Проте Бафело таки зібрав. Через два тижні прибув хазяїн машини, завів її і поїхав, а він стояв і дивився, лагідний, у зашмарованій одежі, чуло замріяний. Минув рік, і Бафело зробив собі власну машину — мотор, передатний механізм і все інше припасував до невеликої коляски на гумових шинах. Того дня пополудні, з торохтінням випускаючи газ, спокійно й зовсім не швидко, проїздив він через Майдан, де назустріч йому трапився легкий екіпаж полковника Сарторі-са; запряжні коні наполохалися й так погнали, що замалим не розбили екіпаж удрузки, — добре хоч він був порожній. На другий вечір до офіційних паперів Джефферсона уже було вписано розпорядження, яким заборонявся проїзд у межах міста будь-яких повозів з механічною рушійною силою. Отож як президент старішого й найдавнішого банку в Йокнапа-тофській окрузі мій дідусь був змушений купити собі автомобіль, а коли ні — то скоритися волі президента молодшого банку. Розумієш, що я маю на увазі? Не старший і молодший у суспіли:ій ієрархії міста, і зовсім не суперники в ній, але банкіри, висвячені жерці в непроникненних і неуник-ненних тайнощах Фінансів; виглядало так, що незважаючи на ціложиттєвий свій твердий і непоступливий опір вікові машин, незважаючи на відмову хоча б визнати його, дідусеві судилося побачити десь на самому початку кошмарне, як на нього, видиво велетенського й неосяжного майбутнього нашої нації, в якому основним елементом економіки й добробуту стане масове виробництво маленьких халабуд на чотирьох колесах і з мотором.
Отож він купив автомобіль, і Бун знайшов свою щиру пристрасть, чисту любов свого немудруватого й невинного серця. Це був "вінтон флаєр" (перший, що він, чи то ми, мали, бо через два роки дідусь проміняв його на "вайт стіме-ра", коли бабуся остаточно вирішила, що не може терпіти запаху бензину). Заводили його вручну, стоячи попереду і ризикуючи щонайбільше — якщо ти забув і не вимкнув швидкість — зламати собі руку. Були в ньому гасові лампи, щоб їхати вночі, а коли падав дощ, п'ять-шість чоловік за чверть години легко могли напнути верх і поставити бічні заслони. Дідусь ще обладнав його гасовим ліхтарем, новенькою сокирою і невеликим сувоєм колючого дроту на блоку — це для виїздів за місто. З таким обладнанням автомобіль міг доїхати аж до Мемфіса, — що таки й сталося раз, про що я тобі незабаром розповім. Також усі ми — дідусь і бабуся, батьки, тітки, кузини, діти — мали спеціальні автомобільні костюми, що складалися з вуальок, шапок, окулярів, рукавиць із чохлами і довгих безформних та безбарвних убрань, які запиналися під самою шиєю і називалися пило-виками (про них я також вестиму ще мову).
Тим часом містер Бафело давно вже навчив Буна керувати своїм саморобним автомобілем. Звичайно, вони не могли їздити вулицями Джефферсона — правду кажучи, вони вже ніколи не потикалися з подвір'я містера Бафела, — але позад його будинку був великий пустир, і невдовзі вони з Буном так його витовкли і (більш-менш) вирівняли, що він набрав вигляду справжнього автодрому. Отож на ту пору, коли Бун і містер Вордвін, касир з дідусевого банку (сам нежонатий, він був однією з найпримітиіших постатей у міському товаристві: за десять років побував дружбою на тринадцятьох весіллях), поїхали поїздом до Мемфіса й пригнали звідти машину (менш як за два дні — рекорд), Бун уже мав усі підстави бути за старшого в джефферсонівських автомобілістів.
Але тепер, усупереч Буновим маренням, мій дідусь дав відставку автомобілеві. Він тільки купив його, виклав за нього, як то казав Бун, цілу торбу справдешньої готівки, оглянув його раз пильно й загадково і вилучив з обігу. Він, дідусь, не міг, звичайно, зробити це повністю — адже існував той зухвальний указ полковника Сарторіса, що на нього пристати він, дідусь, бувши старшим, аніяк не міг, байдуже, що він там собі думав про повози з мотором. Насправді-бо думки в них обох з цього питання були однаковісінькі, і кожен з них до самої своєї смерті (коли в уоій Йокнапатофській окрузі повітря вдень було геть просякнуте бензиновим димом, а вечорами, надто в суботу, сповнене ляскотом від зіткнень автомобілів і вищанням гальм) не позичив би^ й шеляга людині, якби підозрював, що вона хоче за нього купити автомобіль. Провина полковника Сарторіса полягала в тому, що він на крок випередив старшого в заході, який обидва вони схвалювали — офіційно приректи автомобілі на вигнання з Джефферсона ще перед тим, як вони там з'явилися. Розумієш? Дідусь купив автомобіль не для того, щоб порушувати указ полковника Сарторіса. То було просто спокійне й розважливе скасування тієї ухвали — хоча б у вигляді демонстрації раз на тиждень.
Ще до указу полковника Сарторіса дідусь перевів свою карету й коней із стайні у себе на подвір'ї до візничого двору, де бабусі телефоном легше було їх докликатись, аніж криком із горішнього тильного вікна, бо на телефонні дзвінки у візничому дворі хтось таки завжди відповідав, тоді як Нед із кухні, стайні, чи де там трапилось йому бути (або де мав би він бути, коли бабуся його потребувала), озивався
не завжди. Правду кажучи, найчастіше його взагалі не бувало в межах чутності будь-чийого голосу з бабусиного дому, оскільки один з тих голосів належав його жінці. Отже, тепер "про Неда. Він служив у дідуся за фурмана. Його линка (тодішня, бо він мав їх чотири), Дельфіна, була в бабусі за куховарку. В цей час тільки моя мама називала його "дядьком Недом". Тобто це вона наполягала, щоб ми, діти — всі троє, — крім Александра, бо він ще не міг нікого й ніяк називати, — називали його "дядьком". Нікого іншого це не обходило, навіть бабусю, котра теж була з Маккаслінів, і вже запевно самого Неда, котрий не заслужив цього титулу хоча б тим, щоб рештки волосся, які обрамлювали Лисий череп, почали йому сивіти, коли вже не біліти (воно, його волосся, так ніколи й не побіліло і навіть не посивіло. Помираючи у віці сімдесяти чотирьох років, він зовсім не змінився, і тільки й того, що пережив чотирьох жінок), і котрий, можливо, й насправді не хотів, щоб його називали дядьком. Тож-бо ніхто, крім мами, яка зовсім не мала в жилах маккаслінівської крові, не наполягав на цьому. А річ у тім, що він,. Нед, був Маккаслін і народився в садибі Маккаслінів 1860 року. Він був нашою родинною таємницею, ми успадкували його разом з легендою (найревнішим поборником якої був сам Нед), що його мати — це рідна дочка самого старого Лусьєса Кат-теса Керазерса і негритянки-невільниці; Нед ніколи не дозволяв, щоб будь-хто з нас забув, що вони вдвох із кузеном Айзеком — онуки по прямій лінії старого шанованого Ланкастера, в той час як ми, бідолашні Едмондси і Прісти (дарма що трьох із нас — тебе, мене й мого дідуся — названо на його честь),— лише бічні паростки й відгалуження.
Отож коли Бун з містером Вордвіном пригнали машину, приміщення було вже готове для неї: нова підлога й двері, у дідуся в руці новенька колодка, з якою він повільно обходив машину, приглядаючись до неї чисто як до плуга, жатки чи фургона (чи й клієнта, як на те), приставлених банкові у вигляді застави під майбутню позичку. Потому він кивнув Бунові поставити машину в гараж (авжеж, ми вже знали, як називається повітка для автомобілів, навіть у 1904 році, навіть у Міссісіпі).
— Що? — спитав Бун.
— Постав її всередину, — сказав дідусь.
— Ви навіть не проїдетесь у ній? — спитав Бун.
— Ні, —— відказав дідусь.
Бун в'їхав до' гаража і звідти вийшов пішки. Спершу на його обличчі був подив, а тепер проступила ошелешеність, розгубленість і трохи не жах.
10 в. Фолкнер 289
— Є до неї якийсь ключ? —спитав дідусь. Що? — перепитав Бун.
— Якась клямка, гостряк, гачок. Те, чим її заводять. Бун повільно дістав щось із кишені й передав дідусеві
в руку.
— Замкни двері,— сказав дідусь і, підійшовши, сам просунув дужку колодки через клямку й захряснув замок, а ключа теж поклав собі до кишені.
Бун,тепер боровся сам із собою. Він переживав кризу, становище було розпачливе. Я, тобто ми — містер Вордвін, бабуся, Нед, Дельфіна і всі інші білі й чорні, що їм трапилось бути на вулиці, коли автомобіль під'їздив,— дивились, як він із цієї боротьби вийде, чи бодай як зіткнуться передові пікети.
— Я повернуся після обіду, щоб міс Сара, — (це бабуся), — могла проїхатись. Десь так під першу. Можна й раніш, якщо треба.
— Я сповіщу до стайні, — відказав на те дідусь. Боротьба розгорталася таки на повну силу, це вже були
не якісь там сутички аванпостів. Пан або пропав — так стояла справа; в цій" боротьбі важили і надійний тил, і знання місцевості, фальшиві < випади "й відповідні удари, вміння ошукати супротивника; але над усе — терплячість і передбачливість. Тривало це ще три дні, до самої суботи. Бун повернувся на візничий двір; до кінця дня він тримався ближче до телефону, хоч не дуже явно, не нав'язливо; він навіть виконував свою роботу — чи то, власне, так здавалося, аж поки батько виявив, що Бун на свою руч відрядив до надвечірнього поїзда замість себе Лестера з бричкою — прибут-тя-бо цього поїзда (якщо він не спізнювався) збігалося з тим моментом, коли дідусь виходив із банку. Але що боротьба тривала далі, потребуючи — ба навіть вимагаючи — постійного напруження й пильності (це не була якась там навальна атака, що її можна провести одним духом), то все-таки Бун мав ще надію, все ще сподівався на перемогу: "А певно, послав Лестера. Це місто так швидко росте, що й не зогле-димось, як треба буде дві брички до поїзда. І я вже давненько маю на оці Лестера, щоб зробити, його другим фурманом. Не турбуйтесь, я за ним назиратиму".
Однак телефонного дзвінка не було. О шостій вечора навіть Бун визнав, що сьогодні вже нема надії. Але боротьба тривала, нічого ще не було програно, а поночі вдалося б ще й сили перегрупувати. Другого ранку близько десятої він — вірніш, ми вдвох — зайшли до банку, так наче мимохідь.
— Дайте мені ключі, — мовив він дідусеві. — Під ма* шиною ж багнюки й куряви мало що з усього Теннесі, так ще й із Міссісіпі. Я візьму в стайні Шланга, коли Нед вашого десь запроторив.
Дідусь подивився на Буна, подивився довгим поглядам, так, наче Бун приїхав з підводою чи хурою сіна, пропонуючи їх у заставу за п'ятнадцять доларів.
— Мені не треба вогкості в автомобільні, — сказав дідусь.
Але Бун був під пару йому, такий же безсторонній і навіть ще більш байдужий, ще більш неквапливий і длявий.
— А певно, певно.