Як тепер пам'ятаю ранок, коли ми перебиралися з Петербурзької сторони на Васильєвський острів. Ранок був осінній, ясний, сухий, морозяний. Матінка плакала; мені було страшенно сумно; груди мені розривалися, душу томило від якоїсь незбагненної, страшної туги... Тяжкий був час.....
II
Попервах, поки ще ми, тобто я й матінка, не обжилися на нашому новосіллі, нам обом було якось моторошно, дико в Ганни Федорівни. Ганна Федорівна жила у власному будинку, на Шостій лінії. В домі всього було п'ять чистих кімнат. У трьох із них жила Ганна— Федорівна й сестра моя у перших, Саша, що в неї виховувалась,— дитина, сирітка, без батька й матері. Далі в одній кімнаті жили ми, і, нарешті, в останній кімнаті, поруч з нами, містився один бідний студент Покровський, пожилець у Ганни Федорівни. Ганна Федорівна жила дуже добре, багатше, ніж можна було б припускати; але статки її були загадкові, так само як і її заняття. Вона завжди метушилась, завжди була заклопотана, виїздила й виходила по кілька .разів на день; але що вона робила, про що піклувалася й навіщо піклувалася, цього я ніяк не могла вгадати. Знайомства в неї були великі й різноманітні. До неї все, бувало, гості їздили, і все бозна-які люди, завжди в якихось справах і на хвилинку. Матінка завжди, бувало, вела мене до нашої кімнати, тільки-но задзеленчить дзвоник. Ганна Федорівна страшенно гнівалася за це на матінку і раз у раз правила, що ми занадто вже г)орді, що не по свош силі горді, що було б іще чим гордитися, і цілі години не вгавала. Я не тямила тоді, чому нам закидалося гордощі, як так само тільки тепер дізналася, або принаймні вгадую, чому матінка не зважувалася жити в Ганни Федорівни. Лиха жінка була Ганна Федорівна; вона безнастанно нас мучила. Досі для мене це таємниця, навіщо саме вона запрошувала нас до себе? Попервах вона була з нами досить ласкава,— а далі вже й виявила свій справжній характер цілком, коли побачила, що ми зовсім безпорадні й що нам іти нема куди. Згодом вона стала до мене дуже ласкава, навіть якось грубо ласкава, до лестощів, але спочатку й я терпіла разом із матінкою. Раз у раз дорікала вона нам; тільки й робила, що твердила про свої благодіяння. Стороннім людям рекомендувала нас як своїх бідних родичок, удовицю й сироту безпорадних, котрих вона з ласки, ради любові християнської, в себе прихистила. При їжі кожен шматок, який ми брали, проводила очима, а коли ми не їли, то знову зчинялася буча: мовляв, ми гидуємо; вибачайте, чим багата, тим і рада; було б ще в нас самих краще. Татуся раз у раз лаяла: казала, що кращим за інших хотів бути, та погано й вийшло; жінку з дочкою пустив по світу, і коли б не знайшлось родички благодійної, християнської душі, жалісливої, то ще бозна, чи не довелося б серед вулиці з голоду згнити. Чого-чого вона не казала! Не так гірко, як огидно було її слухати. Матінка раз у раз плакала; здоров'я її з дня на день гіршало, вона на очах чахла, а тим часом ми з нею працювали з ранку до ночі, діставали замовлення, шили, що дуже не подобалося Ганні Федорівні; вона все казала, що в неї не модний магазин у домі. Але треба було вдягатися, треба було на непередбачені витрати відкладати, треба було неодмінно свої гроші мати. Ми про всяк випадок збирали, мали надію, що можна буде з часом кудись переїхати. Але матінка останнє своє здоров'я втратила на роботі: вона з кожною дниною підупадала на силі. Хвороба, мов черв'як, видимо підточувала життя її й наближала до гробу. Я все бачила, все відчувала, все вистраждала; все це діялось перед очима в мене!
Дні минали за днями, і кожен день скидався на попередній. Ми жили тихо, начеб і не в місті. Ганна
Федорівна помалу-малу нишкла, в міру того як сама стала цілком усвідомлювати свою владу. їй, проте, ніхто й ніколи не думав перечити. В нашій кімнаті ми були відокремлені від її половини коридором, а поруч із нами, як я вже згадувала, жив Покровський. Він навчав Сашу французької та німецької мов, історії, географії — усіх наук, як казала Ганна Федорівна, і за це діставав від неї квартиру й харчі; Саша була претямуща дівчинка, хоча жвава й пустунка; їй було тоді років тринадцять. Ганна Федорівна зауважила матінці, що непогано було б, коли б і я стала вчитися, бо в пансіоні мене недо-вчили. Матінка з радістю погодилась, і я цілий рік училася в Покровського разом із Сашею.
Покровський був бідний, дуже бідний молодий чоловік; здоров'я його не давало йому ходити постійно вчитися, і його так, за звичкою тільки, звали в нас студентом. Жив він скромно, сумирно, тихо, що й не чути його бувало з нашої кімнати. На вигляд він був такий дивацький; так незграбно ходив, так незграбно розкланювався, так чудно говорив, що я спочатку й дивитися на нього без сміху не могла. Саша безперестань фіглі строїла над ним, особливо коли він нам уроки давав. А він ще й дратівливої вдачі був, раз у раз сердився, за кожну дрібницю аж нетямився, кричав на нас, скаржився на нас і часто, не скінчивши уроку, розгніваний ішов до своєї кімнати. У себе ж він цілі дні сидів за книжками. В нього було багато книг, і все такі дорогі, рідкісні книги. Він іще десь навчав, одержував сяку-таку платню, отже, тільки, бувало, заведуться в нього гроші, він зараз же йде книги собі купувати.
Згодом я пізнала його краще, ближче. Він був предобра, прегідна людина, найкраща за всіх, кого мені доводилося зустрічати. Матінка його дуже поважала. Потім він і для мене був найкращим із друзів,— звісно, після матінки.
Попервах я, така велика дівчина, пустувала разом із Сашею, і ми, бувало, цілі години морочимося над тим, як би його роздратувати й вивести з терпіння. Він дуже кумедно сердився, а нам це було надзвичайно забавно. (Мені й згадувати навіть про це соромно). Раз ми роздратували його чимось мало не до сліз-, і я чула виразно, як він прошепотів: "Злі діти". Я раптом зніяковіла; мені стало і соромно, й гірко, і жаль його. Я пам'ятаю, що я почервоніла по самі вуха і мало не з слізьми на очах стала просити його заспокоїтися й не ображатися на наші дурні пустощі, але він загорнув книгу, не докінчив нам уроку й пішов до своєї кімнати. Я цілий день надривалася від каяття. Думка про те, що ми, діти, своїми жорстокостями довели його до сліз, була мені нестерпна. Ми, виходить, ждали його сліз. Нам, виходить, їх хотілося; виходить, ми встигли вивести його з останнього терпіння; виходить, ми силоміць примусили його, нещасного, бідного, про свою люту долю згадати! Я цілу ніч не спала з досади, з суму, з каяття. Кажуть, що каяття полегшує душу — навпаки. Не знаю, як примішалося до мого горя й самолюбство. Мені не хотілося, щоб він вважав мене за дитину. Мені було вже тоді п'ятнадцять років.
З того дня я почала мучити свою уяву, складаючи тисячі планів, як би змусити раптом Покровського змінити його думку про мене. Але я бувала часом боязка й соромлива; в тому становищі моєму я ні на що не могла наважитися й обмежувалася самими мріями (і бозна-якими мріями!). Я перестала тільки пустувати разом із Сашею; він перестав на нас сердитись; та для мого самолюбства цього було замало.
Тепер скажу кілька слів про одну найдивовижнішу, найцікавішу й найжалюгіднішу людину з усіх, кого мені будь-коли доводилось зустрічати. Тому кажу про неї тепер, саме в цьому місці моїх записок, що й досі я майже не звертала на неї жодної уваги,— так усе, що стосувалося Покровського, раптом мене зацікавило!
У нас в домі появлявся іноді дідок, забруднений, погано вбраний, маленький, сивенький, вайлуватий, незграбний, одно слово дивовижний до краю. З першого погляду на нього можна було подумати, що він мовби чогось соромиться, мовби йому самого себе совісно. Через те він якось щулився, якось кривлявся; його манери, гримаси були такі, що можна було, майже не помиляючись, подумати, що він не сповна розуму. Прийде, бувало, до нас та й стоїть у сінях перед скляними дверима, а в дім увійти не сміє. Хто з нас пройде мимо — я, чи Саша, чи хто з слуг, добріший, як він знав, до нього,— то він зараз махає, манить до себе, подає різні знаки, і хіба тільки коли кивнеш йому головою та покличеш його— умовний знак, що в домі нема нікого стороннього та що йому можна зайти, як він хоче,— тільки тоді дідок потихеньку відчиняв двері, радісно усміхався, потирав руки від задоволення і навшпиньки йшов просто до кімнати Покровського. Це був його батько.
Згодом я докладно взнала історію цього сердешного дідка. Він колись десь служив, не мав найменших здібностей і обіймав найостаннішу, найнезначнішу посаду на службі. Коли померла перша його дружина (мати студента Покровського), то він надумав одружитися вдруге й одружився з міщанкою, іїри новій дружині в домі все пішло шкереберть; нікому життя від неї не стало; вона всіх до рук прибрала. Студент Покровський був тоді ще дитиною, років десяти. Мачуха його зненавиділа. Але маленькому Покровському сприяла доля. Ломіщик Биков, який знав чиновника Покровського н був колись його благодійником, узяв дитину під своє заступництво й примістив її до якоїсь школи. А цікавився він нею тому, що знав її покійну матір, яку ще дівчиною облагодіяла Ганна Федорівна й віддала її заміж за чиновника Покровського. Пан Биков, друг і близький знайомий Ганни Федорівни, спонукуваний великодушністю, дав за нареченою п'ять тисяч карбованців посагу. Куди ці гроші пішли — не знати. Так мені розповідала все це Ганна Федорівна; а сам студент Покровський ніколи не любив розмовляти про свої родинні обставини. Кажуть, що його мати була дуже гарна собою, і мені дивним здається, чому вона так невдало вийшла заміж, за таку незначну людину... Вона вмерла ще молодою, років за чотири після заміжжя.
Із школи молодий Покровський вступив до якоїсь гімназії і потім до університету. Пан Биков, що дуже часто приїздив до Петербурга, і тут не позбавив його свого заступництва. Через розладнане здоров'я своє Покровський не міг далі вчитися в університеті. Пан Биков познайомив його з Ганною Федорівною, сам рекомендував його, і таким чином молодого Покровського прийнято було на хліба з умовою вчити Сашу всього, чого треба буде.
А старий Покровський, з горя від жорстокостей дружини своєї, вдався в найгірший порок і майже повсякчас бував у нетверезому стані.