Це був так званий "черепашачий садок", де спеціально відгодовували черепах для столу. Мій батько зберіг свою вірджинську гостинність, а у Флориді такі вишукані ласощі досить легко роздобути.
Черепашачий садок сполучався з басейном. Я бачив, як Жовтий Джек наближається до ставка. Він тримав цуценя в руках і весь час примушував його вищати.
Мулат підійшов до сходинок, що вели до басейну, зупинився і озирнувся. Я помітив, як спершу він подивився в бік будинку, а потім, з очевидним задоволенням, у той бік, звідкіль прийшов.
Певно, алігатор був дуже близько від нього, бо мулат без вагання жбурнув цуценя у воду. Потім, пройшовши по краю черепашачого садка, зник з очей в апельсиновому гаю.
Щеня, потрапивши в холодну воду, скавчало і відчайдушно борсалося, збиваючи воду лапами. Та недовго йому довелося боротися за життя. Алігатор швидко наближався до ставка. Він кинувся у воду, з блискавичною швидкістю ринув на середину і, схопивши жертву своїми страшними зубами, миттєво зник під водою.
Кілька хвилин я стежив за рухами чудовиська в прозорій воді. Але скоро, керуючись інстинктом, алігатор пірнув в одну з глибоких ям і зник.
Розділ VIII
Королівські грифи
"Тο он що ти надумав, мій жовтий друже! Це таки помста. Але ти за це поплатишся, мерзенний негіднику! Ти не знаєш, що за тобою стежать! Ти пошкодуєш про свою диявольську затію раніше, ніж настане ніч!"
Так я собі думав, розгадавши, як мені здавалося, намір мулата. У ставку плавало багато красивих рибок – золотих і срібних – і червоних форелей. Це були улюбленці моєї сестри. Зазвичай вона щодня відвідувала їх, годувала і дивилася, як вони граються. Вона милувалася їхніми танцями і стрибками у воді. Вони добре знали її, зграйкою пливли за нею навколо всього басейну і навіть брали корм із її рук. Сестра дуже любила сама годувати рибок.
Ось у чому полягала помста мулата! Він чудово знав, що алігатор харчується рибою, – це його природна їжа. Знав, що незабаром усі мешканці ставка стануть здобиччю плазуна. Це зубасте чудовисько спустошить весь заповідний ставок і знищить сотні бідолашних істот. Це дуже засмутить власницю рибок, на радість Жовтому Джеку.
Я знав, що мулат ненавидів мою сестру. Він аж кипів при згадці про її втручання в історію з Віолою, після якої його покарали батогами. Були й інші причини. Вірджинія прихильно ставилася до його суперника, який упадав за квартеронкою, а Жовтому Джеку вона заборонила навіть наближатися до Віоли.
І хоча мулат зовні не виявляв своїх почуттів – він не насмілювався на це, – я знав, що він ненавидить сестру. Свідченням цього було вбивство лані, а те, що відбулося сьогодні, слугувало зайвим доказом його нестримної люті.
Жовтий Джек розраховував, що алігатор винищить рибу. Звичайно, він розумів, що з часом страшного звіра знайдуть і вб'ють, зате рибок буде знищено.
Ніхто ніколи не здогадався б, хто заманив сюди алігатора. Вже не раз ці плазуни прилазили до ставка з річки або сусідніх лагун, мабуть, через незбагненний інстинкт, що змушує прямувати до води.
Таке, на мою думку, замислив Жовтий Джек. Згодом виявилося, що я вгадав лише наполовину. Я був ще такий молодий і недосвідчений, що не міг уявити, до якої межі здатна дійти людська злоба.
Першим моїм бажанням було піти за мулатом додому, сповістити про те, що він зробив, і покарати його, а потім повернутися з людьми до ставка, щоб знищити алігатора, перш ніж той встигне вижерти риб.
Та мене відволікли олені. Стадо з вожака з гіллястими рогами та кількох самок паслося неподалік басейну. Олені були за якихось двісті ярдів од мене. Надто велика спокуса. До того ж я згадав, що обіцяв матері принести свіжину до обіду. Обіцянку треба виконати. Я мушу добути оленину!
Тепер можна було ризикнути. Алігатор уже поснідав, проковтнувши ціле цуценя. Протягом кількох годин він навряд чи потурбує веселі зграйки рибок. Я бачив, як Джек повернувся додому – це означало, що будь якої миті я знайду його, тож уникнути покарання мулату не вдасться.
Ці думки змусили мене відмовитися від початкового плану, і я цілком зосередився на оленях. Тим часом вони знову трохи віддалилися, та так, що я вже не міг стріляти. І я терпляче чекав, сподіваючись, що тварини знову підійдуть.
Але марно. Олені бояться ставків. Вони вважають вічнозелений острівець небезпечним місцем, тож зазвичай тримаються осторонь від нього. І це логічно: саме звідти оленів найчастіше вітає дзвінкий звук індіанського лука або подібний до удару батога тріск рушниці мисливця. Саме звідти наздоганяє їх смертельна стріла або куля. Бачачи, що олені не наближаються, а навпаки, відходять далі, я вирішив нацькувати на них гончаків і спустився зі скелі на рівнину.
Там, опинившись на відкритій місцевості, я відразу спустив із прив'язі собак і з криком погнав уперед.
Яке ж то було чудове полювання! Ніколи ще олені не бігли так прудко, як це стадо під проводом старого ватажка. Собаки майже наздоганяли їх. Савану завширшки з милю вони перетнули мало не за кілька секунд. Усе це я чудово бачив, адже траву на цій ділянці прерії згризла худоба і тут не росло жодного куща. Це було шалене змагання на швидкість між собаками і оленями. Олені мчали так стрімко, що я вже починав сумніватися, чи добуду дичину. Однак мої сумніви швидко розвіялися. На краю савани полювання нарешті закінчилося. Один із собак раптом зробив стрибок і вп'явся у горло самиці, інші собаки оточили її. Я чимдуж побіг до гончаків, і через десять хвилин уже оббілував самицю. Задоволений собаками, полюванням і власними подвигами, завдавши вбиту оленицю на спину, я з тріумфом поспішив додому, радіючи, що зумів дотримати обіцянки.
Раптом на залитій сонцем савані я побачив тінь від крил. Я звів голову. Наді мною кружляли два великі птахи, що летіли не надто високо і не прагнули піднятися вище. Вони описували широкі спіралі, спускаючись дедалі нижче з кожним колом.
Спочатку сонячні промені засліплювали мене, і я не міг розрізнити, що за птахи шуміли крилами наді мною. Я повернувся і став проти сонця, завдяки чому зміг як слід розгледіти жовтувато біле оперення птахів. По ньому я визначив, що це грифи, точніше так звані королівські грифи, – найкрасивіші птахи з поміж грифів. Я навіть схиляюсь до думки, що це найкрасивіші птахи на землі. У кожному разі, грифи посідають одне з найпочесніших місць у світі орнітології.
Ці птахи – уродженці Країни Квітів – не летять далеко на північ. Вони мешкають у зелених болотистих низинах, порослих високою травою, так званих "вічних болотах", у диких саванах Флориди, у льянос річки Оріноко і на рівнинах Апуре . Є місця у Флориді, де їх годі побачити. Їх поява поблизу плантацій завжди привертає увагу, так само як поява орла; проте на інші види: грифів індичок та грифів урубу – ніхто не звертає уваги, як і на ворон.
На доказ того, що грифи – рідкість, можу сказати, що моя сестра ніколи не бачила поблизу жодного з них, хоча їй було вже дванадцять років і вона народилася у Флориді. Правда, вона ще ніколи не виїжджала далеко від дому і навіть рідко залишала межі плантації. Я згадав, що сестра не раз висловлювала бажання подивитися на цих прекрасних птахів зблизька, і вирішив потішити її. Птахи спустилися так низько, що чітко було видно їхні жовті шиї, коралово червоний гребінь на голові і помаранчеві складки під дзьобом. Вони були дуже близько від мене, на відстані прицілу моєї рушниці, проте летіли так швидко, що тільки дуже вправний стрілець поцілив би в них кулею. Я не наважувався вистрілити, боячись схибити. Тут мені на думку спала одна ідея, і я миттю виконав задумане. Я помітив, що грифів приваблює туша самки, яку я ніс на плечах. Ось чому вони кружляли наді мною. План мій був вельми простий. Я поклав тушу на землю, а сам відбіг до дерев, що росли за п'ятдесят ярдів. Довго чекати не довелося. Нічого не підозрюючи, грифи стали знижуватися. Щойно один із них торкнувся землі, я вистрілив, і чудовий птах замертво впав на траву. Інший гриф, сполошений пострілом, майнув над верхівками кипарисів і зник з очей.
Я знову завдав самицю на плечі, птаха взяв у руки і попрямував до будинку. Серце моє радощами раділо. Я відчував подвійне задоволення – від подвійної радості, яку мав принести. Я потішу двох найдорожчих серцю людей – любих матусю і сестру.
Я швидко перетнув савану і опинився в апельсиновому гаю. Через хвіртку не пішов, а переліз через паркан. Я був такий щасливий, що мій вантаж здавався легким, як пір'їнка; радісно йшов навпростець, розсовуючи гілки, що вгиналися під вагою плодів, і збиваючи по дорозі золоті кулі. Кому є діло у Флориді до кількох збитих апельсинів!
Коли я підійшов до клумб, матуся була на веранді й привітала мене радісним вигуком. Я кинув здобич до її ніг.
– Що це за птах? – запитала вона.
– Це королівський гриф – подарунок для Вірджинії. Де вона?.. Ще не прокинулась? От маленька ледащиця! Я піду і розбуджу її. Сором спати – такий чудовий ранок!
– Ні, Джордже, вона вже з годину як прокинулась. Трохи погралась у саду і пішла.
– А де вона? У вітальні?
– Ні, вона пішла купатися.
– Купатися?
– Так, з Віолою. А що?
– О мамо, мамо!..
– Що таке, Джорде?
– Боже мій! Алігатор!
Розділ IX
Купання
– Жовтий Джек! Алігатор!
Це все, що я спроможний був вичавити. Мати благала мене пояснити їй, що сталося, але я більше не міг вимовити жодного слова. Охоплений божевільним страхом, я кинувся бігти, залишивши матір у невіданні й паніці, в якій перебував сам.
Я мчав до басейну не звивистою стежкою, а навпростець, перестрибуючи через усі перешкоди, що траплялися на шляху. Я перемахнув через огорожу і як вихор майнув через апельсиновий гай. Пам'ятаю, що чув хрускіт гілок, а ще на землю падали збиті мною апельсини. Мої вуха вловлювали кожен звук.
Шум позаду мене все посилювався. Я чув сповнений відчаю голос матері. Її крики сполохали весь будинок, збіглися слуги і служниці. Собаки, стривожені раптовою метушнею, здійняли ґвалт. Домашні та співочі птахи пронизливо кричали.
Усі ці звуки долинали з плантації. Але не це мене хвилювало, я прислухався до звуків біля басейну. І ось почув сплеск води і ясний сріблястий голосок сестри! "Ха ха ха!" – дзвінко сміялася вона. Слава богу, сестра була ще неушкоджена!
Я зупинився і щосили загорлав:
– Вірджиніє! Вірджиніє!
Я нетерпляче чекав відповіді.