Він не шкодував. Ловці були останнім штрихом найгіршого тижня в його житті. Причиною його паузи була місіс Сток, вона відчинила двері ногою, обертаючись у кімнату, тримаючи у руках великий піднос.
— Ну, я не знаю що зробила, щоб заслужити це! – сказала вона, знову повертаючись обличчям. – Це постійне вторгнення. Спочатку хлопчик. Тепер містер Сток та його одноногий жокей, із цією його зарозумілою дочкою, прийшли до вас. І ніяких ознак Шона.
Здавалося, що місіс Сток не турбує, що люди, про яких вона казала, могли почути її. Коли вона кинула піднос поперек найближчого столу, заваленого книжками, три інших, які йшли за нею, увійшли до кабінету. Ейдан здригнувся, знаючи, що місіс Сток думала про нього як про нав'язливу людину, та притулився до стіни, тихо спостерігаючи.
Першим зайшов містер Сток, як завжди, у капелюсі. Ейдан був зачарований капелюхом містера Стока. Імовірно, колись він був фетровим. Можливо, колись він був певного кольору. Зараз він був схожим на щось, що виросло, – як гриб, — на голові містера Стока, таке пом'яте та зношене та утрамбоване земляними руками, що ви могли би подумати — це гриб, який випадково перетворився на, свого роду, гномячий капелюх. Він був куполоподібний зверху та звисаючий на краях. І певний запах.
Після цього капелюха, Ейдан був знову вражений, маленьким чоловічком, з однією ногою, який енергійно переміщував себе у кімнату на милицях. "Він мав би носити капелюха", подумав Ейдан. Безсумнівно він був гномом, борода та решта виглядало відповідно. Але його сивіюча голова була неприкрита та починала лисіти.
— Ви знаєте, мого швагра, Тарквіна О'Коннора, — оголосив містер Сток.
"А, ні. Він ірландець. Він лепрікон", подумав Ейдан.
— Я чув про Вас. Дуже приємно познайомитися, — сказав Ендрю та поспішив зняти речі з іншого стільця, щоб Тарквін міг сісти, який так і зробив, дуже вправно, розмахуючи рештою своєї ноги та милицями, та обдаровуючи Ендрю вдячною посмішкою, коли сів.
— Тарк був жокеєм, — сказав містер Сток Ендрю. – Виграв Дербі. І він привів дочку, мою племінницю Сташ, щоб ви провели співбесіду.
Ейдан був вражений утретє, дочкою Тарквіна О'Коннора. Вона була гарна. У неї було одне з тих облич, з витонченими високими скулами та ледь скосими очима, які до цього часу він бачив лише на обкладинках глянцевих журналів. Її очі також були зелені, як у когось з казки, і вона дійсно була струнка як паличка. Ейдан був здивований, як хтось такий гномоподібний, як Тарквін, міг бути батьком такої чарівної леді. Єдина родинна схожість була у тому, що обидва були невисокі.
Сташ прокрокувала, а її світле волосся падало їй на плечі, та посміхнулася кожному — навіть Ейдану та місіс Сток, — та глянула на батька поглядом, що казав: "Тобі зручно на цьому стільці, Тато?". Здавалося, вона принесла із собою усі почуття, що властиві людині та теплокровним. Її характер, цілком очевидно, не був казковим. Вона була у джинсах, жилетці та гумових чоботах. "Ні, не казкова особистість", подума Ейдан.
Місіс Сток сердито подивилась на неї. Тарквін подивився поглядом: "Не метушись навколо мене!". Ендрю був вражений так само як і Ейдан. Він дивувався, що ця гарна молода леді робить тут. Він підійшов до неї, по дорозі, звільнивши іншого стільця від паперів, та потиснув її протягнуту руку.
— Сташ? – запитав він її.
— Скорочено від Евстасії. – Сташ скорчила гримасу, показуючи, що думає про своє ім'я. – Вина моїх батьків.
— Звинувачуй свою мати, — сказав їй Тарквін. – Це її улюблене ім'я. Не моє.
— Відносно чого я мав провести з Вами співбесіду? – запитав Ендрю у особливій, збентеженій манері, яку він часто знаходив корисною.
— Я запропонував вам її як нового секретаря, — оголосив містер Сток. – На неповний день, я гадаю. Я залишу вас, щоб ви могли все з'ясувати, так? – і він вийшов з кімнати, штовхаючи місіс Сток перед собою.
Місіс Сток, коли виходила, повернула голову, щоб сказати:
— Я приведу Шона до вас, як тільки він з'явиться. – Це звучало як погроза.
Ендрю був дуже зайнятий, роздаючи кожному каву та жирне, м'яке нерівне печиво, яке завжди таким виходило у місіс Сток. Йому був потрібен час, щоб подумати про все це.
— Спочатку, я повинен розібратися із цією юною леді, — перепросив він у Ейдана. – Але ми поговоримо потім.
"Він ставиться до мене, як до дорослого!", подумав Ейдан. Тоді йому довелося урівноважити каву на бюро, поруч із ним, щоб зняти окуляри та стримати нові сльози. Кожний ставився до нього як до дитини, до того ж маленької, після смерті Бабці, Аркрайти більше за всіх. "Обніми мене, як це роблять такі милесенькі та манюсінькі хлопчики як ти", було улюбленими словами місіс Аркрайт. Її іншими улюбленими словами було: "Не забивай свою маленьку голівоньку цим, любчику". Вони були дуже добрі – аж такі добрі, що аж лякало. У Ейдана все боліло, лише від згадки про них.
Тим часом, Ендрю казав Тарквіну:
— Ви живете у тому котеджі з усіма тими трояндами, чи не так? – Тарквін зважаючи, оглянув його та кивнув. – Я захоплююся ними щоразу, як прохожу повз, — продовжив Ендрю, при цьому це звучало так, ніби він відчайдушно намагався сказати щось ввічливе. Тарквін кивнув знову та посміхнувся.
— О, Ви не повинні бути ввічливим, — запротестувала Сташ. – Давайте перейдемо одразу до справи, — чи ти, зрештою, не схвалюєш цього, Тато?
— О, він мені доволі подобається, — сказав Тарквін. – Але я не думаю, що професор потребує нас. Ви ж трохи відлюдник, я правий? – звернувся він до Ендрю.
— Так, — сказав Ендрю, захоплений зненацька.
Ейдан зачепив свої окуляри за одне коліно, пив каву та дивився, зачарований. Його неозброєним очам, ці люди вбачалися трьома могутніми магами. Він був правий, коли прийняв за лепрікона відважного, проникливого маленького одноногого чоловічка. Він майже і був ним. Він мав безліч обдарувань. Але що вказувало на те, що Сташ мала магічну силу, він не міг сказати. Вона була така тепла. Та пряма, як промінь Сонця.
— О, зараз же замовкніть, обидва! – сказала вона. – Я буду Вам добрим секретарем, Професоре Хоуп. У мене є всі необхідні кваліфікації, включаючи магічну. Тато навчив мене магії. Він доволі могутній — Тато. Чому б Вам не взяти мене на тижневий випробувальний термін, без зобов'язань, жодних суперечок, якщо ми не підійдемо один одному?
— Я…е… — сказав Ендрю. – Я вважаю, я коливаюся, тому що вже маю двох енергійних працівників. І щодо грошей…
Сташ відкинула голову та розсміялася — балкам на стелі.
— Ці Стоки, — сказала вона. – Жоден з них не любить змін. Вони мають змінитися. Тим часом, скажіть "так" чи "ні", давайте. Я вже казала, чого варта. Якщо Ви не можете це собі дозволити, скажіть "ні", якщо можете – скажіть "так". Я гадаю, Ви зрозумієте, що я того варта. А тоді Ви зможете повернутися до цієї бідолашної дитини, що сидить тут, з'їдаючи своє серце від неспокою.
Всі троє повернулися до Ейдана.
Тарквін, який, очевидно, весь цей час спостерігав за Ейданом, при цьому не виглядаючи, що навіть дивиться у його бік, сказав:
— Втрапив у декілька халеп, так, синку? – Сташ сліпуче посміхнулася, а Ендрю оглянув уважним поглядом, що казав: "Ого. Аж так погано.". Тарквін додав, — Хто переслідує тебе, на даний час?
— Соціальні працівники, я гадаю. Мабуть, вони вже залучили поліцію, — Ейдан виявив, що відповідає. Маленький чоловічок дійсно був могутній. Ейдан хотів на цьому зупинитися, але він, здається, був вимушений продовжити. – Та принаймні три групи Ловців. Дві їхні групи влаштували щось схоже на бійку у саду прийомної родини позаминулої ночі. Аркрайти викликали поліцію, але сержант сказав, що це, ймовірно, були коти. Але це не коти. Ми всі бачили тіні – схожі на людські. Вони зникають вдень. Тому я й втік на світанку сьогодні.
Після короткої миті тиші, Ендрю сказав:
— На тому тижні померла бабуся Ейдана, а перед смертю повідала йому прийти до Джоселіна Брендона, якщо він втрапить у халепу. І, як ви знаєте, мій дідусь теж помер.
Після ще однієї миті тиші, Сташ сказала:
— Випий ще кави.
— І дайте йому ще печива, — додав Тарквін. – Ти щось їв на сніданок, а?
Ейдан подумав, що зараз знову розплачеться. Йому вдалося утриматися від сліз, сказавши:
— У мене були гроші на сандвіч з беконом.
— Добре, — сказав Тарквін. – Ці Ловці. Вони привиди? Які вони?
Ейдан кивнув.
— Їх три види. Здається, вони знали точно, де я знаходився.
— Халепа, — сказав Тарквін. – Ти не можеш покладатися на поліцію у цій справі. На мою думку, тобі слід заховатися, синку. Мій будинок не має такого захисту як цей, але тобі будуть раді, якщо ти залишися там, зі мною. Я можу допомогти.
Перш ніж Ейдан зміг хоч щось сказати, Сташ подивилася на батька саркастичним поглядом та скочила зі свого стільця.
— Так, Тату, — сказала вона. – Я так і бачу, як ти намагаєшся битися з купою привидів, відмахуючись від них милицею! Нам потрібне розумне рішення. Повинен бути спосіб захистити цю дитину. Це сьогоднішній часопис, ось там?
Ендрю, який підносив печиво до Ейдана та повільно приходив до власного рішення, подивився навкруги відсутнім поглядом та сказав:
— Я думаю, місіс Сток принесла часопис сюди.
Сташ вже витягувала часопис з-під підноса. Вона нетерпляче кинула більшу половину на підлогу, до брошур з історії та вийняла спортивний розділ, який розкрила.
— Де, у цій ганчірці, вони помістили результати скачок? О, тут, у самому кінці. Подивимось. Кемптон, Ворік, Лінгфілд, Лестер [14] — багатий вибір. Хто переміг у Кемптоні? Я завжди починаю з того, про кого вони першим надрукують.
Обидва — Ейдан та Ендрю, витріщилися на неї.
— Чому ви хочете це знати? – сказали вони, майже дуетом.
— Порада, — сказала Сташ. – Віщування. Я завжди використовую результати скачок, як оракула. Я дивлюся перший забіг та останній, перших змагань, за списком, а потім останній забіг в останньому за списком.
— Ви ж це не серйозно! – сказав Ейдан.
— Щодо неї – це працює, — цілком серйозно сказав Тарквін. – Ніколи не бачив, щоб вона помилилась.
— О, погляньте сюди! – сказав Ендрю. – Кінь, що виграв вчора, тренувався далеко звідси, та не може мати нічого спільного з…
Він замовк, оскільки Сташ прочитала:
— Два до п'яти у Кемптоні: перша – Темна загроза, другий – Втікач, третій – Притулок.