєї нічної сорочки, натякаючи, що можна сісти ближче.
"Це сталося тому, що я почув розмову між татом і мамою, — пошепки пояснив він, — розмову про те, ким я буду, коли стану дорослим". Пітер розхвилювався. "Але я не хочу ставати дорослим дядьком, ніколи! — палко вигукнув він. — Я хочу завжди залишатися маленьким хлопчиком і бавитися. Тому я втік у Кенсінгтонські Сади і довго жив там серед фей".
Вона обдарувала його неймовірно захопленим поглядом, і він подумав, що це через ту відважну втечу — але насправді Венді подивилася на Пітера так тому, що він знався з феями. Вона жила звичайним домашнім життям, і знайомство з феями видавалося їй чимось казковим.
Венді засипала Пітера запитаннями про них, і це його страшенно здивувало, бо йому самому ті феї частенько дошкуляли — плутались під ногами і всяке таке, — і часом він навіть мусив давати їм лупня.
Однак загалом він ставився до фей із симпатією і розповів Венді про їхнє походження.
— Розумієш, Венді, коли перше дитя вперше засміялося, той сміх вибухнув тисячами іскор, і всі вони порозліталися по світу, і з кожної з'явилася фея.
Це була довга розмова, але Венді любила сидіти вдома і вести такі розмови.
— Відтоді, — розчулено продовжував він, — у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя фея.
— Має бути? Але що, так не є?
— Ні. Бачиш, сучасні діти стільки всього знають, що дуже рано перестають вірити у фей, і щоразу, як котрась дитина каже: "А фей не буває!", — десь падає мертвою котрась фея.
Тепер і йому здалося, що вони вже досить часу присвятили феям; і в голові йому промайнуло, що Дзеньки довго щось не чути.
— Не уявляю, куди вона могла подітися, — він підвівся з ліжка і стурбовано покликав фею.
Серденько Венді затріпотіло від хвилювання.
— Пітере! — закричала вона, шарпаючи його. — Ти навіть не подумав сказати мені, що тут, у цій кімнаті, є фея!
— Вона була тут щойно, — відповів він нетерпляче, — ти часом не чуєш її? — І вони обоє прислухалися.
— Ніби якісь дзвоники дзвонять, — сказала Венді.
— От і добре, бо це і є Дзенька, і той дзвін — це мова фей. Здається, я вже теж її чую.
Звук долинав від комоду, і Пітер зробив радісну міну. Ніхто ніколи не мав такого радісного вигляду, як Пітер, а його сміх переливався, як дзюрчання найдзвінкішого струмка. Він і досі сміявся своїм найпершим сміхом.
— Венді, — шепнув він змовницьки, — здається, я зачинив її в шухляді!
Пітер випустив біднесеньку Дзеньку на волю, і вона зразу ж почала літати по кімнаті й люто дзеленчати.
— Так не можна говорити, — відбивався Пітер. — Звичайно, я винен — вибач, будь ласка, — але звідки мені було знати, що ти лишилася в шухляді?
А Венді навіть не слухала його:
— Пітере, Пітере! Хай би вона зупинилася, щоб я могла подивитися на неї!
— Вони ніколи не стоять на місці, — сказав він, але Венді встигла-таки розгледіти романтичну постать, яка на хвильку стала перепочити на годиннику з зозулькою.
— О, яка гарнесенька! — вигукнула вона, хоча личко Дзеньки все ще спотворювала люта гримаса.
— Дзенько, — миролюбно сказав Пітер, — ця панна дуже шкодує, що ти не її фея.
Дзенька відповіла якоюсь непристойністю.
— Пітере, що вона каже?
Йому довелось перекласти.
— Вибач, вона не вельми вихована. Вона каже, що ти — грубе потворне дівчисько, а вона — моя фея.
Пітер спробував посперечатися з Дзенькою:
— Ти ж знаєш, що тобі не можна бути моєю феєю, бо я хлопчик, а ти — дівчинка.
На це Дзенька знайшла таку відповідь:
— Ти дурило, — і зникла у ванні.
— Бачиш, яка вона невихована фея, — вибачливо сказав Пітер. — Її називають Майстринька Дзенька, тому що вона вміє лагодити каструлі й чайники.
Тепер вони удвох сиділи в кріслі, і Венді дошкуляла Пітерові своїми нескінченними запитаннями.
— Якщо ти вже не живеш у Кенсінгтонських Садах…
— Інколи я там буваю.
— Але де тепер твій дім, де ти живеш?
— Я живу із загубленими хлопчиками.
— Хто це такі?
— Це діти, які випадають із візочків, поки няні дивляться в інший бік. Якщо протягом тижня на них не подають у розшук, вони вирушають далеко-далеко, в Небувалію, і там собі живуть, як знають. Я — їхній командир.
— Уявляю собі, як це цікаво!
— Цікаво, — хитро промовив Пітер, — але ми такі самотні. Розумієш, нам бракує дівочого товариства.
— Як — серед вас немає жодної дівчини?
— Жодної. Ти ж знаєш, дівчатка не такі дурні, щоб вивалюватися з візочків.
Ця фраза дуже сподобалась Венді.
— Я думаю, — сказала вона, — це просто чудово, що ти так відгукуєшся про дівчат, бо, наприклад, Джон… — вона показала на братове ліжко, — Джон нас тільки зневажає.
Замість відповіді Пітер підвівся й одним ударом викинув Джона з ліжка — зі всіх його ковдр, подушок і так далі. Венді цей вчинок видався занадто рішучим, як для першого знайомства, і вона твердо заявила Пітерові, що у цьому домі він не командир. Але Джон так мирно сопів на підлозі, що вона там його і залишила.
— Я знаю, ти хотів зробити добре діло, — вже м'якше сказала вона, — і тому дозволяю подарувати мені поцілунок.
На якусь мить Венді забула, що він не знає, що таке поцілунки.
— Я так і знав, що ти захочеш забрати його назад, — з гіркотою в голосі сказав він і простягнув їй наперсток.
— О, дорогесенький, — сказала наша добра Венді, — я мала на увазі не поцілунок, а наперсток.
— А це що таке?
— Це щось отаке, — і вона поцілувала його.
— Цікаво! — зосереджено сказав Пітер. — А я можу подарувати тобі наперсток?
— Як хочеш, — сказала Венді, але тепер вже тримала голову рівно.
Пітер віддав їй наперсток, тобто поцілунок, і зненацька вона запищала.
— Що сталося, Венді?
— Мені здалося, що хтось смикнув мене за коси.
— Напевно, це Дзенька. Я ще ніколи не бачив її такою капосною.
І справді, Дзенька знову накинулася на нього з образливими словами.
— Венді, вона каже, що буде смикати тебе за коси щоразу, коли я даруватиму тобі наперсток.
— Чому це?
— Дзенько, поясни: чому?
Але вона знову відповіла тільки:
— Ти дурило.
Пітер ніяк не міг зрозуміти її поведінки, зате Венді добре все розуміла і тільки трохи розчарувалася, коли він зізнався, що прилітав до їхнього вікна не заради того, щоб побачити її, а тому що хотів послухати казки.
— Розумієш, я зовсім не знаю казок. Жоден із нас, загублених хлопчиків, не знає жодної казки.
— Це якийсь жах! — злякалася Венді.
— Ти знаєш, — спитав Пітер, — чому ластівки ліплять гнізда під стріхами? Теж для того, щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама якось розповідала тобі таку прекрасну казку!
— Яку це?
— Про принца, який не міг відшукати дівчину, що загубила кришталевий черевичок.
— Пітере, — схвильовано сказала Венді, — це була Попелюшка, і той принц знайшов її, і потім вони жили довго і щасливо.
Пітер так зрадів, що підскочив з підлоги, де вони обоє сиділи, і побіг до вікна.
— Куди це ти зібрався? — вражено вигукнула Венді.
— Треба розповісти про це всім!
— Ще не йди, Пітере, — благала вона його, — я знаю стільки казок!
Так, вона сказала це — дослівно, тож тепер ніяк не можна заперечити, що саме вона першою спокусила його.
Він повернувся назад, і в його очах промайнув якийсь хижий вогник, який мав би насторожити її, але не насторожив.
— О, які казки я могла б вам розповідати! — вигукнула вона, і тут Пітер схопив її і потяг до вікна.
— Пусти мене! — обурилася вона.
— Але ж Венді, ходімо, ходімо зі мною, будеш розповідати нам казки.
Звичайно, їй було дуже приємно чути таке прохання, але вона не погоджувалась:
— Ні, я не можу. Подумай про мою маму! Пітере, я не вмію літати.
— Я тебе навчу.
— О, літати — це прекрасно!
— Я навчу тебе, як осідлати спину вітру, і ми полетимо далеко-далеко.
— О-о-о! — захоплено вигукнула вона.
— Венді, Венді, подумай, поки ти спиш у своєму нудному ліжку, ми могли б разом літати в небі і розмовляти з зорями.
— О-о-о!
— І ще, Венді, — там є русалки.
— Русалки! З хвостами?
— З довжелезними хвостами.
— Невже? Я побачу русалку!
Пітер зробився хитрий як старий лис.
— Венді, — казав він, — уяви, як ми всі будемо тебе шанувати.
Вона тремтіла всім тілом від хвилювання. Здавалося, ніби вона зі всієї сили старається втриматись на підлозі своєї кімнати.
Але він не мав до неї співчуття.
— Венді, — хитро примружився він, — ти могла би вкривати нас ночами.
— О-о-о!
— Бо ми самі не звикли вкриватися.
— О-о-о! — і її руки простягнулися до нього.
— І ти латала б нам одяг і пришивала б кишені.