Доведеться вам, либонь, пішака сюди вибиратись.
— Це мені пішака вибиратись, маючи двісті двадцять п'ять фунтів ваги? — кажу я. — Вибиратись на цю лису гору?
Він стовбичить собі там біля дерева. Великої помилки допустився бог, що дав деревам коріння, а цим енсам бандренам ноги... Якби поміняти їх місцями, можна було б не боятися, що колись не стане лісів у цій країні. Та й у будь-якій іншій.
— То що ж ти хочеш, щоб я робив? — кажу я. — Щоб я стримів тут, коли з цієї хмари сипне злива і змиє мене геть?
Навіть верхи на коні мені треба було б із чверть години, щоб піднятися через пасовище на верхів'я і дістатись до хати. Стежка кривулясто вигинається крутим схилом. Енс не був у місті років дванадцять. І як тільки його мати вибралася сюди, щоб його спородити, коли він син своєї матері!
— Вардаман несе мотузку, — каже він.
Перегодом з'являється Вардаман з мотузкою від плуга. Один кінець він дає батькові, а сам, розмотуючи другий кінець, спускається стежкою.
— Тільки міцно тримай, — кажу я. — Я вже записав цей виклик у свою книжку, тож тобі все одно доведеться платити, доберуся я до вас, чи ні.
— Та тримаю, — каже Енс. — Можете дертись нагору.
Щоб мене чорти взяли, коли я розумію, чому не покинув усе це діло. Чоловікові сім десятків років, важить він понад двісті фунтів, і оце щоб його отак тягали цими клятими горами вгору-вниз на мотузці! А все, мабуть, тільки тому, що кортить довести рахунок у банку до п'ятдесяти тисяч доларів, перше ніж облишу роботу.
— Що це твоя жінка думає, — кажу я, — хворіти на вершині такої гемонської гори?
— Та вже вибачайте,— каже він.
Він попускає мотузку й просто кидає її, завернувши додому. Тут нагорі ще є трохи денного світла, такого кольору, як сірчасті сірники. Дошки скидаються на смужки сірки. Кеш не оглядається. Верной Талл каже, що він кожну дошку підносить до вікна, щоб вона побачила і сказала, чи добре виходить. Нас доганяє хлопець. Енс переводить на нього догляд.
ТІ
— А де мотузка? — питає він.
— Там, де ти її покинув, — відповідаю я. — Але не мороч нею голови. Мені ж однаково ще спускатися. Я не хочу попасти тут під негоду, а то ще закине мене чортзна як далеко.
Над ліжком стоїть дівчина, обмахує її. Коли ми входимо, Едді обертається й дивиться на нас. Вона вже десять днів мертва. Я гадаю, вона надто довго була частиною Енса, отож і не могла змінитися, якщо це таки зміна. Пам'ятаю, замолоду я вірив, що смерть — явище тілесне; а тепер я знаю, що це всього-на-всього функція душі, і то саме душі тих, хто зазнає втрати. Нігілісти вважають це кінцем, ті, котрі беруть глибше, — початком, тоді як насправді воно просто щось таке, як ото коли один пожилець чи й ціла родина покидають своє мешкання або місто. '
Вона дивиться на нас. Здається, тільки очі в неї й живуть. Ті очі наче торкаються нас, але не зором або чуттям, а так як от струмінь зі шланга торкається, пружно вирвавшись із отвору. На Енса вона зовсім не дивиться. Вона дивиться на мене, потім на хлопця. її тіло під ковдрою, мов оберемочок трухлих прутиків.
— То як, міс Едді? — питаю я. Дівчина не перестає махати віялом. — Як себе почуваєте, сестричко? — Схудла її голова лежить на подушці, погляд звернений до хлопця. — І вибрали ж ви годину, щоб затягти мене сюди й накликати бурю!
Потім я випроваджую Енса і хлопця. Вона дивиться, як малий виходить з кімнати. Живуть лише її очі.
Вони вдвох на ґанку, коли я виходжу, — малий сидить на сходинці, а Енс стоїть біля стовпця, навіть не прихилившись, руки у нього звисають, волосся розчухране і скуйовджене, мов пір'я у мокрого півня. Він повертає голову і бликає в мій бік.
— Чом ти раніше по мене не послав? — питаю я.
— Та все то одне, то інше, — відказує він. — Ми з хлопцями кукурудзу мали зібрати, а Дьюї Делл непогано її доглядала, та ще й люди без кінця ходили —підсобити й усяке таке, але зрештою я подумав...
— Хай їм чорт, цим грошам, — кажу я. — Ти коли чув, щоб я на-посідавсь на людину, в якої сутужно з готівкою?
— Та воно й не те, щоб шкода грошей, — каже він. — Просто я думав... То з нею таки направду погано, ге?
На горішній сходинці сидить той бідолашний малюк, ще дрібніший у сірчасто-барвистому смерку. Одна велика морока з нашим краєм: усе тут, погода, що завгодно — завжди запізнюється. Наш край такий, як і наші річки: тьмаві, повільні й свавільні,— і все це формує і витворює життя людини за своєю невблаганною й похмурою подобою.
— Я так і знав,— каже Енс. — Ще відколи побачив. Вона вирішила, що вже пора.
— То й добре, хай йому чорт! —кажу я.—3 таким нікчемним... Малий сидить на горішній сходинці, дрібний, непорушний у вицві-
лому комбінезоні. Коли я вийшов, він підвів погляд на мене, тоді на Енса. А тепер уже перестав на нас дивитись, просто сидить собі.
— То ви їй ще не сказали? — питає Енс.
— А навіщо? —відказую я. — Якого чорта?
— Вона й сама здогадається. Я ж так і знав, що вона як побачить вас, то й зрозуміє, як з писаного прочитає'. їй і казати не треба. Вона...
Позад нас дівчина озивається:
— Тату!
Я обертаюсь до неї.
— Та хутчіш, — кажу я.
Коли ми входимо в кімнату, зір її втуплений на двері. Вона дивиться на мене. Очі в неї горять, мов лампи за мить перед тим, як скінчиться гас.
— Вона хоче, щоб ви вийшли, — каже дівчина.
— Послухай, Едді, — каже Енс,— він же добирався сюди з самого Джефферсона, щоб тебе вилікувати.
Вона ©тупилася в мене, я відчуваю її погляд. Вона наче виштовхує мене тим поглядом. Я не раз бачив таке у жінок. Бачив, як вони випроваджують з кімнати тих, хто приходить із жалістю й співчуттям, хто щиро хоче допомогти, а самі чіпляються за яку-небудь нікчемну тварюку, для якої вони були не більш як робочою худобиною. Ось що вони розуміють під любов'ю, якої й розумом не осягнеш: оці гордощі, оце ревне бажання приховати жалюгідну оголеність, що їх ми приносимо з собою у світ, що їх ми несемо з собою в операційні, і вперто й затято забираємо з собою назад у землю. Я виходжу з кімнати. За ґанком Кешева пилка уперто скрегоче по дошці. Хвилиною згодом чути, як вона гукає його; голос її звучить голосно й різко:
— КешеІ Гей, Кеше!
ДАРЛ
Тато стоїть біля ліжка. З-поза його ноги виглядає Вардаман, голова у нього кругла, очі круглі, рот розтулюється. Вона дивиться на тата, здається, все її напівпригасле життя стяглося у неї в очах, таких настійливих і невідпорних.
— Це вона хоче Джуела,— каже Дьюї Делл.
— Але ж, Едді,— каже тато, — вони з Дарлом вирішили ще один раз з'їздити. Вони думали, що встигнуть. Що ти їх почекаєш, ну, і три долари ж таки...
Він змовкає і кладе долоню на її руку. Якийсь час вона й далі дивиться на нього, без усякого докору, без нічого, ніби вслухаючись очима, як безповоротно стих його голос. А потім раптом підводиться, вона, що десять днів перед тим лежала непорушно. Дьюї Делл нахиляється і пробує вкласти її назад.
— Мамо, — каже вона, — мамо.
Вона дивиться у вікно, на Кеша, невтомно схиленого над дошкою в присмерку дня, розохоченого працювати до темряви й по тому, так наче пилка сама собі рухом освітлює дорогу, наче дошка й пилка підганяють одна одну.
— Гей, КешеІ — гукає вона, голос її різкий, лункий і неослабний. — Гей, Кеше!
Він дивиться вгору на виснажене обличчя в рамі сутінкового вікна. Така картина пам'ятна йому з самого дитинства. Він відкладає пилку й підносить рукою дошку, щоб їй було видно, сам приглядається до її непорушного обличчя у вікні. Потім притуляє до першої дошки другу, так як вони мають бути припасовані, тицяє на ті дошки, що на землі, тоді другою рукою обводить обриси майбутнього готового виробу. Часину вона ще дивиться на нього зі своєї наче картинної рами, в погляді ні огуди, ні схвалення. Потім її обличчя зникає.
Вона лягає горілиць і одвертає голову, ледве чи й глянувши на тата. Дивиться вона на Вардамана; все, що лишилося живого в ній, раптом проривається назовні й спалахує на мить двома пломінцями в її очах. І тут таки никне, мовби хтось нахилився й загасив їх.
— Мамо,— вигукує Дьюї Делл,— мамо!
Схилившись над ліжком, вона мало не торкається постелі, віяло все ще в русі, як усі ці десять днів, голос її зривається на голосіння. Він у неї дужий, молодий, тремтливий і ясний, своєрідний забарвленням і силою, віяло все ще рухається вгору-вниз, розганяючи без потреби повітря. Потім вона припадає до колін Едді Бандрен, обхоплює їх, трясе з шаленою силою молодості, тоді кидається ницьма на горстку пере-трухлих кісток, що лишились від матері, аж шурхотить кукурудзиння, яким набито матрац,— руки її розкинені й віяло в одній долоні досі ще тріпотливо доторкається до ковдри.
З-поза татової ноги виглядає Вардаман, рот широко розтулений, вся барва з обличчя зійшла на цей рот, наче він, втягуючи губи, заплямив його власною кров'ю. Він повільно задкує від ліжка, очі у
нього круглі, бліде обличчя блякне в сутінках, як папірець, приліплений до ледь видної стіни, і так він вислизає з кімнати.
Тато у присмерку нахиляється над ліжком, його згорбатілий обрис нагадує щось совине своїм настовбурченим сердитим обуренням, в якому криється мудрість, чи то занадто глибока, чи то занадто інертна, що й у думку вона не вкладається.
— Кляті хлопці,— озивається він.
Джуеле, кажу я. Понад нами день тягнеться байдужий і сірий, заступивши сонце хмарою сірих списів. Мули під дощем аж димлять, вони пожовкли від багнюки, правий пристяжний раз у раз ковзає до рову на узбіччі дороги. Перехилені колоди полискують тьмяною жовтавістю, вони просякли водою і важкі, як свинець, круто перехилені над поламаним колесом біля рову; над розкиданими спицями від колеса, над кісточками Джуелових ніг вихриться потічок жовтої І не води, і не землі, звертас разом з жовтою дорогою, яка й не земля і не вода, і збігає в діл, розчиняючись у прудкій темно-зеленій мішанці, яка й не земля й не небо. Джуеле, кажу я.
Кеш підходить до дверей з пилкою в руках. Тато стоїть біля ліжка, згорбатілий, руки обвисли. Він повертає голову, свій зморшкуватий профіль, і підборіддя його дрібно тремтить, коли він закладає тютюну під ясна.
— Померла,— каже Кеш.
— Відійшла й покинула нас,— каже тато. Кеш не дивиться на нього.
— Ти вже скоро кінчаєш? — питає тато.
Кеш не відповідає. Він входить у хату, все ще з пилкою.
— Ти б краще, гадаю, вернувся до роботи,— каже тато.— Тобі доведеться зробити все, що в силі, самому, бо хлопці ж далеко.
Кеш дивиться на її обличчя.