Я гадаю, що це якась прикмета або межа... В чім річ, капітане?
Лінгард скочив на ноги, але Картерів вигук примусив його знову сісти.
— Нічого, нічого... Скажіть мені, скільки людей у вас на яхті?
— Двадцять троє, крім господаря, його дружини та одного іспанського джентльмена, приятеля, що вони підчепили в Манілі.
— Ви йшли з Маніли?
— Так. В Батавію. Господар хоче вивчити колоніальну систему голландців. Він хоче розкритикувати її. Коли стоїш на вахті, то мимоволі підслухуєш—самі знаєте. Потім ми підемо до Цейлону, щоб стріти там поштовий пароплав. Господар повернеться додому суходолом, через Єгипет. А яхта піде в об'їзд навколо рогу Доброї Надії.
— Жінка? —спитав Лінгард.— Ви кажете, на яхті жінка. А ви озброєні?
— Не дуже,— недбало відповів Картер.— Ми маємо кілька мушкетів і дві спортивні рушниці, оце й усе. Гадаю, що цього або забагато, або ж замало,— додав він, мляво посміхаючись.
Лінгард пильно подивився на нього.
— Ви на тому судні йшли з Англії? —спитав він.
— Ні! Я прибув на яхту, коли вийшов із госпіталю в Гонконзі. До того плавав два роки біля китайських берегів.
Спинившись, він пошепки пояснив: — На суднах з опіумом. Мідних ґудзиків тоді на мені не було. Мій корабель лишив мене в Гонконзі, а я потребував роботи і тому згодився їхати на яхті, бо не хотів вертатися додому. Крім того, дуже тяжко працювати з старим Робертсоном з "Лаї-муни". Це мій корабель. Ви, капітане, чули про нього?
— Так, чув,— швидко відповів Лінгард.— Слухайте, містер Картер, яким шляхом вирушив у Сінгапур ваш старший офіцер? Протоками Ріо?
— Мабуть,— відповів Картер трохи здивовано.— А чому це ви питаєте?
— Так, хочу знати... Що таке, містер Шоу?
— З півночі, сер, насувається чорна хмара, і зараз почнеться вітер,— відповів Шоу з дверей, пильно дивлячись на карафку.
— Може, вип'єте чарку? — сказав Лінгард, устаючи.— А я піду нагору подивитись.— Він вийшов на палубу. Тим-часом Шоу підійшов до столу й почав мовчки поратись біля пляшок, тримаючи їх з перебільшеною обережністю, ніби наливаючи смертельну отруту. Заклавши руки в кишені й одхилившись назад, Картер пильно й холодно оглядав його з голови до ніг. Штурман підніс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого і помалу випив.
— Ви, містер, маєте добрий нюх, щоб нишпорити в темряві за кораблями,— мовив він, ставлячи чарку на стіл.
— Дурниці! Я побачив вас якраз на заході сонця.
— Знали, куди дивитись,— мовив Шоу, пильно глянувши на нього.
— Я дивився на захід, де було ще трохи світла, кожна розумна людина так зробила б,— нетерпляче відказав Картер.— Що вам треба від мене?
— Так, ви здатні плести язиком...
— Ніколи не стрічав такого чоловіка,— мовив недбало Картер.— Вам, здається, якийсь клопіт засів до голови?
— Я не люблю човнів, що крадькома підходять до корабля, особливо, коли мені доручено вахту на палубі. Я маю добрі очі, не гірші, ніж у наших портових моряків, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами та іншими чортячими вигадками. Подумаєш, цяця! Яхтовий офіцер! Ці моря, мабуть, напхом набиті такими яхтсменами. Я вважаю, що ви підло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своєму стариганові, що нічого не видно; так воно й було насправді. І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захід сонця й різні там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хіба ж це пристойно?
— Я мав підстави, обмотуючи весла, бо хотів проскочити повз затоку, де стояло на приколі якесь тубільне судно. То була лише звичайна обережність малого, неозброєного човна. Я вас добре бачив і зовсім не мав наміру лякати. Слово честі!
— Я хотів би, щоб ви потрапили кудись інше,— сказав Шоу.— Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.
Він швидко вийшов із каюти, а скоро потому Лінгард зійшов униз і знову сів до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рішуче.
— Зараз почнеться вітер,— промовив він.
— Тоді, сер,— сказав встаючи Картер,— верніть мені цього листа, і я поїду, як тут кажуть, нишпорити за іншим кораблем. Сподіваюсь, що ви повідомите про нас там, де ви будете!
— Я їду до яхти, а листа збережу,— рішуче сказав Лінгард.— Я вже точно уявляю собі, де вона, і мушу їхати визволяти тих людей. Вам, містер Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Мені теж пощастило,— додав він, знизивши голос.
— Та-ак,— протяг Картер.— Чималу торбу грошей дістанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не ду-же-то допоможете їй. Краще я лишусь тут, щоб повідомити якусь канонірку...
— Ви мусите повернутись зі мною на своє судно! — рішуче сказав Лінгард.— Киньте думати про канонірку.
— Тоді я не виконаю наказу,— доводив Картер.— Адже мені веліли сповістити звичайний або військовий корабель. Розумієте? Я не боюся швендяти кілька днів в одкритому морі. Накажіть, капітане, налити в моє барило свіжої води, і я поїду.
— Дурниці!—гаркнув Лінгард.— Ви поїдете зі мною, покажете місце і... і допоможете. А я візьму вашого човна на буксир.— Це не переконало Картера. Тоді Лінгард поклав свою важку руку йому на плече.
— Ось послухайте, хлопче. Я — Том Лінгард, і на цих островах немає ні одного білого й тубільця, що не чув би про мене. Доля занесла вас на мій бриг, і ви тут мусите лишатись. Мусите!
Останнє "мусите" пролунало гостро й грізно, як пістольний постріл. Картер навіть одступив.
— Чи не маєте ви на думці силоміць затримати мене? — спитав він тривожно.
— Силоміць?—повторив Лінгард.— Це залежатиме від вас. Я не дозволю вам вишукувати якісь там судна, бо ваша яхта сіла в дуже невигідному для мене місці. А шлюпки ваші понаводили б сюди чортячих канонірок, що ширили б скрізь чутки про цю місцевість, спокійну, відлюдну й найбільш затишну. Принесла вас лиха година на мою голову! Та на моє щастя ви натрапили на мій корабель. І я триматимусь свого.
Лінгард опустив свій важкий кулак на освітлену лампою чорну скатертину; дужі пальці міцно вп'ялися в тверду долоню. На мить він затримав кулак на столі, наче хотів показати Картерові, як він міцно тримає його в руках. Потім продовжив:
— Хіба ви не знаєте, в якому шершневому гнізді заплуталась ваша дурнувата яхта? Скільки, на вашу думку, коштує тепер їхнє життя? Ані копійки, якщо вітер не подме ще двадцять чотири години. Подумайте! Це справді так! І може зараз, коли ми з вами сперечаємось, уже запізно.
Лінгард стукнув пальцями по столу, і чарки, наче прокинувшись від його промови, тоненько й жалібно задзвеніли. Картер стояв, спершись на шафу. Він був уражений несподіваним тоном розмови і не спускав очей з обличчя Лінгарда; щоки його трохи запали. Мовчання в каюті тяг-лось кілька секунд, але Картерові, що тривожно чекав, воно видалось надто довгим. Нараз він почув чітке цокання годинника, і йому здалося, що то стукало з переляку маленьке металеве серце.
— Канонірка! — вигукнув Лінгард, наче тільки в цю мить усвідомив незвичайну складність становища.
— Якщо ви не повернетесь зо мною до яхти, то дуже скоро вам нікуди буде повертатися. Ваша канонірка не знайде там жодного кораблевого ребра, жодного трупа і навіть знаку. Анічогісінько! Вам треба не шкіпера з кано-нірки. Вам потрібний я. Бо ви не уявляєте свого щастя, а я знаю своє. Ось слухайте...
Він торкнувся пальцем Картерових грудей і сказав з несподіваною лагідністю в тоні:
— Я білий зверху і всередині і не кину на поталу беззахисних людей, особливо жінку, а якщо зможу — допоможу їм. Коли ж я не допоможу, то ніхто вже не допоможе. Розумієте — ніхто! Замало вже часу для цього. Але я такий, як і інші люди; я не дам їм загинути, бо не можу байдуже ставитись, коли трапилось лихо.
Голос його був переконливим і майже ласкавим. Він тримався за ґудзика Картерової куртки і злегка притягував його, конфіденціально продовжуючи:
— Так трапилось, містер Картер, що я, одверто кажучи, швидше застрелив би вас на місці, аніж дозволив би здіймати бучу в цьому морі ради якоїсь там чортової яхти. Я повинен зважати на життя інших людей, моїх друзів, на обіцянки і... і на самого себе. Ось чому я змушений затримати вас,— закінчив він.
Картер глибоко зітхнув. З палуби чути було тиху ходу та невиразні слова. Шоу голосно наказав:
— Кріпи бом-брамселі 1, тиндале!
— Дивний випадок,— пробурмотів Картер, дивлячись на підлогу.— Ви якась чудна людина. Однак мені хочеться вам вірити, якщо ви з вашим гладким помічником не двоє божевільних, що втекли, захопивши цей бриг. Підшкіпер чіплявся до мене за те, що я натрапив на ваше судно, а тепер ви хвалитесь скорше застрелити мене, ніж відпустити. Та мене це не дуже непокоїть, бо однак рано чи пізно вас повісили б за це. Якщо ж з того, що ви тут казали, хоч половина правди, то я повинен якнайшвидше повернутись до яхти, хоч мені й здається, що ваш приїзд їм мало допоможе. Я ж може хоч трохи став би їм у пригоді... хоч все це дуже дивне... Можна мені їхати в своєму човні?
— Як хочете,— сказав Лінгард.— Бо незабаром налетить шквал з дощем.
— Мені доручено човна, і я мокнутиму в ньому разом з своїми хлопцями. Дайте нам, капітане, добру кодолу.
— Це вже зроблено,— мовив Лінгард.— Ви, здається, досвідчений моряк і повинні зрозуміти, що намагатись вислизнути від мене,— марна справа.
— Ви надто певні себе, пане капітан,— мовив Картер.— І якщо я переріжу кінець 2 під час шквалу, то буду щасливий вас ніколи більше не бачити.
— Тільки спробуйте,— застеріг Лінгард.— Я маю очі на бригу, юнацькі очі, що бачитимуть човен навіть тоді, коли ви брига не зможете бачити. Мені подобаються такі
1 Б о м-6 рамсель — прямий парус нагорі.
2 Кінець — всякий мотуз на кораблі, крім кодоли та снастей.
люди, як ви, але якщо ви дратуватимете мене, то я знайду вас і потоплю, щоб мені з місця не зійти.
Зиркнувши на нього, Картер ударив об поли руками.
— Присягаюсь лордом Гаррі! Але якби зо мною не було людей, я обов'язково зробив би цю спробу, просто заради спорту, хоч ви так певні своїх сил, капітане, що могли б підбурити і святого до непокори.
Добрий гумор знову повернувся до нього, але, засміявшись, він зразу знову споважнів.
— Не бійтесь,— мовив він,— я не втечу. Коли ж трапиться різанина, на яку ви, здається, натякаєте, то обіцяю вам, що я теж буду на своєму місці і...
Він простяг руки і глянув на них.
— І ось ці руки подбають про це,— додав він, як і перше, безжурно розтягуючи слова.
Але господар брига, що сидів, спершись ліктями на стіл і закривши лице руками, несподівано запав у роздум, такий зосереджений і глибокий, що, здавалось, нічого не чув, не бачив і навіть не дихав.