У ньому лежав невеликий згорток шерстяних пелюшок і промасленого шовку, а з нього виглядало червоне личко з виряченими оченятами і роззявленим ротом. Немовля голосно кричало — певно, було голодне.
До пелюшки немовляти срібною шпилькою було причеплено шматок пергаменту, на котрому витонченим, хоча й трохи старомодним почерком було виведено:
Трістран Торн
Розділ другий
у котрому Трістран Торн виростає і дає необачну обіцянку
Спливли роки.
У призначений час за муром знову розпочався Чарівний Ярмарок. Маленькому Трістранові Торну було вісім років, і на ярмарок його не взяли. На цей час хлопчика поселили в якихось дуже далеких родичів, за годину шляху від Стіни.
Його сестричці Луїзі, хоч вона була на півроку молодша, на ярмарок піти дозволили — і через це Трістран сильно образився. До того ж Луїза повернулася з ярмарку зі скляною кулею, наповненою блискітками, які спалахували і виблискували у темряві, освітлюючи теплим ніжним світлом дитячу спальню, а Трістран привіз од родичів лише кір.
Незабаром в кицьки Торнів народилося троє кошенят. Двоє були чорно-білі, як вона сама, а третє — зовсім маленьке, з сірувато-блакитною шерстю і очима, що змінювали колір залежно від настрою тварини: від зелено-золотистого до помаранчевого, червоного і навіть бордового.
Блакитне кошеня подарували Трістранові, щоб розрадити смуток за пропущеним ярмарком. Поволі кошеня підросло; це була дуже мила киця. Аж одного разу ввечері вона почала нетерпляче бігати по будинку, дико нявчати і виблискувати очима — яскраво-червоними, як квіти наперстянки. Коли батько Трістрана повернувся додому після роботи в полі, кішка завила, кинулася йому межи ноги, вискочила за двері й зникла у сутінках.
Вартові біля муру спиняли людей, але не котів; тож Трістран — а йому вже виповнилося дванадцять — назавжди попрощався з блакитною кицькою. Його смуток був безмежний. Однієї ночі до нього в спальню прийшов батько, сів на край синового ліжка, і сухо сказав:
— Там, за муром, їй буде краще. Там її справжня рідня. А ти, хлопче, не хнюпся.
Мати Трістранові нічого про це не сказала — та й взагалі вона рідко з ним розмовляла. Інколи хлопчик помічав, що вона уважно до нього придивляється, мовби намагаючись знайти у його зовнішності відповідь на якусь загадку.
Це було одним із приводів для жартиків сестрички Луїзи. Дорогою до школи вона нерідко дражнила його — наприклад, чіплялася до форми вух (праве Трістранове вухо було трохи загострене і щільно прилягало до голови, а ліве — ні) або до дурниць, які він часом казав. Наприклад, одного разу, повертаючись із сестрою зі школи, він сказав їй, що маленькі пухнасті хмаринки на горизонті — це вівці. Потім Трістран намагався пояснити, що мав на увазі лише зовнішню подібність, що хмари були білі й пухнасті, наче вівці. Усе марно: Луїза сміялася, дражнилася і знущалася з нього, мов маленький гоблін. Більше того: вона розповіла цю історію іншим дітям і підбила їх казати "бе-е-е" щоразу, коли поряд проходитиме Трістран. Луїза була природжена інтриганка, і ніколи не давала братові спокою.
Школа у селищі була доволі непогана. Класний керівник — пані Черрі — навчила Трістрана Торна користуватися дробами, широтою і довготою. Він знав, як французькою попросити чорнильну ручку тітоньки садівника (або навіть власної тітоньки), вивчив усіх королів і королев Англії, від Вільгельма Завойовника (1066) до Вікторії (1837). Він любив читати, а писав вишуканим каліграфічним почерком. У селищі рідко бували сторонні люди, та іноді заїжджав один мандрівний крамар, що продавав "вражаючі романи" — історії про страшні вбивства, фатальні зустрічі, таємничі лиходійства і дивовижні втечі. Часто такі крамарі продавали збірники пісень, по два на пенні. Сімейні люди купували їх, збиралися навколо піаніно і хором виконувати пісні на зразок "Стиглої вишні" або "В батьківському саду".
Так минав день за днем, тиждень за тижнем, рік за роком. У віці чотирнадцяти років, в процесі хаотичного поглинання знань з брудних жартів, школярських перешіптувань і непристойних балад, Трістран довідався про секс. Коли йому виповнилося п'ятнадцять, він вивихнув руку, впавши з високої яблуні, що росла навпроти будинку пана Томаса Форестера, а якщо точніше — навпроти вікна спальні Вікторії Форестер. На свій превеликий жаль, Трістран встиг лише на мить розгледіти звабливий силует Вікторії — ровесниці його сестри і, поза всяким сумнівом, найпрекраснішої дівчини на сотні миль навкруги.
На той час, коли Вікторії і Трістранові виповнилося по сімнадцять, він вже вважав її найпривабливішою на всіх Британських островах. Трістран міг навіть стверджувати, що вона була найпрекрасніша в усій Британській Імперії, якщо не в усьому світі, і побив би (або принаймні готовий був побити) кожного, хто посміє з цим сперечатися. Втім, у Стіні важко було б знайти таку людину. Услід за Вікторією часто оберталися голови; ба більше — через неї розбивалися серця.
Яка ж вона була на вигляд? Від матері дівчина успадкувала сірі очі і личко сердечком, а від отця — в'юнке каштанове волосся. Її яскраво-червоні губки були досконалої форми; коли вона говорила, щоки мило рум'янилися. Блідий колір шкіри додавав їй чарівності. У шістнадцять років Вікторія раптом вирішила, що хоче працювати у "Сьомій сороці", і через це в неї розгорілася запекла суперечка з матір'ю.
— Я все обговорила з паном Броміосом, — заявила вона, — і він абсолютно не заперечує.
— Мене не цікавить, що там собі думає пан Броміос, — відповідала їй мати, колишня Бріджит Комфрі. — Юній леді таке заняття не пасує.
Всеньке селище з цікавістю стежило за суперечкою і робило ставки. Вважалося, що з Бріджит Комфрі краще не сперечатися: за словами місцевих, вона була така спритна на язик, що могла зняти ним фарбу з дверей або здерти кору з дуба. Ніхто у селищі не хотів вступати з нею в конфлікт. Подейкували, що швидше мур зрушить з місця, ніж пані Форестер змінить свою думку.
Проте Вікторія Форестер звикла добиватися свого. Якщо решту засобів було вичерпано, вона зверталася з проханням до батька — і той завжди давав згоду. Та цього разу на Вікторію чекала несподіванка: батько погодився з дружиною — сказав, що добре вихованій леді не слід працювати у корчмі "Сьома сорока". Сказавши це, Томас Форестер напружив нижню щелепу, і питання було вичерпане.
У Вікторію Форестер закохувалися всі хлопчаки. І не лише хлопчаки: навіть солідні дорослі джентльмени, щасливо одружені, з сивиною в бородах, озиралися, коли вона йшла вулицею, мовби на мить знову ставали легконогими юнаками.
— Кажуть, за тобою впадає навіть пан Мандей, — сказала їй Луїза Торн одного дня у яблуневому саду.
П'ятеро дівчат сиділи поряд, спершись на зручний стовбур найстарішої яблуні в саду — хтось під нею, хтось на гілках дерева. Коли налітав травневий вітерець, рожеві яблуневі пелюстки сипалися мов сніг дівчатам на волосся і в подоли спідниць. Післяполудневе сонце сяяло крізь листя зеленим сріблом і золотом.
— Панові Мандею сорок п'ять, — презирливо буркнула Вікторія. З виразу її обличчя ясно читалося, що сорок п'ять років — це глибока старість. Принаймні так здається, поки тобі сімнадцять.
— Крім того, — зазначила Луїзина двоюрідна сестра, Сесилія Гемпсток, — він вже раз був одружений. Я б не хотіла вийти заміж за чоловіка, який одружується вдруге. Це однаково що довірити іншій людині об'їжджати свого поні.
— А от мені здається, — сказала Амелія Робінсон, — якраз у цьому й полягає єдина перевага шлюбу з вдівцем. Хтось інший вже згладив гострі кути до тебе; об'їздив його, як ти кажеш. Крім того, наскільки я собі уявляю, у такому віці плотські пожадання згасають, а значить, нічого аморального не передбачається.
Серед яблуневого цвіту приснув стриманий сміх.
— А все ж таки, — невпевнено промовила Люсі Піппін, — не так вже й погано жити у великому будинку, їздити на екіпажі, запряженому четвіркою коней, а влітку виїжджати до Лондона, або в Бат на лікувальні води, або до Брайтона, щоб купатися в морі. Хоч панові Мандею дійсно сорок п'ять років.
Решта дівчат заверещали і почали закидати її пелюстками — а найголосніше кричала і найбільше пелюсток кидала Вікторія Форестер.
Трістранові Торну було сімнадцять років. Він усього на півроку старший за Вікторію, наполовину пройшов шлях від хлопчика до чоловіка, і в жодній із цих ролей не почувався затишно. Здавалося, єдині помітні риси його зовнішності — це лікті й кадик. Волосся йому дісталося русяве, кольору мокрої соломи, і завжди стовбурчилося, скільки б він його не розчісував і не мочив.
Трістран був страшенно сором'язливий, і — як часто роблять страшенно сором'язливі люди — намагався компенсувати це надмірною галасливістю за найневідповідніших обставин. Зазвичай він був задоволений життям — як і будь-який сімнадцятирічний хлопчина, перед яким, на його думку, відкривається цілий світ можливостей. Поринаючи у мрії — працюючи в полі або стоячи за високим прилавком сільської крамниці "Мандей і Браун" — він уявляв, як мчатиме поїздом до Лондона чи Ліверпуля, як перетне безкрайні води Атлантики на шляху до Америки, і там, серед неосвоєних земель і дикунів, здобуде величезних статків.
Але часом вітер дув з іншого боку муру, приносячи запах м'яти, чебрецю й порічок, і тоді вогонь у сільських камінах випускав язики дивного кольорового полум'я. Коли дув цей вітер, не працювали навіть найпростіші пристосування — скажімо, сірники чи фантаскопи.
В такі хвилини Трістранові фантазії виходили за рамки звичного і дозволеного — він мріяв про мандри лісами, про визволення принцес із високих башт, про лицарів, тролів і русалок. Коли на нього находив такий настрій, Трістран зазвичай крадькома виходив надвір і довго лежав на траві, дивлячись у зоряне небо.
Мало хто з нас хоч раз у житті бачив зорі такими, як люди тих днів: у наших містах та містечках вночі забагато світла. Але в очах мешканців Стіни небо скидалося на мапу інших світів, ущерть засипане зорями, незліченними, мов дерева у лісі чи листя на дереві. Трістран дивився у мерехтливу темноту небес, аж поки у голові не ставало порожньо, і тоді він ішов додому, падав на ліжко і засинав мертвим сном.
Він був неоковирним, довгов'язим створінням з величезним внутрішнім потенціалом, бочкою динаміту, що тільки й чекала, поки хтось підпалить ґніт; але цього не відбувалося, тож по вихідних і вечорами Трістран допомагав батькові на фермі, а вдень працював прикажчиком пана Брауна у сільській крамниці.
Крамниця називалася "Мандей і Браун".