– Більше поки нічого не можна. Післязавтра.
В номері було вже зовсім темно, — тільки печальне світло від ліхтарів з вулиці. Що я відчував, легко собі уявити. Звідки раптом таке щастя! Молода, сильна, смак і форма вуст надзвичайні… Я немов уві сні слухав одноманітний дзвін конок, цокання копит…
— Я хочу післязавтра пообідати з вами у "Празі", — сказала вона. – Ніколи не була і взагалі дуже недосвідчена. Уявляю, що ви про мене думаєте. А насправді ви моя перша любов.
— Любов?
— А як же це інакше називається?
Навчання своє я, звичайно, незабаром кинув, вона своє продовжувала сяк-так. Ми не розлучалися, немов молодята, ходили по картинних галереях, по виставках, слухали концерти і навіть навіщось публічні лекції… В травні за її бажанням я переселився в старовинну підмосковну садибу, де були набудовані і здавалися невеликі дачі, і вона стала їздити до мене, повертаючись в Москву о першій ночі. Ніяк не чекав я і цього – дачі під Москвою: ніколи ще не жив дачником, без жодної справи, у садибі, так не схожій на наші степові садиби, і в такому кліматі.
Весь час дощі, навкруг соснові ліси. Раз-у-раз в яскравій синяві над ними збираються білі хмари, високо перекочується грім, потім починає сипати крізь сонце блискучий дощ, який швидко перетворюється від спеки в духмяну соснову пару… Все мокре, лискуче, дзеркальне… В парку садиби дерева були такі великі, що дачі, де-не-де побудовані в ньому, здавались під ними малими, як житла під деревами у тропічних країнах. Ставок стояв велетенським чорним дзеркалом і був наполовину затягнутий зеленою ряскою… Я жив на краю парку, в лісі. Моя дерев'яна дача була не зовсім добудована, — не конопачені стіни, нестругана підлога, печі без заслінок, майже ніяких меблів. І від постійної вогкості мої чоботи, що валялись під ліжком, обросли пліснявою.
Вечорами темніло лиш перед північчю: стоїть і стоїть напівсвітло заходу над непорушними, тихими лісами. В місячні ночі це напівсвітло дивно змішувалося з місячним світлом, теж непорушним, зачарованим. І за тим спокоєм, що царював усюди, за чистотою неба і повітря, все здавалося, що дощу вже більше не буде. Та от я засинав, провівши її на станцію, — і раптом чув: на дах знову обвалюється злива з гуркотом грому, навколо пітьма і прямовисно падають блискавки… Вранці на ліловій землі у вогких алеях пістрявіли тіні і сліпучі плями сонця, цокали пташки, яких називають мухоловками, хрипко тріщали дрозди. У полудень знову парило, надходили хмарки і починав сипати дощ. Перед заходом ставало ясно, на моїх дерев'яних стінах тремтіла, падаючи у вікна крізь листя, криштально-золота сітка низького сонця. Тут я ішов на станцію зустрічати її. Підходив поїзд, вивалювалася на платформу безліч дачників, пахло кам'яним вугіллям паровоза і вогкою свіжістю лісу, з'являлася в натовпі вона, з сіткою, заповненою пакетами закусок, фруктами, пляшкою мадери… Ми дружно обідали віч-на-віч. Перед її пізнім від'їздом ми блукали парком. Вона робилася сомнамбулічною, ішла, схиливши голову на моє плече… Чорний ставок, вікові дерева, що здіймались у зоряне небо… Зачаровано-світла ніч, безкінечно-безмовна, з безкінечно-довгими тінями дерев на срібних галявинах, схожих на озера.
В червні вона поїхала зі мною в моє село, — не вінчаючись, стала жити зі мною, як дружина, стала хазяйнувати. Довгу осінь провела не нудьгуючи, в буденних турботах, за читанням. Із сусідів частіше всього бував у нас такий собі Завистовський, самотній, бідний поміщик, що жив від нас за пару верст, миршавий, руденький, несмілий, недалекий – і непоганий музикант. Взимку він став з'являтися у нас мало не кожен вечір. Я знав його з дитинства, тепер же так звик до нього, що вечір без нього був мені дивний. Ми грали з ним в шашки або ж він грав з нею в чотири руки на роялі.
Якось перед Різдвом я поїхав у місто. Вертався вже при місяці. І, ввійшовши в дім, ніде не знайшов її. Сів за самовар один.
— А де пані, Дуня? Пішла гуляти?
— Не знаю. Їх немає вдома аж від сніданку.
— Одягнулись і пішли, — похмуро сказала, проходячи їдальнею і не піднімаючи голови, моя стара нянька.
"Певно, до Завистовського пішла, — подумав я. – Мабуть, скоро прийде разом з ним – вже сьома година…" Я пішов і приліг у кабінеті, і раптом заснув – весь день мерз у дорозі. І так само раптово прокинувся за годину — з ясною і дикою думкою: "Таж вона кинула мене! Найняла у селі мужика і поїхала на станцію, в Москву, — з нею все станеться! Та, може, повернулась?" Пройшов по дому – ні, не повернулась. Соромно служниць…
Годині о десятій, не знаючи, що робити, я одягнув кожушок, взяв навіщось рушницю і пішов по великій дорозі до Завистовського, думаючи: "Як навмисне і він не прийшов нині, а в мене ще ціла страшна ніч попереду! Невже справді поїхала, кинула? Та ні, не може бути!" Іду, скриплю по наїждженому серед снігів шляху, ліворуч виблискують сніжні поля під низьким, бідним місяцем… Звернув з великої дороги, пішов до жалюгідної садиби Завистовського: алея голих дерев, що веде до неї по полю, потім в'їзд у двір, ліворуч старий, бідний дім, в домі темно… Піднявся на заледенілий ґанок, з трудом відчинив важкі двері у клоччі оббивки, — у вітальні червоніє відкрита вигоріла піч, тепло і темрява… Але темно і в залі.
— Вікентію Вікентієвичу!
І він безшумно, у валянках, з'явився на порозі кабінету, освітленого також тільки місяцем у потрійне вікно:
— Ах, це ви… Заходьте, заходьте, будь ласка… А я, як бачите, сиджу в сутінках, коротаю вечір без вогню…
Я ввійшов і сів на горбкуватий диван.
— Уявіть собі, Муза кудись зникла…
Він промовчав. Потім майже нечутним голосом:
— Так, так, я вас розумію…
— Тобто що ви розумієте?
І відразу, теж безшумно, теж у валянках, з шаллю на плечах, вийшла із спальні, що прилягала до кабінету, Муза.
— Ви з рушницею, — сказала вона. – Якщо хочете стріляти, то стріляйте не в нього, а в мене.
І сіла на другий диван, навпроти.
Я подивився на її валянки, на коліна під сірою спідницею, — все добре було видно у золотистому світлі, що падало з вікна, — хотів крикнути: "Я не можу жити без тебе, за одні ці коліна, за спідницю, за валянки готовий віддати життя!"
— Справа ясна і закінчена, — сказала вона. – Сцени даремні.
— Ви дивовижно жорстокі, — через силу вимовив я.
— Дай мені цигарку, — сказала вона Завистовському.
Він боязко сунувся до неї, простягнув портсигар, став шукати по кишенях сірники…
— Ви зі мною говорите вже на ви, — задихаючись, сказав я, — ви могли б хоч при мені не говорити з ним на ти.
— Чому? – спитала вона, піднявши брови, і тримаючи на відстані цигарку.
Серце в мене стукало вже у горлі, било у скроні. Я підвівся і, похитуючись, пішов геть.
17.10.38
ПІЗНІЙ ЧАС
Ах, як давно я не був там, сказав я собі. З дев'ятнадцяти років. Жив колись у Росії, відчував її своєю, мав повну свободу роз'їжджати куди завгодно, і не було б важко проїхати яких-небудь триста верст. А все не їхав, усе відкладав. І йшли і проходили роки, десятиліття. Але ось вже не можна більше відкладати: або тепер, або ніколи. Треба скористатися єдиним і останнім випадком, тим більше – час пізній і ніхто не зустріне мене.
І я пішов по мосту через річку, далеко бачачи все навкруг в місячному світлі липневої ночі.
Міст був такий знайомий, колишній, ніби я його бачив учора: грубо-древній, горбатий і нібито навіть не кам'яний, а якийсь скам'янілий від часу до вічної непохитності, — гімназистом я думав, що він був ще при Батиї. Однак про давність міста говорять лиш деякі сліди міських стін на урвищі під собором та цей міст. Все інше старе, провінційне, не більше. Одне було дивно, одне вказувало, що все ж таки дещо змінилось на світі відтоді, як я був хлопчиком, юнаком: раніше річка була не судноплавна, а тепер її, певне, поглибили, розчистили; місяць був ліворуч від мене, доволі далеко над рікою, і в його непевному світлі і в мерехтливому, тремтячому блиску води білів колісний пароплав, який здавався порожнім, — таким мовчазним він був, — хоча всі його ілюмінатори були освітлені, схожі на непорушні золоті очі і все відбивались у воді струменистими золотими стовпами, пароплав ніби на них і стояв. Це було і в Ярославлі, і в Суецькому каналі, і на Нілі. В Парижі ночі вологі, темні, рожевіє млиста заграва на непроглядному небі, Сена тече під мостами чорною смолою, але під ними також висять струменисті стовпи відбитків від ліхтарів на мостах, тільки вони трьохкольорові: біле, синє і червоне – російські національні прапори. Тут на мосту ліхтарів немає, і він сухий і вкритий пилом. А попереду, на узгір'ї, темніє садами місто, над садами стирчить пожежна каланча. Боже мій, яке це було невимовне щастя! Це під час нічної пожежі я вперше поцілував твою руку і ти у відповідь стиснула мою – я тобі ніколи не забуду цієї таємної згоди. Вся вулиця чорніла від люду у зловісному, незвичному освітленні. Я був у вас в гостях, коли раптом забив набат і всі кинулись до вікон, а потім за хвіртку. Горіло далеко, за рікою, але страшно гаряче, жадібно, поспішно. Там густо звивались чорно-багряним руном клубки диму, високо виривались із них кумачеві полотнища полум'я, поблизу від нас вони, тремтячи, мідно відсвічували на куполі Михайла-архангела. І в тісноті, в натовпі, серед тривожного, то жалісливого, то радісного гомону простолюду, що збігся звідусіль, я чув запах твого дівочого волосся, шиї, полотняної сукні – і от раптом наважився, взяв, увесь завмираючи, твою руку…
За мостом я піднявся на узгір'я, пішов у місто бруківкою.
У місті не було ніде жодного вогню, жодної живої душі. Все було німе і просторе, спокійне і печальне – печаллю російської степової ночі, сплячого степового міста. Лише сади ледве чутно, обережно тріпотіли листом від рівного подиху слабкого липневого вітру, який тягнув звідкись з полів, ласкаво віяв на мене. Я йшов – великий місяць теж ішов, котячись і прозираючи крізь чорноту гілок дзеркальним кругом; широкі вулиці лежали в тіні – лише в будинках праворуч, до яких тінь не досягала, були освітлені білі стіни і траурним глянцем переливалось чорне скло; а я ішов у тіні, ступав по плямистому тротуару – він був встелений чорними шовковими мереживами. У неї була така вечірня сукня, дуже ошатна, довга і струнка.