Одні були квадратні, інші — трикутні, а в деяких позаду тягліїся довгі хвости, мов у небачених казкових птахів.
— Диви, Фіфіпо! — закричав Попо.— Чи ти бачила коли-небудь таких зміїв?
— Ніколи не бачила,— сказала Фіфіна.— Ти тільки глянь на отого великого, що схожий на коробку. Який він чудернацький!
— А онде, бачиш, маленький безхвостий — правда ж, гарний?
— Але де лс нитки? І хто їх запускає?
Вони обдивились кругом, але ніде на березі, скільки сягало око, не видно було ані душі. Здавалося, змії літали самі по собі, вільні, мов тропічні птахи Гаїті, на яких вони так скидалися.
Над обрієм нависла велика біла хмара, схожа на клуби диму. То було чарівне видовище. Хвилі хлюпали об берег і, заливаючи смугу піску, підкочувались аж туди, де стояли Попо й Фіфіна. Довгі зелені язики раз у раз лизали чистий пісок і щедро обдавали піною босі дитячі ноженята.
Раптом Попо вигукнув:
— Онде вони, Фіфіно! На отій великій скелі! Бачиш, хлопчики тримають нитки. Це вони й запускають зміїв.
— Еге ж, бачу.
— Я теж хочу змія, Фіфіно.
— Може, татусь Жан тобі зробить.
— Ти справді так думаєш, Фіфіно?
— Звичайно,— відказала вона.— По-моєму, він охоче зробить тобі змія, якщо ти допомагатимеш удома і не завдаватимеш клопоту матусі Анні.
Попо нахилив голову і замислився. Йому дуже хотілося так догодити матусі Анні, щоб вона була ним задоволена. Він знав: коли матуся Аина закине за нього слівце, татусь Жан охітніше погодиться зробити змія. Тож він наморщив лоба і почав думати, як йому краще прислужитися матері.
— Ходімо додому, Фіфіно,— мовив він нарешті.— Я хочу побачити, чим можна допомогти матусі Анні.
— А що коли ми підемо до фонтана й допоможемо молочницям мити бідони? Може, вони дадуть нам пенні, і тоді ми принесемо його додому. Це було б дуже добре. Матусі Анні потрібні гроші.
— Чудово! Ой, і хитрюща ж ти, Фіфіно, ну просто як доросла!
Фіфіна яеартівливо погрозила йому пальцем.
— Ану не дражнись, малечо! — лагідно сказала вона.— Не така вже я хитрюща.
Вони бігцем рушили нагору, до Приморської вулиці. Тоді повернули до фонтана й попрямували серединою вулиці. Попо притупував п'ятами по м'якій пилюці й весь час забігав наперед, зате Фіфіна поводилась, мов справжня панночка. Вона йшла поважно, злегка погойдуючи руками
Як і слід було чекати, біля фонтана стояли дві молочниці із своїми осликами, на яких вони розвозили молоко. На спинах осликів були плетені з трави попоїш, схожі на ковдри. З кожного боку вони мали по великій кишені-ко-шику для бідонів.
Жінки, як видно, щойно закінчили денну торгівлю і прийшли сюди, щоб вимити порожні бідони перед тим, як везти їх додому. Слідом за стомленими осликами вони наблизились до фонтана і взялися знімати на землю великі порожні бідопи.
Попо шанобливо підступив до однієї з жінок.
— Можна мені допомогти вам мити бідони, тітонько? Висока огрядна жінка зміряла поглядом маленького
чорношкірого хлопчика і ледь помітно усміхнулась.
— Що ти, синку! Адже ці бідони більші за тебе.
— А проте я певен, що зможу з ними впоратись,— наполягав Попо.— Я вмію мити посуд. Матуся Анна завжди посилає нас з Фіфіною мити казанки й каструлі.
"Я дуже стомилася,— подумала жінка.— 3 раннього ранку все на ногах. А так молена буде трохи перепочити". Вона знову подивилася на Попо. І раптом зважилась.
— Ну гаразд, спробуй. Якщо добре вимиєш, я дам тобі пенні.
Повторювати вдруге їй не довелося. Не встигла воца це вимовити, як Попо перекинув на бік величезний бідон і, миттю встромивши всередину голову й плечі, заходився чистити його стінки піском, прихопленим у жмені. Він і справді добре знав, як треба мити посуд біля фонтана.
32
З 1Ш
Спритно орудуючи руками, він крутився й вигинався усім тілом, і його босі ноясенята скидались на жаб'ячі лапки. Цю картину варто було побачити.
Тим часом Фіфіна поралась коло бідонів другої жінки. Вона не перекинула бідон на бік і не заповзла всередину, як Попо. Ні, Фіфіна робила інакше — так, як дорослі жінки. Ставши на невеличку кам'яну приступку фонтана, вона схилилась над бідоном і діставала руками майже до самого дна.
Поки дітлахи працювали, обидві молочниці сиділи під деревом навпроти. Вони попростягали натруджені ноги і, здіймаючи куряву, ворушили босими пальцями. А трохи перегодя запалили чорні сигари і весело засокотіли мілс собою. Вилізши на мить з бідона, щоб набрати свіжого піску, Попо побачив, як трусяться від реготу їхні голови ї виблискують сліпучо-білі зуби.
Молсе, вони балакали про нові капелюшки, що їх мріяли купити, коли зароблять торгівлею трохи грошей. Чи, молсе, подумав Попо, сміялися з кумедного череваня, що простував вулицею. Той саме порівнявся з ними й приклав пальці до капелюха. А що то був за капелюх! Височенний шовковий циліндр на зразок тих, що колись носили кучери. Та найкумедніше було те, що решта одягу старого товстуна являла собою страшенне дрантя. Зачувши позаду сміх, він підозріливо метнув оком на молочниць, а ті позатуляли обличчя руками.
Коли всі чотири бідони були чисті й блищали зовні й всередині, жінки, як обіцяли, дали обом дітлахам по монетці, і зраділі Попо з Фіфіною помчали додому. Сопце швидко хилилось до обрію. На морі почався приплив, і невеликі білі бурунчики з плескотом розбивались об прибережне каміння. Вдалині на ясно-зеленій поверхні води мерехтіла срібляста низка парусів. То поверталися з повним уловом десятки рибальських човнів. Рибалки Кап-Гаїтьєна везли додому зібраний в глибинах моря врожай, їхні вітрила виблискували на сонці, мов білі крила.
— Подивись, яка краса,— мовила Фіфіна, вказуючи на море.
— Еге ж,— погодився Попо.— А де ж поділися змії, оті чудові змії, що їх ми побачили перед тим, як пішли до фонтана?
— Певно, їх поспускали па землю. Мабуть, ті хлопчики пішли додому обідати.
— Так рано?
— Вже не рано,— заперечила Фіфіна.— Навіть незчуєшся, як сонце сяде.
— А от я, коли б мав змія, нізащо не став би спускати його так рано. Нехай би літав собі під хмарами до самісінького вечора.
— Не надумайся сказати про це татусеві Жаиу і матусі Анні. Навряд чи вони схочуть робити тобі змія, коли почують, що ти збираєшся десь гасати з ним допізна, забувши про дім і вечерю.
Попо з хвилину розмірковував. Так, Фіфіна має рацію. Маленькому хлопчикові не завжди можна казати все, що спадає на думку. Ці дорослі такі диваки. Але Фіфіна бачить їх наскрізь. З нею не пропадеш.
— Еге, розумію,— мовив він зрештою.— Я не скажу їм, скільки часу його пускатиму.
НОВИЙ ЗМІЙ
Татусь Жан потер рукою підборіддя. На лобі в нього збіглися зморшки. Він міркував про змія, якого просив Попо. Де влсе там йому, обтяженому турботами рибалці, морочитися з дитячою забавкою! Але ж, з другого боку, хіба мояша відмовити? Он як вони всі дивляться па ньо-то — і Попо з Фіфіною, і матуся Анна, і навіть маленька Пансія,— тільки й чекають, щоб він погодився. •
— Вони в мене сьогодні слухняні діти,— сказала матуся Анна.— Зроби вже їм змія, татусю Жане, хай трохи потішаться.
Татусь Жан у розпачі підняв руки.
— Ну гаразд, гаразд,— погодився він нарешті.— Тільки дайте мені спокій, і я зроблю вам змія. Я ле знаю, що ви
з"
35
все одно не відчепитесь. Так от, завтра вранці встанете, і ваш змій уже буде готовий літати.
Попо підхопився з підлоги й почав стрибати по хаті.
— Ой татусю Жаие, татусю Жане!
Фіфіна плескала в долоні й танцювала від радості.
— Ой татусю Жане, татусю Жане!
Матуся Анна всміхалася. Пансія щось белькотала.
Ой татусю Жане, татусю Жане! Якими щасливими ти зробив Попо й ФіфінуІ Справжній змій! Подумати тільки! Чудовий яскравий змій—червоний, жовтий чи зелений,— наче барвистий птах Гаїті. Легкий крилатий змій, що ширятиме високо серед хмар,— ну хіба це не чудо, не мрія? Ой татусю Жане, і невже ти гадаєш, що цієї ночі Попо й Фіфіна зможуть спокійно спати?
Вранці другого дня обоє попрокидалися ще вдосвіта. І, звичайно, татусь Жан дотримав свого слова: великий гарний змій уже чекав на них. Він був червоний, з жовтими та зеленими паперовими смужками. Поруч лежав товстий моток сирових ниток. Попо ретельно все оглянув. Так, це був не змій, а справжнє чудо!
— Та його хоч зараз запускай, Фіфіно!
— Атоле, Попо. Про кращого змія годі й мріяти.
Взявшись за краї, вони винесли свій скарб із хатини і потихеньку, оберелепо рушили вниз до моря. А коли нарешті вийшли на чистий білий пісок, то ще трохи постояли, обдивляючись кругом: чи нема де якоїсь завади.
"Ні, тут не годиться",— заперечливо крутнув головою Попо. Недалеко росло дерево, і він не хотів ризикувати. Він не раз бачив, як точнісінько такі прекрасні змії застрявали серед гілля. Хіба ж молена допустити, щоб і його змій загинув у такий спосіб!
— Давай одійдемо трохи далі,— запропонував він.
— Гаразд.
Фіфіна допомогла йому віднести змія далі від небезпечного місця.
— Отут,— зупинився Попо.— Ти постій з ним, а я розмотаю нитку. Тримай легенько, а коли я скажу — відпускай. Зрозуміла?
— Зрозуміла,— відказала Фіфіна.— Ну, давай уже, розмотуй мерщій.
Розмотуючи нитку, Попо прозадкував кроків з п'ятдесят. Тоді озирнувся, щоб побачити, чи є куди бігти. Все було гаразд.
— Готово! — гукнув він.— Відпускай!
Фіфіна вмить випустила змія з рук. І в ту ж саму мить Попо щодуху помчав берегом.
Майже відразу ж по тому їхній чудовий барвистий змій знявся в повітря, і немовби велика багряна зірка зійшла над морем. Яка краса! Ось він все вище... вище... вище... Попо взявся розмотувати нитку. Моток був великий, і він міг розкручувати його не шкодуючи.
Фіфіна підбігла до нього, але н г ого не сказала. Та й про що було говорити! Хіба міг би хто-небудь щось сказати, побачивши цю дивовижну вогняно-червону зірку, яка серед ясного дня злетіла в небо з білого піщаного берега? Щоб осягнути всю чарівність цього видовища, на нього треба було дивитись мовчки, затамувавши віддих. І хоч Фіфіна знала, що то просто змій, якого щойно запустив Попо, їй теж мимоволі здалося, ніби над морем замерехтіла справлшя зірка,— така разюча була схожість.
Тим часом од берега вже відчалювали маленькі рибальські човни. Для них розпочався новий трудовий день, і вони знову гойдались на хвилях. В одному такому човнику стояв татусь Жан. Спершись однією рукою на невеличку щоглу, він другою гордо махав у повітрі.